Новини
Ракурс

«Новоросія»: люди живуть сьогоднішнім днем, ніхто не має планів на завтра

16 гру 2014, 08:18

У Києві активно готуються до Нового року і показують документальний фільм «ПМР» про Придністровську Молдавську Республіку. У фільмі багато уваги приділяється політиці і президентським виборам, дуже багато патетичних гасел і офіційних заходів, але можна також підглянути, як і чим живуть звичайні люди в Придністров'ї. Про життя українців в Донецьку і Луганську, які тепер вважаються столицями ДНР і ЛНР, фільм ще не знято, хоча, напевно, не за горами той час, коли його знімуть.

Loading...

Донецька «Муніципальна газета», яка є рупором нової влади в місті, щодня рапортує про нові успіхи та плани керівників ДНР: відновлення соціальних об'єктів, відкриття їдалень для малозабезпечених і навіть установку великої ялинки в центрі міста, яка засяє вогнями одночасно з московською. Часто трапляються повідомлення і про відкриття виставок, виступи артистів і навіть поетичні вечори в бібліотеках. На сайті так званої ЛНР новин набагато менше, але всі вони теж сповнені позитиву: лагодяться дороги, формуються нові гумконвої, а «вироблені на Луганщині продукти активно витісняють українські бренди». В українських ЗМІ натомість переважно пишуть про життя-буття звільнених міст і дискутують про доцільність економічної блокади ДНР і ЛНР.

Про повсякденне життя пересічних жителів Донецька і Луганська «Ракурс» вирішив дізнатися у тих, хто живе в умовах війни не перший місяць. Деякі імена на прохання людей змінено.

Катерина, 23 роки, Донецьк, перекладач, працює дистанційно:

Я живу за три кілометри від аеропорту біля Північного автовокзалу. У квартирі часто хитається люстра під час обстрілів, але порівняно з тим, що відбувається в інших, це, звісно, дрібниці.

Незважаючи на обстріли, люди в Донецьку ходять на роботу, діти — в школу, працюють лікарні. Наскільки я знаю, люди з серйозними захворюваннями змушені приїжджати до Донецька навіть з міст, підконтрольних Україні (Вугледар, Костянтинівка тощо), де немає великих лікувальних центрів.

Я вважаю найбільшими героями в цій ситуації саме звичайних мирних жителів. Тому що люди переносять всі проблеми з невичерпним оптимізмом, незалежно від політичної позиції. Звісно, героїчну роботу роблять комунальники. У мене не було жодного разу, щоб понад добу не було світла. При цьому світло в мене вдома зникає тричі на тиждень. В ті дні, коли я, наприклад, не йду на вулицю через обстріли, виходять і ремонтують. Так само шахти в Донецьку запускаються миттєво, а шахтарі працюють замість однієї зміни дві з половиною, щоб шахти не затоплювали, щоб продовжувалася їх життєдіяльність.

Чи важко в нас жити? Своєрідно. Після десятої вечора, наприклад, не можна виходити на вулицю. Тобто, звісно, ти можеш, але за результат ніхто не ручається. Бувають такі дні, коли взагалі не хочеться виходити. Наприклад, я живу неподалік військової частини, з якої часто ведуться обстріли (її теж обстрілюють). Якось дорогою додому, я потрапила під обстріл. Якщо чесно, я дуже злякалася, бо раніше зі мною такого ніколи не було. Зупинилася і не можу зрозуміти, що робити: чи то лягати на землю, чи то бігти (до будинку залишилося сто метрів). Тут іде сусідка і каже: «Та ви не переживайте, це від нас, а не до нас. Порахуйте 40 секунд, зараз снаряд упаде і можете йти додому». От якось так. Моя хресна, наприклад, живе в іншому районі, на Щоглівці, де люди з підвалів не вилазять. Нещодавно зателефонувала, каже, що вони вилізли з підвалу і дивляться телевізор, бо вже два дні режим тиші. У нас зараз тут прості радості...

З роботою, звісно, найбільше проблем. У соціальній сфері більшість людей працює за спасибі. Наприклад, у Донецькому національному університеті дуже багато викладачів залишилися на своїх місцях, зі своїми студентами. Зарплату їм не платять. Я не можу, звісно, сказати за весь університет, але, наприклад, кафедра іноземних мов залишилася в повному складі. Наскільки я знаю, Донецький технічний університет працює на повну силу з 1 вересня.

Моя подруга працює в ліцеї, ходить на роботу пішки, бо грошей на проїзд немає. Дітей у школах близько половини. У центрі міста може бути менше — більш забезпечені жителі Донецька, звісно, виїхали. Але ті, хто виїхали без великих заощаджень і не змогли знайти роботу та оплачувати оренду житла в іншому місті, повертаються. Розумієте, мати дім — це вже багато.

Магазини і кафе в Донецьку відкриті і працюють, є кафе, які жодного дня не зачинялися. З торгових центрів, наскільки я знаю, не працює тільки один — «Донецьк-сіті», бо орендарі там не змогли завезти свої колекції. Приватні підприємці продовжують працювати в місті.

В аптеках є основні ліки, найнеобхідніше. Можливо, немає якихось спеціальних ліків, просто я не стикалася. Але від застуди та грипу є.

Банківські картки до 1 грудня приймали майже скрізь: і в продуктових магазинах, і в торгових центрах. Але після того, як українські банки припинили роботу в Донецьку, магазини більше не можуть приймати картки через термінали. Це, звісно, велика проблема. У Донецьку працює тільки «Сбербанк России», але, наскільки я знаю, у них заборонені операції з гривнею.

У найскладнішій ситуації, само собою, опинилися пенсіонери. Якщо раніше ті з них, хто міг пересуватися, могли, наприклад, виїхати в Маріуполь, і переоформити пенсію там, то зараз для отримання пенсії потрібна довідка переселенця. Мало хто з них може дозволити собі переїхати в інше місто і жити там, отримуючи пенсію 1200 грн. Тільки якщо діти перевезуть. Мої бабусі й дідусі живуть в Донецьку, вони не змогли переоформити пенсію, тому що для цього треба було вивозити їх в інше місто, вистоювати там довжелезні черги, при цьому десь жити, знімати житло. Зараз вони повністю залежать від своїх дітей.

Пенсіонери виживають за рахунок гуманітарної допомоги. Фонд «Допоможемо!» видає запас їжі (крупи, тушонка, згущене молоко, масло) на два тижні. Я бачила стареньку бабусю, яка тягне на візку цей пакет, який важить 12 кг, по снігу, ожеледиці, але в неї немає іншої можливості.

Майже в кожній родині є одна людина, яка працює. Дехто має накопичення, хтось збирав на квартиру, іпотеку. Є багато розірваних сімей, коли дружина з дитиною, наприклад, живуть у Донецьку, а чоловік їде на заробітки в Україну чи Росію.

У мене батьки ніколи в житті не говорили мені, що я смію сподіватися на державу. Вони завжди розуміли, що повинні працювати, щоб забезпечити сім'ю, а не чекати якоїсь подачки. Так само більшість людей. Тому зараз люди погоджуються на будь-яку роботу, підробіток, фріланс... Я, наприклад, перекладач, тому можу працювати дистанційно.

У нас є світло, вода, тепло, газ, продукти в магазинах. Скаржитися начебто нема на що. Але це інше життя, тому що ти не соціально активний. Ти не можеш нікого покликати до себе в гості. У мене був День народження, який я зустрічала в Донецьку. Не в повній самоті, звісно, але при мінімальній кількості людей, бо якщо ти нормальна людина, то ти не попросиш нікого їхати до тебе в Донецьк.

Люди живуть тут лише сьогоднішнім днем. Немає нічого страшного, але ні в кого немає планів на завтра. Ніхто не знає, де він опиниться завтра, чи буде у нього будинок... Це теж досвід, можливо, навіть позитивний, що ми зараз інакше живемо.

Євген, 37 років, Донецьк, тимчасово безробітний:

Я, на жаль, поганий співрозмовник в плані опису поточних проблем Донецька. Живу замкнуто, через що про проблеми всього міста говорити не уповноважений.

Особисто я якихось проблем не відчуваю, а ті які відчуваю, поки що вдається вирішувати. Під обстріл наш район з огляду на географічне положення не потрапляє, тому з комуналкою в нас повний порядок.

По місту пересуваюся мало. Навіть очевидцем у великому сенсі слова назвати себе не можу. Просто я в цей час у цьому місці і все. Очевидці ближче до лінії фронту перебувають, як на мене.

З продуктами в магазинах проблем немає. Делікатесів, можливо, комусь не вистачає, але основне все є. Були б гроші. Гірше з ліками: в аптеках зовсім немає ліків від специфічних хвороб.

Роботи майже немає. Не те, щоб її зовсім не було, але порівняно з «до війни» вважай, що й немає. Люди по-різному справляються. Хтось тупо накопичення проїдає, хтось профіль поміняв. Був, наприклад, інженер — став курей розводити. Ну а хтось на гуманітарку сподівається, та тим і живе.

У місті немає банківської системи. При цьому народ на картки грошей начебто отримувати не перестав, але проблема в тому, щоб ці гроші перевести в готівку. Зараз начебто супермаркети якось знайшли вихід і знову карти приймають. З переказами складніше, але народ викручується. На крайній випадок, катаються за лінію фронту, кому куди ближче.

Старим пенсіонерам, звичайно, найгірше, уся надія тільки на гуманітарку.

Про міліцію нічого не знаю. Ходять полісмени патрулями, бачив. Більше нічого сказати не можу.

Ставлення до України і ДНР в мене складне. Усі борються начебто за все хороше і проти всього поганого. Тільки ось результати цієї боротьби якісь гнітючі. Смерть, руйнування і морок в кінці тунелю.

Взагалі всі жителі України за останній рік стали як та жаба, яка не помічає, що її варять... Ось так потрохи, день за днем, у людей відібрали нормальне життя, а замість нього дали тільки порожні гасла...

Світлана, 55 років, Донецьк, на пенсії:

У місті не страшно ходити, я не чула про таке, щоб когось убили в квартирі або пограбували на вулиці, або кинули в машину й повезли.

Міліції в місті немає, але є гаряча лінія ДНР, куди можна зателефонувати, якщо щось трапиться. Приїжджають представники ДНР, розбираються, якщо треба, забирають.

У Донецьку ДНР почала виплачувати пенсії, по тисячі гривень. У Пенсійних фондах сидять юристи-волонтери, які консультують пенсіонерів. Ті, хто тут залишилися, це патріоти свого міста, пенсіонери отримали цю тисячу гривень і пішли платити за комунальні.

Місто прибирають, є вода, світло, газ (якщо будинок, звісно, не розбомблено). Ходить громадський транспорт. З банками є проблеми, тому що всі українські вже закриті, а банк ДНР тільки почав відкриватися. Деякі магазини приймають картки, деякі ні. За комунальні послуги можна заплатити або через інтернет, або через термінал.

Наскільки я знаю, лікарні не працюють, але працює онкологія, люди збирають гроші, допомагають. Взагалі ліки за необхідності, якщо не купити, то дістати можна. У нас тут дуже розвинені волонтерський рух, спонсорська допомога, гуманітарної допомоги багато. Допомагають багато дітям (памперсами, ліками).

Якщо є можливість, то люди їздять отримувати пенсію в інші міста. Ніхто не хоче дарувати державі зароблене своєю працею.

Єдиної України, мені здається, вже не буде, бо люди тут бачать, як їх бомблять, гинуть люди, діти. Цього ніхто не пробачить.

Російських військових я тут не бачила жодного разу. Так, військові є, у них нашивки з написом ДНР і георгіївські стрічки. Військових в Донецьку не більше, ніж у Маріуполі.

Я не живу в Донецьку постійно, часто їжджу то в Маріуполь (у мене там мама живе), то до чоловіка в інше місто в центральній Україні (він там працює багато років). Старша дочка з дітьми виїхали з міста. Молодша донька зараз працює в Києві, тому що їх офісу в районі аеропорту вже немає, його розбомбили ще в травні. Я виїжджати не хочу, мені в Донецьку більше подобається, тут спокійніше.

Світлана, 57 років, Луганськ, педагог:

У мене зараз є світло, вода, інтернет. Але, вибачте, це те, що, в принципі, має бути, ми живемо не в кам'яному віці. І радіти тому, що ввімкнули світло, смішно. Тому що це має бути.

З транспорту ходять тільки маршрутки (проїзд коштує три гривні, ціна не змінилася), для дітей зробили безкоштовний проїзд. Комунального транспорту взагалі немає, зруйновано інфраструктуру. На початку вересня ходили безкоштовні автобуси, але потім припинили. Я їх не бачила, бо повернулася в Луганськ тільки наприкінці вересня — два з половиною місяці мене не було в місті, я жила у родичів і знайомих в різних містах України.

Продукти є, ціни вирівнялися. Коли я тільки приїхала у вересні, я була шокована цінами. Кілограм лимонів коштував тоді, наприклад, близько 80 грн. Коли людей стало більше, ціни знизилися. Але річ навіть не в цінах, а в тому, що люди не отримують платні.

Останній раз люди отримали зарплату за вересень (працівники бюджетної сфери. — Ред.), понад два місяці працюємо вже без неї, тільки обіцяють. Коли я повернулася, 1 жовтня нас змусили написати заяву про прийом на роботу в ЛНР. Я дуже не хотіла нічого писати, але було поставлено умову: «Якщо ви повернулися сюди, значить, ви приймаєте наші умови». З одного боку, це правильно — в чужий монастир зі своїм статутом не лізуть...

Приватна практика (лікарів, вчителів) за законами ЛНР повинна бути безкоштовною. Заборонено брати гроші за якісь свої послуги, зобов'язують робити їх безкоштовно. Але чи працюють приватні підприємці взагалі, я не можу сказати. Як я розумію, маршрутки їздять тільки тому, що без них не можуть забезпечити транспортне сполучення. А зуби, вважається, що можна лікувати в державних лікарнях.

Спочатку аптек не було взагалі. Працювали одна або дві аптеки на все місто, але туди були божевільні черги. Звичайно, всі, хто їхали сюди, везли з собою ліки. Але добре, якщо ти здоровий, і все, що тобі потрібно, це аспірин або щось від застуди. Але як жили люди, залежні від ліків, я навіть не уявляю. Нещодавно аптеки відкрилися. Асортимент, звіно, не такий, як був раніше, але основні ліки є.

Як люди живуть без зарплат, я сама не можу зрозуміти. Я б не сказала, що на ринку немає покупців. Як учитель я веду журнал, куди записуються дані про батьків дитини, в тому числі місце роботи. Так от зараз більшість з них — безробітні. Я так розумію, що люди проїдають свої старі запаси, які відкладалися на чорний день. Перевести в готівку грошовий переказ у Луганську нереально. Потрібно тільки виїжджати кудись.

Магазини не приймають картки. За чутками, є тільки один супермаркет у місті, в якому ще можна розплачуватися карткою, але особисто я не перевіряла. Мою зарплатну картку, на якій є зарплата за минулі місяці, заблоковано, я не змогла зняти з неї гроші навіть в інших містах України, коли подорожувала.

Не дуже хочеться виходити зайвий раз на вулицю. Виходжу тільки на роботу і додому. Я не можу тут висловити свою думку, тому що вона нікого не цікавить. По-друге, люди зараз в Луганську дуже агресивні.

Коли я поїхала з Луганська влітку, я жила в родичів, у друзів. Але, ви ж розумієте, що жити у друзів довго неможливо: у кожного своє життя. Усі люблять гостей, коли вони приїжджають і їдуть. Я вже досить доросла людина, щоб сидіти у когось на шиї. Якби мені було 25 років, все, напевно, сприймалося б зовсім інакше.

До мене прекрасно ставилися, у мене чудові друзі та родичі. Спочатку я жила в маленькому містечку, але роботу знайти там неможливо,  її не можуть знайти навіть ті, хто там живе. У Києві я теж шукала роботу, були пропозиції, але все впирається в оренду житла. У Луганську у мене принаймні є квартира. Але морально тут жити дуже важко, я дуже болісно на все реагую. Я не хочу тут жити, але тут я сама собі господиня. З одного боку, я тут вільна, а з іншого боку, не вільна, не можу навіть ім'я своє назвати.

Продати житло тут абсолютно нереально. Якщо навіть знайдуться покупці, то ціни на нерухомість дуже впали. На днях я чула, що двокімнатну квартиру продають за 12 тис. доларів. Раніше однокімнатна квартира коштувала в Луганську близько 30 тис. доларів.

Я ніколи особливо не любила Луганськ, але все-таки це було непогане місто. Були улюблені місця, де можна було зустрітися з друзями. Зараз цього всього немає.

Багато друзів і знайомих теж повернулися. З тих же міркувань — де народився, там і згодився... Повернулися ж не тому, що їх влаштовує ЛНР. Просто вибору немає. Я коли перший день сюди повернулася, розклала речі... І тут чую — за вікном стріляють. У мене перша думка була — складати назад речі і їхати, не знаю куди. Звикнути до стрілянини дуже важко. Я дуже це переживаю, не знаю, що робити.

Свого часу я ходила на мітинги за єдину Україну, але нічим це не закінчилося... І коли ми ходили 9 березня до пам'ятника Шевченку в центрі міста, нас там мало не побили. Я намагалася з людьми поговорити, мене відтягували зі словами: «Ти що не бачиш? Там нема з ким розмовляти. Тікай».

Зараз я не приймаю сьогоднішню ситуацію, весь час з усіма сварюся. На роботі на політичні теми ми вже не розмовляємо, щоб не псувати одне одному настрій.

Рая, 15 років (9 клас), село в Перевальському районі Луганської області:

Раніше над селом літали снаряди, але зараз все тихо. Були відключення світла і води, нині поки що все нормально, ввімкнули. У нас у селі в більшості людей туалет і вода в будинку, хоча колодязі теж є.

Продукти і ліки в магазинах є. Не працює пошта. Автобуси в райцентр ходять, але не так часто, як раніше. Зарплат і соцвиплат немає, люди виживають лише за рахунок городів або старих заощаджень. З міста люди просять поїсти, якщо немає родичів у селі. Банкомати в Перевальську не працюють.

Гуманітарну допомогу привозять тільки в Перевальськ. Ополчення дає вугілля тим, у кого немає газу.

Роботи в селі ніякої немає, хоча раніше теж не було. Можна піти працювати на зону, але не знаю, чи платять там (в селі є виправна колонія. — Ред.).

У школу на початку осені ми не ходили, нам давали уроки вчити додому. Зараз уроки по 30 хвилин, а так все по-старому. Викладають українською, всі предмети як були, так і залишилися. Історію України і українську мову поки не скасовували.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter