Левко ЛУК’ЯНЕНКО: «В Україні точно є мільйонів зо два фанатичних патріотів, які порвуть за неї»

Левко Лук'яненко для багатьох є моральним авторитетом, який віддав 25 років свого вільного життя за незалежність України. Логічно, що саме він є автором «Акта про незалежність України». За часів Радянського Союзу він був засуджений до страти, 72 дні перебував у камері смертників, натомість розстріл йому було замінено на 15 років позбавлення волі. Відбувши   повний термін покарання, Левко Лук'яненко вийшов на волю і одразу продовжив боротьбу, ввійшовши до складу Української Гельсінської групи, за що знову отримав 10 років позбавлення волі та 5 років заслання.

Повернувшись в Україну 1988-го року, він очолив Українську Гельсінську спілку, на базі якої згодом було створено Українську республіканську партію. У 1992-му році пішов з поста очільника партії, ставши її почесним головою.

Левко Лук'яненко був народним депутатом чотирьох скликань, працював надзвичайним і повноважним послом України у Канаді.

У червні 2007 року склав депутатські повноваження.

У 2011 році знову очолив УРП, але 13 квітня 2013 року пішов з поста голови партії.

Не зважаючи на те, що Лук'яненко відійшов від активної політичної діяльності, він залишається небайдужим, справжнім громадянином.

— Чому ви пішли з політики? Складається враження, що це рішення було прийняте ще 2007 року, коли ви відмовились балотуватися до ВР.

— Мене почало дуже гнітити перебування у парламенті. Верховна Рада України тоді ухвалювала один за одним антиукраїнські закони, а я там сиджу і нічого вдіяти не можу. Якби я був збоку, то не ніс би за це відповідальності, але ж я був усередині. Тоді була страшенна ситуація — комуністи та соціалісти створили більшість із Партією регіонів. Партія регіонів почала скуповувати депутатів. Коли купили одного-двох, то це не страшно, але ж їхня кількість зростала. І коли вони одноразово купили 11 чи навіть 12 депутатів, то у мене по спині побіг холодний піт. Їм лишалося зовсім небагато до 300, конституційної більшості. А як буде 300, то вони Україну перероблять на Малоросію. Зрозуміло, що це діяла п’ята московська колона і якщо спочатку «тушкам» Москва платила по мільйону чи два доларів, то коли б їх залишилося небагато, вона заплатила би і по мільярду, адже натомість одержала б всю Україну.

Це треба було зупиняти. Наш керівник Юлія Тимошенко і ми всі ходили до Віктора Ющенка, вимагаючи, щоб він розпустив Верховну Раду.  Але він згоди не давав, зволікав. Тоді вирішили, що розпустити її можна лише через складання депутатських повноважень 150 депутатів (з БЮТу та «Нашої України» назбиралось, здається, 152 чи 153) і поставили його перед фактом, тож він мусив Раду розпустити.

Але знову балотуватися я не захотів, бо надто болить від того, що ти мимоволі є учасником антиукраїнської діяльності вищого законодавчого органу. Крім того, я вважав, що досягнув того віку, коли повинен поступитися місцем молодшим, адже кожен мусить відчувати межу своїх можливостей і мати совість.

— Чи не стали причиною вашого рішення проблеми всередині фракції БЮТ? Тимошенко дослухалась до вашої думки?

— Ні, з Юлією Володимирівною у нас були добрі стосунки. Вона дуже добре розуміла, чому я їй потрібен, а я розумів, чому я з нею. Адже УРП сама по собі не могла подолати тривідсоткового бар’єра, тому ми шукали союзу. Цей союз ми й уклали. У результаті пройшли до Верховної Ради, але ми, УРП, залишались автономною величиною. УРП — ідеологічна партія, а БЮТ, так би мовити, підприємницька структура. Ми давали собі звіт щодо цього, визнавали, що ми різні, але й розуміли, що нам вигідно бути разом. Понад  90 % законопроектів ми проголосували однаково, але ж були і законопроекти чи постанови, що нас розділяли. У 2007 році вона шкодувала, що я вирішив відійти і сказала: «Якщо ви захочете повернутися, то будь-коли ми зможемо це зробити».

— В ініціативній групі «Першого грудня», до якої увійшли моральні авторитети нації, вас теж немає. Чому?

— А мені не запропонували ввійти до неї, не запросили. Тут є певні особистісні моменти. Іван Дзюба, дуже поважна людина, свого часу не витримав тиску ідеологічної комісії ЦК і розкис, він розкаявся. І я написав про це дуже гостро, адже він після ув’язнення лідера національно-визвольного руху Валентина Мороза став знаменом усієї української спільноти, яка боролася за незалежність України. Але коли ти «став прапором», то мусиш триматися сміливо. Якби навіть тобі голову стяли, то мусиш вистояти на тому п’єдесталі, на який тебе піднесла історія. Він не витримав.

Я дуже ціную патріотизм Євгена Сверстюка, він в таборі поводився дуже гідно, але у нього до мене щось таке, що називається антипатією.

— Можливо через те, що ви були разом з Тимошенко, а він позиціонував себе як прихильник Ющенка?

— Так, він завжди підтримував Ющенка, але я переконаний, не через це.

І проти Семена Глузмана я не маю нічого. І він проти  мене також.  Ми дуже чемні один до одного, але у глибині душі прекрасно розуміємо, що нас роз’єднує.

Я погоджуюся з усім, про що заявили члени «Першого грудня». Але,  з огляду на склад їхньої групи, впевнений, що все це нічим не закінчиться. Вони інтелектуали, які дуже цінують кожну хвилину свого часу, бо розуміють, що ніхто не вічний. Серед них немає жодного організатора. Вони зійшлися, написали добрий документ «Українську хартію вільної людини» і розійшлися кожний у своїх справах. А коли немає організатора, продовження не буде. Для того щоб твоє слово впливало, його треба повторювати ще і ще, тобто займатися організаторською роботою.

— Чи бачите ви серед політиків з нинішньої опозиції бодай одну пасіонарну постать, яку б можна було би поставити в один ряд з тими в’язнями-дисидентами, з якими ви відбували покарання?

— Важко сказати… Не впевнений, що хтось серед всіх тих людей, яких я знаю, є такою пасіонарною особою, людиною, яка запалює всіх довкола себе і готова йти до кінця. Я багато разів помилявся, намагаючись передати керівництво УРП комусь молодшому. Таких спроб було кілька, але виходило так, що ці люди не витримували випробування життям.

—  І грошима…

—  Гроші — це складова життя. Їм не вистачало ідейної відданості, чистоти, боротьби за ідеали.

—  Тимошенко і Луценко у в’язниці виглядають пасіонарними?

—  В’язниця є випробуванням характеру і твердості людини. Вона мовби висвітлює справжність людини. Звісно,  і Луценко, і Тимошенко проявили твердість, витривалість, сміливість. Всі ці важкі випробування вони витримали достойно.

— Ви могли би порівняти їх із в’язнями, якими ви захоплювалися у радянських таборах?

—  Це різні речі —  ті дисиденти, вояки повстанського руху були людьми, які своє життя віддали у боротьбі за незалежність України, абсолютно нічого не прагнучи для себе особисто: ані посади, ані винагород. Коли я сидів, хіба я думав, що колись буду депутатом? Мета була одна — боротьба за незалежну Україну.

— Як ви вважаєте, чому так «подрібнішали»  наші провідники? 

— У велику політику потрапляють люди не стільки пасіонарні, скільки пробивні, гнучкі, схильні до компромісів. Не в останню чергу через особливості системи діяльності партій, адже партії в Україні не мають державного фінансування, як це передбачено у багатьох демократичних країнах. Партія мусить існувати на членські внески та шукати спонсорів. Але існування лише на партійні внески в наших умовах — це очевидний блеф. Будь-яка потужна партія «сидить на кишені у олігарха», отже й робить так, як він їй накаже.

Наприклад, Українська республіканська партія жила на партійні внески, тому вона опинилась на маргінесі, бо в неї немає коштів. Я погодився очолити партію у 2010 році (до того я був почесним головою), тому що попередній очільник нічого не робив, це стурбувало членів партії, і вони запропонували мені повернутися. Моєю умовою повернення був перехід партії на самофінансування, адже лише самофінансування забезпечує свободу оцінки політичної ситуації і висловлення цієї оцінки. Великі старання налагодити збір членських внесків не дали результатів. Члени центрального проводу постановили, що платитимуть щомісяця по 250 грн., а я як голова — 2500. Рядові члени — по 10 грн. Так і зробили. Але бували моменти, коли цих грошей катастрофічно не вистачало. Інколи я звертався до своїх друзів, вони допомагали. Треба було затвердити 30 статутів у нотаріуса, кожна сторінка — 5 грн.

Таке існування — це швидше животіння, а не повноцінна діяльність, тим більше не боротьба.

— Вам пропонували гроші?

— Ні, мені не пропонували, бо знали наперед відповідь.

— Попри зовнішню байдужість населення насправді незадоволення в країні зростає. Як ви гадаєте, вибух можливий?

— Я припускаю два варіанти розвитку подій. Нормальний процес — доживемо до 2015 року і будуть вибори. Другий варіант: станеться якась подія, яка запалить гніт і все те незадоволення, яке зараз є, поведе людей до Києва. Так, як це було в 2004 році.

— На вашу думку, хто з чинних лідерів — Яценюк, Тягнибок, Кличко — мав би стати єдиним кандидатом на вибори від опозиції?

— На мій погляд, це має бути Кличко. Він має величезний авторитет порівняно з іншими. Як свідчить соціологія, його люди вже виділяють. І я розділяю їхню думку. Кличко — заможна людина, але він свої гроші заробив кулаком, його гроші прозорі. Він для України заробив величезну славу перемогами у спорті. На його честь багато разів підносили  український прапор і співали гімн. Окрім того, він тривалий час жив за кордоном, тож глибоко цінує законність. І тому він менше схильний до хабарництва. Він був депутатом Київської міської ради і воював проти Черновецького, який торгував землею, нищив українські центри культури тощо. Тож у нього є досвід активної депутатської діяльності на рівні столиці і він не є невігласом у царині політики. А тепер ще й депутатство у Верховній Раді додає йому досвіду. Отже, він має досвід депутатства і на міському рівні, і на всеукраїнському.

Щоправда, є у Кличка і недоліки. Колись дуже добре сказав Марчук, що на президента треба вчитися. Кличкові бракує знання історії, наших звичаїв, традицій, він важко послуговується українською.

Якщо виходити з рейтингу, який має Кличко, слід наполягати, щоб  Яценюк і Тягнибок поступилися йому першим місцем. Це мусить зробити опозиція.

Окрім того, Кличко є найбільш прийнятною кандидатурою і для Заходу, і для Сходу.

— Масова продажність, зрадництво у політиці — це риси українців чи специфіка часу?

— З одного боку, Україна зазнала потужної селекції: 21-23 роки — голодомор, який забрав до 4 млн. людей; 32-33 роки — голодомор, вбито голодом до 10 млн. найбільш активних людей; 46-47 роки — знову мільйон жертв голоду. А крім того — арешти, виселення, вигнання тощо. Тобто комуністична деспотія проводила селекцію і найбільш сміливі патріотичні люди були знищені. З українців залишалися здебільшого пристосуванці, слава Богу, що це не відобразилося на генетичному рівні.  Натомість на наші землі масово переселялись росіяни.

І вже коли настала незалежність, телебачення і ЗМІ опинились в руках Москви та нашої п’ятої колони, але аж ніяк не у патріотичних українців. Це ж ненормальне явище — нація, яка вийшла з тюрми народів, мала б одразу перейнятись поверненням національної свідомості: поверненням до своєї історії, культури тощо, щоб подолати ідейну спадщину колоніального періоду. Але держава нічого цього не робить. Ми до 91-го року були територією, яку наскрізь «прострелювали» московські антиукраїнські ЗМІ, що витравлювали будь-яку думку про самостійність України. Але й після проголошення незалежності ЗМІ фактично опинилися в руках чужинців і використовуються для того, щоб виростити з молоді людей, які просто хочуть красиво жити.

Нічого за ці 20 років немає про сімсотлітню боротьбу українського народу. А скільки було героїзму, благородства, високої ідейності! Нічого цього по телевізору не побачиш. Коли щось і демонструється про історію України, то о третій годині ночі.

Отже до тієї селекції, що тривала протягом 70 років за комуністів, у незалежній Україні додалось отаке виховання. Хіба воно може формувати героїзм, гідність, відданість Україні, високі моральні якості? Тому недивно, що зараз не блищить пасіонарність, але певен, що вона народжується. Це той процес, який дає мені підставу бути оптимістом. Те, що робиться у владі, на телебаченні  —  то одне, але у народі відбувається поступове повернення до українських духовних цінностей, до культури.

Відродженню українства мають сприяти громадські організації. Їх творять молоді люди, які не захрясли в минулому, вони відкриті до діалогу. Їм сприяє середній клас, який є здебільшого патріотичним. Цей підприємницький клас і фінансуватиме такі організації. Так, наприклад, з’явився патріотичний прошарок — фермери. Я був на з’їзді фермерів Київської області, а також на з’їзді Асоціації українських фермерів та приватних власників земель України, я відчував їхній настрій, їх не можна купити. Це та сфера діяльності, де треба працювати. Ці люди на з’їзді казали, що правильними є ті слова, що коли ти не займаєшся політикою, то політика займеться тобою. Тому треба думати не лише про наші фермерські справи, а й про проблеми України загалом. До речі, їх хотіли знищити ще за Ющенка, коли прокурором був Медведько.

— Ви відсиділи стільки ж, скільки Нельсон Мандела. Його  знає весь світ, вас — ні. Чому? Це неувага міжнародної спільноти до України та її героїв?

— Є два аспекти:  Мандела готував збройне повстання, тобто з точки зору держави він більший злочинець, ніж я. Але він мав можливість із в’язниці спілкуватися зі світом, не був ізольований. Міг надсилати листи, звертатися в газети, передавати свої думки. Ці думки поширювались, до нього часто їздила жінка. І так впродовж багатьох років.

Наше листування обмежувалося листами до матері, батька, жінки та дітей. Можна було писати хіба що про погоду та свої болячки. Жодної політики там бути не могло, цензура не пропускала.

Нас закрили на 10-15 років, так про нас ніхто і не чув. Це була абсолютна ізольованість. Я був захований від України, від людей. А Мандела був відкритий всі ці 25 років, про нього люди знали.

Другий аспект —  хто був зацікавлений у поширенні інформації? Звісно, і Мандела, і я. А хто хотів поширювати інформацію? ЗМІ, громадські організації, політичні партії з різних країн. У нас — ніхто!

—  Тобто Південно-Африканська Республіка навіть за часів апартеїду була демократичнішою, ніж Радянський Союз?

—  Так, звісно. Про нас не знав ніхто, була сила, зацікавлена, щоб про нас світ не знав. Якби на моєму місці був Мандела, то й про нього ніхто не знав би. Про Манделу говорили ЗМІ Америки, Великої Британії тощо. Про мене — ні.

— У пресі з’явилась інформація про те, що в Росії розроблено план приборкання України і серед іншого, там ідеться про збройне вторгнення.

— Це неможливо. Зрозуміло, що Путін Україну програв, але на війну вони не наважаться. Україна — не Чечня, це у Чечні вони змушені були вдатися до нападу, бомбардування... Так чеченців лише один мільйон, а в Україні 46 мільйонів населення. І у нас точно є мільйони зо два фанатичних патріотів, які порвуть за Україну.

Я зараз зустрічаю хлопців в Івано-Франківську, у Києві, інших регіонах, які просто горять. Вони молоді, не знають куди кинутися, але вони точно не залишаться осторонь у разі, не дай Боже, загрози для України.

Лариса РУДЕНКО