Євромайдан: дожити до світанку

9 грудня 2013 года,  22 годин 35 хвилин. Київ, на розі Інститутської і Кріпосного провулку. Протестувальників уже небагато і міліція має величезну кількісну перевагу. Це внутрішні війська і тільки тих, хто тримає периметр навколо наметів у сферах, із залізними щитами, не менше сотні. А за ними, ближче до Кловського узвозу,  ще десятки міліціонерів. Це ж тільки ті, що у формі.

Тут грає музика, люди підтанцьовують, спілкуються і посміхаються. Навіть фотографуються на тлі чорних міліцейських рядів. Із цього радісного настрою протестувальників вирізняється лише одна група.

Метрів за п'ять від прикритої щитами шеренги внутрішніх військ – просто навпроти на дерев'яних помостах стоїть не більше двох десятків хлопців. Зовсім молодих хлопчиків. Вони в різних касках, на більшості якийсь захист, обличчя закриті шарфами. Тут не панують веселощі. Зовні вони спокійні і стримані. І від цього їх видимого спокою мороз по шкірі. Вони знають, що може статися будь-якої хвилини. Вони бачили, що робив «Беркут» на Майдані і як добивав лежачих на Банковій, вони знають, що на кожного з них припадає щонайменше по 5 людей в погонах. Але вони прийшли сюди, на ріг  Інститутської і Кріпосного, ставши плечем до плеча з товаришем і лицем до лиця з тими, хто, підкорюючись божевільному наказу, сьогодні вночі може стати ворогом.   

Я би дуже хотіла знати їхні імена і бачити їхні обличчя. Тому що це мовчазне, не по літах суворе воїнство повернуло надію. На те, що не все найкраще, ледь зіп'явшись на ноги, залишило або хоче залишити цю землю назавжди, на те, що неймовірна хоробрість є тут, поряд з нами, і що втрачене покоління – це про будь-кого, але не про них. І неймовірну надію на те, що план «світанку люди не побачать» все-таки не буде приведений до виконання.

Ми не Білорусія і ми не Росія. Тому що тут можливий 2004-й, після якого люди цієї дивної країни, ті, хто віднайшов віру в себе, нехай ще не раз потім обманувся і був обманутим, можуть підвестися знову, струсивши всі розчарування. І за великим рахунком сподіваючись лише на себе і того, хто стоїть не на трибуні, а поряд, плечем до плеча.

І що би не принесла ця ніч, ця історія не повинна закінчитися погано.

Через кілька годин розпочалися події, що вписали нову сторінку в літопис Євромайдану.