Жити по-новому, призначати по-старому: кадрова політика Мін’юсту

Безперечно, більшість громадян не відслідковує кадрові події такого рівня, які відбуваються у кожному міністерстві. Це й не дивно, з урахуванням лавини звісток про події з зони АТО та новин про передвиборчу боротьбу кандидатів за місце у парламенті. Однак автор цих рядків не лише звертала увагу на такі кадрові призначення, але й пильно спостерігала за окремими з них. Через те, що одна моя знайома, з непохитною вірою у справжність проведення відкритого відбору кандидатів на нововведені міністерські посади, брала участь у конкурсі на заміщення посади заступника міністра юстиції з питань європейської інтеграції. Принагідно зауважу, що міністерство юстиції у багатьох країнах іменується міністерством справедливості. Відтак, це додавало ще більшого оптимізму моїй знайомій на чесне і справедливе проведення конкурсу.

Тепер все по порядку. Вказану посаду було введено додатково у кожному міністерстві 21 травня цього року розпорядженням Кабінету міністрів України за №501-р.

Вже на початку червня з’явилися гучні заяви урядовців з цього приводу. Сам міністр Кабінету міністрів Остап Семерак наголошував, що фактично вперше в новітній історії України уряд забезпечить максимальну прозорість та відкритість для широкої громадськості в процесі ухвалення важливих кадрових рішень. На офіційному урядовому порталі 17 червня було оприлюднено оголошення про започаткування процедури відкритого відбору кандидатів на посаду заступника міністра з питань європейської інтеграції. Для подачі документів було встановлено крайній строк — 1 липня 2014 року.

Моя знайома поспішала, заповнюючи заяву та анкету на підтвердження своїх кваліфікаційних здібностей, яка, щиро кажучи, була досить нелегка, навіть як для юриста-міжнародника. Відправила документи вчасно і, тримаючи кулаки, чекала повідомлення про проведення відкритого відбору, який, зі слів урядовців, мав стати прогресивною новелою у вітчизняній практиці державного управління.

Хто мав досвід брати участь у конкурсі на держслужбу, знають, як скрупульозно та довго триває така процедура. Тим більше, передбачалося, що отримані документи секретаріат уряду потім надішле до відповідних міністерств для їх подальшого розгляду комісією із відбору.

Однак за два тижні знайома дочекалася листа-відповіді про те, що на посаду заступника міністра юстиції України з питань європейської інтеграції… вже призначено Антона Янчука. Ну гаразд, призначили так призначили. Не підійшла, бо є достойніший кандидат. Є чому ще вчитися та напрацьовувати досвід, — втішала вона себе.

Але зачепив за живе той факт, що призначення А. Янчука відбулося ще в той самий день, коли було видано розпорядження №501-р про введення такої посади в міністерствах — 21 травня 2014 року. Цікавим є й те, що розпорядження про призначення А. Янчука йде наступним порядковим номером — №502-р.

За процедурою, передбаченою Законом «Про Кабінет міністрів України», заступник міністра у відповідному міністерстві призначається на посаду урядом. Пропозиції щодо кандидатури на таку посаду вносить глава цього міністерства.

Можна лише уявити, з якою швидкістю відбувався обіг кадрових документів, щоб в один день розпорядженням уряду було введено нову посаду, міністром юстиції внесено пропозиції щодо кандидата на таку посаду, а урядом видано розпорядження про призначення цього кандидата на утворену у цей день посаду.

Слід додати, що інформація про особу новопризначеного заступника міністра на офіційному сайті Міністерства юстиції України з’явилася не відразу. Це й зрозуміло, бо для усіх інших претендентів на цю посаду… конкурс продовжувався (так вони, наївні, вважали). Примітним є також те, що дані стосовно А. Янчука, що з’явилися на сайті Мін’юсту у липні, складалися тільки з прізвища, ім’я та по батькові новоспеченого заступника міністра.

Моя знайома, яка відстоювала на Майдані ідеї євроінтеграції України, такою ситуацію була просто вражена. Зовсім не тим, що не їй дісталася відповідальна посада, а тим, у який спосіб відбулося призначення. Ще не забулися правильні слова політиків-опозиціонерів на Майдані, як ці ж політики, але уже будучи при владі, почали діяти зовсім іншим чином.

Тому вона вирішила направити офіційний запит до Кабінету міністрів з проханням роз’яснити два важливих для неї моменти: за яких обставин проведено відкритий конкурс та які кваліфікаційні характеристики мав А. Янчук як кандидат на цю посаду.

Отримала відповідь, в якій урядовець знову нагадав і про ухвалене розпорядження від 21 травня щодо посади, і про рішення від 11 червня провести відкритий конкурс, а також про опубліковане 17 червня оголошення про проведення відкритого конкурсу. Навіть надіслав копії таких документів. А основне — у відповіді вказано, що призначення А. Янчука на посаду заступника міністра юстиції України з питань європейської інтеграції відбулось в установленому законодавством порядку. І ще переслав звернення до Мін’юсту, який повторив текст про призначення згідно із визначеною процедурою.

Виходить так, що оскільки рішення про конкурс оголошено пізніше — 11 червня, ніж відбулося призначення — 21 травня, то й формально порушень немає. Тоді постає закономірне питання: чому інші міністерства проводили такий конкурс, а Мін’юст — ні? Хіба на нього не поширюються акти уряду? А як же тоді Конституція, закріплений нею принцип верховенства права, Закон «Про Кабінет міністрів України», стаття 49 якого встановлює, що урядові акти є обов’язковими для виконання?

Разом з тим, у відповідях уряду та Мін’юсту не було жодного слова про те, чи відповідає А. Янчук кваліфікаційним вимогам, що висувались до кандидатів на посаду заступника міністра з питань євроінтеграції.

Значно пізніше, коли на офіційному сайті Міністерства юстиції нарешті з’явились автобіографічні дані про трудову діяльність новопризначеного заступника з питань європейської інтеграції, відпали всі запитання. Адже А. Янчук у 2008–2013 роках працював в адвокатській компанії «МЛГруп», засновником якої колись значився Павло Петренко — нинішній міністр юстиції, за поданням якого і відбулося вказане призначення. Ще А. Янчук встиг пропрацювати помічником міністра юстиції (П. Петренка), акурат в період з травня по червень цього року. Це при тому, що 21 травня 2014 року вже було розпорядження про його призначення заступником міністра юстиції.

Як на мене, вказані моменти великою мірою пояснюють і шалену оперативність призначення на посаду заступника міністра юстиції, і фактичне ігнорування рішення Кабміну про проведення конкурсу, і, власне, персональний аспект цього кадрового рішення.

Відтак, викликають сумну посмішку офіційні повідомлення в новинах про те, що вперше в історії України за ініціативи та підтримки «європейського» прем'єр-міністра Арсенія Яценюка було запроваджено конкурсний відбір на заміщення посад заступників міністрів з євроінтеграції, який проходив на відкритій основі.

А так хотілося вірити, що вирішення питання про призначення кандидатів хоча б на такі посади відбувалося з дотриманням принципів та стандартів кадрової політики країн ЄС. Чи може в інших міністерствах це й відбулося по-європейськи?