Новини
Ракурс

Медична реформа в Україні: «м’який» геноцид. Частина 2

Стан справ в українській медичній галузі давно викликає, м’яко кажучи, занепокоєння і в суспільства, та й у самих медиків. От влада й вирішила продемонструвати, що їй не байдуже, — розпочала медичну реформу. Наразі лише у пілотних областях, назвавши це експериментом. Якщо експеримент виявиться вдалим, досвід поширять на всю Україну. Поки ж чиновники МОЗ підбивають проміжні підсумки, вважаючи їх досить успішними.

Водночас опозиційні депутати називають цей експеримент антиконституційним — порушено ст. 95 Конституції України про рівномірний і справедливий розподіл суспільного багатства (бюджетних коштів) між громадянами і територіальними громадами. Бо задля здійснення експерименту було виділено додаткові бюджетні кошти окремим територіальним громадам. Та й саме слово «експеримент», коли йдеться про людей і медицину, тхне кепсько.

Колишній перший заступник міністра охорони здоров’я України, а нині народний депутатСвятослав Ханенко(«Свобода»), голова підкомітету ВР з питань законодавчого забезпечення реформування системи охорони здоров’я, медичної освіти і науки, розповів, що коли його підкомітет на своєму засіданні розглядав питання про педіатричну службу в умовах реформування, багато хто з учених-медиків виступив із різкою критикою того, що відбувається, дав реформі професійну об’єктивну оцінку. За це незгодні дістали на горіхи від МОЗ, щоб надалі не сміли відкривати рота. Тепер ці вчені тримають свою думку при собі.

Утім, не всі. Анестезіолог-реаніматолог Віталій Скороходов, лікар вищої категорії, експерт сектору охорони здоров’я Фонду суспільної безпеки, відкрито говорить: «Це не реформа. Це планомірне повільне 

знищення охорони здоров’я та «м’який» геноцид усього населення України. Це не тільки моя думка. Це думка всіх лікарів-практиків. Закрито сотні лікувальних закладів у різних регіонах країни, особливо в сільській місцевості. МОЗ це називає реорганізацією. Замість лікарні на 30 койок — амбулаторія, в яку садовлять сімейного лікаря — колишнього терапевта або вузького спеціаліста, в котрого не вистачає ні знань, ні досвіду».

Народний депутат Павло Петренко («Батьківщина»), член тимчасової слідчої комісії ВР з розслідування фактів зловживання у МОЗ, наголошує, що за станом здоров’я українці пасуть задніх у Європі, наближаючись за показником смертності до країн третього світу. Україна витрачає на систему охорони здоров’я вдвічі менше, ніж передбачено нормами ООН і ВООЗ. За статистикою, 16% родин важкохворих відмовляються від їх лікування з банальної причини — немає грошей. Тобто через брак коштів на ліки люди зважуються на пасивну евтаназію своїх рідних.

За даними масштабного дослідження щодо ставлення громадян до системи охорони здоров’я, яке проводилося в Україні Міжнародним республіканським інститутом (США), 60% респондентів вважають, що за останні роки ситуація в медицині погіршилася, а 87% опитаних узагалі не довіряють системі охорони здоров’я. І цьому є безліч пояснень у вигляді фактів, про які «Ракурс» уже неодноразово згадував. Звісно, ситуація у медичній галузі кричуща і потребує змін. Але, певне, не таких, що вже відбулися. От перші наслідки так званого реформування системи охорони здоров’я сухою мовою цифр: за останні два роки було закрито 104 лікувальні заклади, 7 тис. лікарів і 18 тис. медперсоналу було звільнено.

Тут доцільно згадати ст. 49 Конституції України, в якій ідеться і про гарантії доступного та безоплатного медичного обслуговування, і про те, що існуючу мережу лікувальних закладів не може бути скорочено.

Кадри

І все це відбувається на тлі тотального дефіциту медичних кадрів — лікарів і медперсоналу, причому різних медичних професій. Лише сімейних лікарів, які є ключовими елементами медичної реформи, країні необхідно 25–30 тис., а на сьогодні їх є лише 8 тис. Про їхню кваліфікацію, набуту під примусом на шестимісячних курсах, годі й казати.

Лариса Конаровська, голова Київської міської профспілки працівників охорони здоров’я, каже, що зараз у столиці не вистачає 3,5 тис. лікарів: 600 лікарів первинної ланки (дільничних терапевтів), 100 фтизіатрів, 100 патологоанатомів, 156 лікарів швидкої (вибачте, екстреної) допомоги та ін.

У кожному районі Києва бракує від 50 до 80 дільничних лікарів-терапевтів. Молоді фахівці категорично не хочуть іти на дільницю — дуже багато роботи за мізерні гроші: зарплата лікаря вдвічі менша за зарплату двірника. Взагалі 50% випускників медичних вишів відмовляються працювати за місцем призначення через відсутність будь-якогось соціального пакета. У Києві, наприклад, немісцевому молодому лікарю, який, може, й погодився б працювати в поліклініці чи амбулаторії, просто немає де жити. За копійчану зарплату лікаря квартири не винаймеш, а кімната в гуртожитку не світить. У 1990 році в столиці було 48 гуртожитків для лікарів, нині залишилося тільки 10.

А хто ж зараз працює на київських дільницях? Є два лікарі, яким уже виповнилося 90 років, і 20 лікарів віком від 80 до 85 років! Переважна більшість дільничних лікарів — літні люди віком понад 60 років. Лариса В’ячеславівна каже, що ці люди не просто не хочуть, а вже справді не можуть підвищувати свою кваліфікацію, ніяка наука вже не йде в голову. Вони навідріз відмовляються перевчатися на сімейних лікарів, пишуть скарги, звільняються врешті-решт.

«Міністерству варто було б подумати, з ким ми будемо проводити медичну реформу, з якими кадрами», — каже голова профспілки медиків Києва.

Щодо лікарів швидкої допомоги. За словами Лариси Конаровської, через брак фахівців переважну більшість викликів обслуговують фельдшери, з 2 тис. викликів половина передається на «невідкладну допомогу», з тисячі викликів, що залишилися, лікарі обслуговують тільки 25–30. До речі, профспілка спільно з Національним медичним університетом ім. Богомольця проводила наукове дослідження щодо професійного навантаження та професійних захворювань лікарів. Виявилося, що 80% лікарів станцій швидкої допомоги та лікарні швидкої допомоги перебувають у стані нервово-психологічного зриву. Лікарі як ніхто схильні до професійного вигорання.

На тлі кадрового голоду щороку Україну залишають 7 тис. молодих лікарів і вдвічі більше медичних сестер. Вони доволі легко знаходять роботу за кордоном через бюро медичної міграції (у Києві вісім таких бюро), бо на сьогодні, за статистикою ВООЗ, у світі не вистачає 2,5 млн лікарів і стільки ж медсестер.

Ситуація жахлива, скоро нікому буде нас лікувати. І тим незрозумілішою видається історія, яку я почула років п’ять-шість тому. Львів’янка, молодий терапевт, після вишу ніяк не могла влаштуватися на роботу у рідному місті. Погоджувалася на будь-що, дільниця в поліклініці здавалася їй вершиною щастя. Та хоч би куди поткнулася, їй усюди відмовляли. Зрештою запропонували місце дільничного терапевта у поліклініці за хабар у 10 тис. дол. «Якщо у вас таких грошей немає, то йдіть на півставки, дасте 5 тис. Або навіть на чверть ставки за 2,5 тис. Інакше не влаштуєтеся», — сказав їй «доброзичливець». Дівчина поміркувала-поміркувала, позичила у родичів грошей і... поїхала працювати в Об’єднані Арабські Емірати лікарем-терапевтом. За зовсім іншу зарплату.

Ще більш вражаючу історію з життя почула зовсім недавно. Жінка в маленькому місті дала хабара — 12 тис. грн, щоб улаштуватися у лікарню медсестрою. Працювала дуже тяжко, отримувала «мінімалку». Рівно за рік її скоротили...

Пишучи це, згадую фразу, що стала вже розхожою: «Кадри вирішують усе». І розумію, що в системі охорони здоров’я України кадри взагалі нічого не вирішують. І не мають вирішувати, принаймні на думку МОЗ.

За словами Олега Мусія, президента Всеукраїнського лікарського товариства, нині МОЗ — це єдиний монопольний орган управління охороною здоров’я. На місцях керують територіальні управління. А на низовому рівні все вирішує головний лікар центральної районної лікарні, який є і цар, і бог, і законодавець. Решта найманих працівників-лікарів — це мовчазні раби.

Фінанси

Коли людина хоче вдома зробити ремонт, вона розуміє, що просто пересуванням меблів з однієї кімнати в іншу і викиданням мотлоху вона не обмежиться, бо інакше це не можна буде назвати ремонтом. Людина має вкласти гроші, принаймні в оздоблювальні матеріали. Отак і з реформою. Не можна нічого змінити без хоч якогось вкладання фінансового ресурсу. Інакше це не реформа, а так, прибирання. Хоч і генеральне.

Що ж відбувається з фінансуванням медичної галузі? Коли президент Янукович свого часу представляв план економічних реформ, він передбачив на охорону здоров’я 10% ВВП. Які ж кошти на це витрачає держава впродовж останніх років? Від 3,2 до 3,5% ВВП. І такі самі витрати заплановано й на наступний рік. За ці гроші галузь ледь животіє. Тож за які кошти проводити реформування?

Нардеп-лікар Святослав Ханенко каже, що медицина в Україні існує не за рахунок бюджетних коштів, як це декларується, а на 90% за рахунок пацієнтів. Вони й необхідні ліки собі куплять, і лікарю «ручку позолотять».

З цим не погоджується Олег Мусій: «Таких лікарів, кому платять пацієнти, — меншість, це кваліфіковані хірурги, нейрохірурги, акушери-гінекологи. Їх 5%. А решта лікарів — жебраки. Вони не отримують нічого».

А за рахунок чого ж вони існують? Не секрет, що багато лікарів одержують гроші від фармкомпаній, чиї ліки виписують пацієнтам.

Щороку українці витрачають на ліки 23 млрд грн. Від чого лікуються? На сьогодні визначено 26 хвороб, які формують статистику смертності, інвалідності та поширення хвороб в Україні. Здавалося б, найбільш запитуваними мають бути саме ліки від цих найнебезпечніших хвороб. Та, виявляється, в загальному обсязі виручки від продажу ліків їхня частка становить лише 20% (4,6 млрд грн). Тобто левова частка грошей пацієнтів (80%) витрачаються на непотрібні ліки.

Заслужений працівник фармації України Віктор Чумак, радник міністра охорони здоров’я, вважає, що це відбувається через самолікування: «Ну, не буде людина годинами просиджувати в черзі до лікаря, маючи нагоду підчепити ще якусь інфекційну хворобу. От і купують люди все самі, надивившись реклами по телебаченню. А прийшовши до аптеки, чують: «То ви хочете вилікуватися чи зекономити? Купуйте краще це і це». Аптекарі нав’язують людям дорогі та непотрібні їм ліки, обдирають хворих, як липку».

Проте й випадків, коли саме лікарі виписують пацієнтам дорогі препарати та ще й радять, у якій саме аптеці їх купувати, вистачає. Знаю з власного досвіду.

Зрештою, так і виходить, що платить за лікування саме пацієнт, неважливо, кому — лікарю чи фармкомпанії.

Святослав Ханенко вважає, що з цього фінансового колапсу є єдиний вихід — медичне страхування. Саме воно дасть змогу легалізувати відносини між лікарем і пацієнтом, між хворим і медичним закладом, виведе гроші з тіні.

Хоча, на мій погляд, і це не вбереже пацієнта від здирників у білих халатах. Торік дочці моєї подруги знадобилася термінова операція. Дівчина, яка працює на керівній посаді в міжнародній компанії, мала медичну страховку. Причому найкращу, з максимальним забезпеченням. У державній лікарні, куди вона звернулася, завідувач відділення, доктор медичних наук, озвучив їй вартість операції. «Не проблема, страхова вже завтра перерахує ці гроші на рахунок лікарні. Я з ними вже домовилася», — відповіла дівчина. «На рахунок? Страхова компанія? — посміхнувся заввідділення. — Ну, тоді нехай вас ваша страхова і оперує. А мені це нецікаво». І випроводив хвору. Вона прийшла в іншу клініку, теж державну, яка погодилася прийняти гроші на рахунок. Операція обійшлася страховій компанії в 100 тис. грн. Ще 15 тис. грн перекочували з кишені пацієнтки в кишені лікарів.

Та що там казати про пересічних пацієнтів. Віктор Чумак, радник міністра охорони здоров’я, на круглому столі «Медична реформа: регіональний досвід або шаблонний підхід?» зізнався, що нещодавно виписався з лікарні, де йому робили операцію. Великий чиновник від медицини заплатив за свою операцію 12 тис. грн. «От вам і безплатна медична допомога!» — пожалівся Віктор Тимофійович.

Є й інші приклади (і їх чимало), коли застрахованому пацієнту ані порожнинна операція, ані ліки, ані перебування у стаціонарі не коштують ані копійки. Усе залежить від медичного закладу і від того, до чиїх рук потрапить пацієнт —  лікаря чи здирника.

Лікар Віталій Скороходов також вважає, що страхова медицина повинна розвиватися, але страхові компанії мають бути державними або хоча б частково належати державі. «Держава як ніхто має бути зацікавлена в лікуванні своїх хворих громадян. А чи зацікавлені у цьому приватні страхові компанії?» — запитує лікар.

Якою має бути реформа?

«Реформи повинні бути системними. А в нас ніякої системи не спостерігається. Те, що відбувається у нас, відрізняється від справжнього реформування, як індійський Боллівуд від Голлівуда. Я у Боллівуді був — гарні картонні декорації, бутафорські палаци, за якими розташований суцільний смітник і мешкають жебраки. Це не реформування, це приведення нашої медицини та нашої економіки взагалі у ще більш жалюгідний стан», — каже Олег Мусій.

Президент Всеукраїнського лікарського товариства пропонує законотворцям зробити перший крок до справжнього реформування галузі — на рівні закону надати лікувальним установам спеціальний статус окремих суб’єктів господарювання.

Економіст Євген Найштетик, віце-президент Всеукраїнської ради захисту прав і безпеки пацієнтів (так само, як і нардеп Святослав Ханенко), виступає за страхову медицину. Він каже, що Україні нагально необхідний закон про обов’язкове медичне страхування.

«Кожен громадянин сплачує прибутковий податок. За це держава зобов’язується надавати йому безплатне медичне обслуговування. Але не завжди надає, тобто порушує суспільний договір, що закріплений у Конституції. В новому Податковому кодексі є норма, згідно з якою у разі прийняття закону про обов’язкове медичне страхування ми можемо отримувати податкову знижку, якщо нам не буде надано належних медичних послуг», — зазначає Євген Найштетик.

А ще потрібно навести лад у самій системі управління медичною галуззю. Олег Мусій рекомендує відмовитися від діючої управлінської системи, яка залишилася нам у спадок від СРСР: «У всіх цивілізованих країнах ще 50 років тому було прийнято іншу систему управління, коли системою охорони здоров’я управляють рівноправні партнери: держава в особі міністерства і професійна лікарська корпорація — орган лікарського самоврядування. При всіх лікарнях повинні створюватися наглядові ради, опікунські ради, громадські ради, з допомогою яких і пацієнти зможуть брати участь у вирішенні питань охорони здоров’я. Тому що пацієнт має стати повноцінним партнером лікаря і держави у справі збереження свого здоров’я. Бо ми й існуємо для пацієнтів».

Справді, лише коли держава займе нормальну, партнерську позицію щодо лікаря і пацієнта, хоча б повернеться до них обличчям, можливі зміни на краще.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter




Загрузка...