Федералізація — план Путіна по розвалу України

Анатолій Ткачук, директор з питань науки та розвитку Інституту громадянського суспільства, народний депутат України I скликання, поділився своїми роздумами про так звану федералізацію, події на Донбасі та плани Путіна щодо України:

— Понад місяць тому ми з віце-прем'єром відвідували одну з європейських країн (спеціально не кажу, яку), мали зустрічі на дуже високому рівні. Тоді вже Крим був окупований, але на Сході ще було тихо. Міністр закордонних справ цієї країни висловив свою думку щодо подій в Україні та планів Путіна відносно нашої держави. Він сказав кілька важливих тез: «Якщо ви думаєте, що Кримом усе завершиться, ви помиляєтеся. У вас зараз почнуться заворушення на Сході. Якщо ви думаєте, що все завершиться Сходом, ви теж помиляєтеся. Все піде далі. Якщо ви думаєте, що ви підведете війська під східний кордон і цим втримаєте Путіна, то ви теж помиляєтеся. Якщо ви думаєте, що найстрашніше, що вас чекає, — це дефолт, і що треба за всяку ціну віддавати зовнішні борги, ви знову ж таки помиляєтеся. Треба всі гроші, що є, вкладати в армію, щоб створити потужну оборону по Дніпру, захищати Миколаїв, Херсон, Одесу. Бо задача Путіна — захопити якомога більшу частину України, відрізати її від Чорного моря. Так воно й буде, якщо ви не почнете реагувати. Це сценарій №1, головний. На випадок, якщо він не спрацює, є ще сценарій №2 — федералізація».

Чому федералізація? У Росії достатньо війська, аби вдарити по Україні, розтрощити основні сили української армії, розбомбити низку наших міст, пройти Україну наскрізь і повністю, зі сходу на захід. Але цієї потужності недостатньо, щоб окупувати таку велику територію та контролювати її. Для проходження нашої території, можливо, достатньо 50 тис. військових, але для встановлення контролю потрібно не менше мільйона особового складу армії. Росія, маючи неабиякі економічні проблеми, просто не утримає таку величезну армію.

Тому, на думку Кремля, саме федералізація має стати дуже простою та ефективною схемою встановлення контролю над Україною. Планується розірвати Україну на шматки, нібито суб’єкти федерації, змусити їх постійно воювати між собою та апелювати до зовнішньої сили, тобто Росії, яка має підтримувати «мир». Росія розставить на місцях своїх колаборантів-маріонеток і все — зовнішнє управління забезпечено.

Ми тоді сказали міністру: «Питання федералізації ми навіть не розглядаємо, у нас унітарна держава, але готуємо серйозну децентралізацію, тому що ми переконані, що саме громади можуть надати широкий імпульс розвитку країни. І людям потрібно розуміти, що ця місцева влада, яку вони обирають, спроможна сама щось вирішувати».

На що дістали таку відповідь: «Усе це правильно. Але на вашу децентралізацію буде зроблено наступний хід. Провідники політики Росії в Україні спробують підмінити децентралізацію федералізацією. Коли вони побачать, що децентралізація позитивно сприймається людьми, вони заявлять, що також стоять за децентралізацію, проте залишать усі вимоги, які є характерними для федералізації».

Справді, коли ми представляли свій проект Конституції України на Конституційній комісії, стало зрозуміло, що цей іноземець мав рацію. Виступ Колєснікова зводився до того, що області самі мають обирати собі керівників, всі податки повинні залишатися на місцях, і державної присутності в області не повинно бути. Крім того, області матимуть вплив на зовнішню безпекову політику. Тобто йшлося навіть не про федералізацію, а про ще більш умовне державне утворення.

Потім відбувся з'їзд Партії регіонів, де Левченко висловився так: «Ми за унітарну державу, але...» І запропонував: 1) надати бюджетну автономію регіонам (цікаво, чи знають вони, що це таке насправді?); 2) залишати всі податки, за винятком ПДВ і акцизу в регіонах; 3) обирати губернаторів або керівників районів та областей прямими виборами; 4) на рівні областей не може бути жодних державних органів; 5) ввести другу державну мову — російську; 6) зберегти позаблоковий та нейтральний статус України.

Давайте проаналізуємо ці пропозиції. Почнемо з бюджетної автономії та залишення усіх податків в регіонах. Бюджети органів місцевого самоврядування усіх рівнів адміністративно-територіального устрою справді мають розроблятися та ухвалюватися своїми представницькими органами на підставі закону. У будь-якій державі є різні території, які мають зовсім різну природну фінансову спроможність. Приморська територія з глибоководними портами — це одні можливості, а слабо заселені гірські чи пустельні території — це зовсім інше. Саме тому держава і здійснює перерозподіл фінансових ресурсів між різними місцевими бюджетами, аби хоча б частково вирівняти якість життя людини в цих територіях. Тут варто зауважити, що сьогодні в Україні саме не Донецька і Луганська області є донорами державного бюджету, а Полтавська, Львівська, Київська, Харківська.

Аби не допустити масового безробіття на Донбасі, держава виділяє на потреби вугільної промисловості Донецької та Луганської областей щороку понад півтора десятки мільярдів гривень. Хто буде платити ці дотації? Це «повісять» на регіональні бюджети чи знову розраховують на бюджет державний? В обласних бюджетах таких грошей нема. Не буде і в державному. Де там візьмуться гроші, якщо вони апріорі залишаються в регіонах?

Ще цікавіша ситуація із податком на додану вартість. Донецька область — найбільший український експортер. Саме тому повернення ПДВ експортерам найбільше в Донецькій області. Хто при бюджетній автономії має повертати ПДВ донецьким експортерам? Знову решта української промисловості, яка працює на український ринок?

Щодо прямих виборів всіх і вся. Вибори «губернатора» — це в принципі маячня. Губернатор в наших реаліях є владою державною, урядовою, який очолює адміністрацію чи префектуру і контролює обрану людьми на місцях владу — місцеве самоврядування.

Не можна представника держави обирати спільнотою регіону. В Європі немає жодної країни, де губернатор чи воєвода обирається населенням. Єдиний вийняток в світі — це США, де обирають губернаторів та сенаторів штатів. Це давня традиція колоній, які об’єднувалися, проте губернатор штату — це не класичний представник держави, а урядовець штату. Але поряд, в Канаді губернатори не обираються. В Індії, федеративній державі, губернатори теж не обираються. Аби вийти із глупоти своєї пропозиції обирати губернаторів областей прямими виборами, ПР відкоригувала пропозицію. Пропонують обирати прямими виборами керівника області і керівників районів. Цей керівник очолюватиме відповідну раду і її виконавчий орган.

Знову ж таки, на перший погляд все виглядає досить демократично — прямі вибори. Але одразу виникає питання, а чому такий принцип не застосовується в жодній європейській країні? А тому, що це спричинить конфлікти по всій системі влади. Припустімо, в одному регіоні на виборах президента особа, яка стала президентом України, отримала 5% голосів виборців регіону, а голова області — 50%. Відтак голова області відчуватиме себе таким собі повноправним президентиком. Фактично запровадження прямих виборів керівника області це та ж сама федералізація, тільки ще в більш ризикованому вигляді — обрання президентів, які вимагатимуть все більшої і більшої влади.

Як правило, прямими виборами обирають міського голову. Це найбільш зрозуміло. Виборці надають максимальну легітимність особі, яка керує вирішенням міських справ.

Регіональні «унітаристи» категорично проти, аби на рівні регіону була представлена державна влада — «самі справімся». Проте навіть у федеральних країнах державна влада представлена на рівні регіонів та районів, де такі є. Без цього неможливе однакове застосування законів держави та ведення державної політики на всій території держави.

Спробуйте уявити, що було б зараз в регіонах півдня та сходу України, якби там не було виконавчої влади? Нинішня нехай анемічна влада, в багатьох випадках стримує ситуацію, а пропонується взагалі відмовитись від присутності держави. Разом з прямими виборами керівників регіонів та бюджетною автономією будь-який вплив держави на такий регіон зводиться до нуля.

І останнє. Навіщо регіонам, які отримали від держави повну самостійність в усьому, нав’язувати російську мову всій державі? Не інакше як для того, аби цим питанням заблокувати ідеї децентралізації в європейському розумінні цього терміну — передачі повноважень, ресурсів та відповідальності в першу чергу на рівень громад, туди, де живуть люди, а не на рівень регіональний, де формуються феоди для тих, хто втрачає вплив на рівні національному чи ніколи не зможе стати політиком національного масштабу.

Зміна статті 10 Конституції України, де йдеться про державну мову, неможлива без референдуму, а референдум, як ми вже впевнилися, використовується не для вирішення проблеми, а для її загострення.

Отже сьогодні ми маємо нову тенденцію від «федералістів». Зняли вимогу федералізації і пробують протиснути її ідеї через реформу децентралізації.

Але треба розрізняти: децентралізація — це шлях до демократії та розвитку українських сіл, селищ та міст, а федералізація — це розпад держави на феоди, де регіональна еліта отримає можливості продовжувати паразитувати тепер уже на регіональному бюджеті, а територіальні громади так і залишатимуться безправними.

Коли в такій ситуації говорять, що конституційний процес, референдум або щось інше може зняти напругу на сході України, я в це не вірю. Я спробував з'ясувати, які саме вимоги висуваються Сходом щодо конституційної реформи, децентралізації. Що я почув? Референдум і Росія. І все. Тобто внутрішній процес дійшов до того, що сьогодні говорити про можливість справді реальних конституційних змін немає жодної підстави. Якщо ми будемо робити такі заяви, як робить Яценюк, у нас не тільки Сходу не залишиться, а й взагалі усієї країни.

Я прослідкував цікаву залежність: щойно прем'єр починає говорити, що потрібно ліквідовувати держадміністрації, їх одразу ж захоплюють. Коли він про сказав це сказав вперше, захопили Харківську облдержадміністрацію. Коли він сказав про це вдруге, була захоплена Луганська. Я боюся, що чим більше буде таких фраз, тим менше залишиться держадміністрацій. Це просто пояснити. Людям, тим самим працівникам держадміністрацій, кажуть, що завтра їх установа буде ліквідована і вони залишаться безробітними. Як їм цьому протистояти? Вони й «здають» установу, переходять на бік тих, хто начебто гарантує їм збереження статусу-кво.

Як діяти в такій ситуації? По-перше, не робити подібних заяв. По-друге, вести державницьку внутрішню політику. Вже розроблено два абсолютно аполітичних законопроекти про співробітництво територіальних громад. Це дасть змогу об'єднувати ресурси територій-сусідів, щоб вони мали змогу ефективніше працювати.

Щодо подій на Донбасі. Сепаратисти захоплюють не тільки відділення міліції та СБУ, які формально є органами державної влади, але й місцеві ради та виганяють місцевих депутатів чи міських голів, показують, що цим людям не потрібна навіть місцева, демократично обрана влада із місцевого люду, їхня мрія — диктатура «людини з рушницею».

Убивства проукраїнських місцевих громадян, захоплення заручників, катування полонених має на меті досягнення стратегічних завдань, поставлених перед сепаратистами Росією: по-перше, максимально звузити можливості сепаратистів вийти з гри (тяжкі злочини не підпадають під амністію, тому їм потрібно буде йти до кінця) та включити в сепаратистський рух якомога більше людей. По-друге, приниження та вбивства українців на Донбасі має на меті відвернути українців з решти регіонів від Донбасу, перетворити його на регіон-«ізгой», що ще більше стимулюватиме мешканців Донбасу до агресії «нас нє слишат, нє понімают». При цьому середі людей в Україні буде поширюватись думка про необхідність розпрощатися з Донбасом.

По-третє, реалізація перших двох завдань веде до перетворення Донбасу на плацдарм для подальших ударів по решті України. Тотальна зупинка підприємств та шахт на Донбасі додасть в армію сепаратистів нових бійців, а зброю та інструкторів забезпечить Росія, тому експорт сепаратизму в інші українські області буде продовжено.

Отже «федералізація» та цілісність України неможлива в принципі. Той, хто виступає за «федералізацію» в принципі, виступає за розвал України. Найбільш сумним тут є те, що такий розвал може бути здійснено за югославським шаблоном, через жорстоку війну.

Підготувала Інга ЛАВРИНЕНКО

За підсумками прес-конференції, організованої Центром політико-правових реформ, та за матеріалами Інституту громадянського суспільства