Новини
Ракурс

Суддів і прокурорів стратити не можна помилувати

Нинішній рік виявився досить щедрим на викриття високопоставлених хабарників, найрезонансніші з яких мали місце у службі надзвичайних ситуацій, органах прокуратури і навіть у сфері парламентської діяльності. Однак виправдувальний вирок Петру Мельнику дає ґрунтовні підстави сумніватися, що в суді з усього цього вийде щось путнє, оскільки всі потуги сторони обвинувачення, як це було у справі колишнього ректора податкової академії, можуть розбитися об так звану проблему допустимості доказів. Аби розібратися, якою мірою вона є надуманою, а якою — вирішуваною, пропонуємо вашій увазі низку характерних випадків із судової практики, що охоплює не дуже далекий період нашого минулого. Вони будуть розглянуті в ракурсі лише одного аспекту — застосування рішення Конституційного суду України від 20 жовтня 2011 року. Зауважимо, що всі підсудні в наведених прикладах були суддями або працівниками прокуратури, тобто людьми юридично грамотними, а всі вироки щодо них пройшли фільтр касаційної інстанції, тобто «халтура» з боку суду й слідства мала бути мінімальною.

Loading...

«Амурний» суддя

20 жовтня 2011 року Конституційний суд України ухвалив історичне рішення, без згадки про яке нині не обходиться практично жоден вирок щодо хабарництва: йдеться про офіційне тлумачення ст. 62 Основного Закону, яка свідчить, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом. Це питання було розглянуте КСУ за конституційним поданням Служби безпеки України, направити яке її буцімто спонукала неоднозначна судова практика допустимості доказів у кримінальних справах. Головний смисл проблеми полягав у тому, чи можуть бути визнані доказами диктофонні записи, зроблені особами, які не уповноважені займатися оперативно-розшуковою діяльністю, але які здобули ці докази, використовуючи оперативно-розшукові методи роботи. Простіше кажучи, шляхом приватного розшуку. Аби ситуація стала більш зрозумілою, одразу перейдімо до конкретного прикладу застосування цього рішення.

У 2009 році суддя Амур-Нижньодніпровського районного суду Дніпропетровська Юрій Счесновицький розглядав справу однієї молодої жінки, яка обвинувачувалася в ухиленні від сплати податків, яке та вчинила, перебуваючи на посаді директора приватної фірми. З’ясувавши обставини, суддя вирішив, що з неї можна чимось поживитися, а тому запропонував зловмисниці дати йому «на лапу» 25 тис. грн, за що він «переб’є» ч. 3 ст. 212 ККУ на менш тяжку ч. 1 й призначить за це мінімальне покарання, не пов’язане з позбавленням волі. Підсудна вирішила, що то занадто велика сума, а тому перестала з’являтися на судові засідання, легковажно сподіваючись на те, що якось воно саме собою розсмокчеться. Тоді Счесновицький ухвалив постанову про зміну запобіжного заходу з підписки про невиїзд на утримання під вартою й надіслав її для виконання до місцевого райвідділу міліції.

Дізнавшись, що їй загрожує арешт, жіночка певний час не ночувала вдома, проживаючи у друзів та знайомих, але, втомившись від кочового способу життя, сама прийшла до кабінету судді, аби повідомити, що вона згодна на всі його умови. Але чимось вона впала чоловікові в око, й він дав зрозуміти, що окрім раніше названої суми хабара, вона ще повинна вступити з ним у статевий зв’язок. Тобто з цього кабінету в неї дві дороги: або до в’язниці, або в сауну. Підсудна погодилася, але перед тим, як прийти на побачення до окремого кабінету фізкультурно-оздоровчого комплексу «Сандуни», придбала на місцевому ринку мініатюрний диктофон.

Розповідь про те, як 25 січня 2010 року проходило їхнє спілкування в сауні, краще залишити майстрам еротичного жанру, ми ж зазначимо, що інтим не зняв з порядку денного питання про хабар, і жіночка, попри свої на це сподівання, змушена була нести до ломбарду золоті прикраси, за які виручила 10 тис. грн. Під час наступної зустрічі, що так само, як і перша, писалася на диктофон, Счесновицький гроші взяв, але заявив, що на частину хабара він не погоджується, й за м’який для неї вирок хоче отримати сповна всі 25 тисяч. А для того, мовляв, щоб залишитися до вироку на волі, їй необхідно й далі ходити з ним у сауну.

Після цього жінка поїхала в Київ до Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю МВС, де в неї прийняли заяву про вимагання хабара, завели на її підставі оперативно-розшукову справу, а також спорядили міченими грошима й звукозаписуючою апаратурою. 8 лютого 2010 року в салоні автомобіля заявниця передала судді решту 15 тис. грн, одразу ж після чого він був затриманий співробітниками ГУБОЗ, а 11 листопада 2011 року Апеляційний суд Запорізької області ухвалив обвинувальний вирок: за ст. 368 (одержання хабара) — шість із половиною років позбавлення волі, за ст. 154 (примушування до вступу в статевий зв’язок) — три місяці арешту.

Перше покарання поглинуло друге, але нас у цьому випадку цікавить, як суд розцінив диктофонні записи з огляду на ухвалене лише за три тижні до того рішення Конституційного суду. Річ у тому, що потерпіла фіксувала свої розмови з суддею ще до того, як звернулася в УБОЗ, тобто не мала статусу особи, яка уповноважена за дорученням відповідних органів проводити оперативно-розшукові заходи. І ось тут варто процитувати уривок із рішення КСУ, наведений у тексті вироку: «Фактичні дані про скоєння злочину чи підготовку до нього можуть бути одержані не тільки в результаті оперативно-розшукової діяльності уповноважених на це осіб, а й випадково зафіксовані фізичними особами, які здійснювали власні (приватні) звукозаписи».

Наведене вище речення містилося у п. 3.4 мотивувальної частини рішення КСУ. А тепер наведемо речення з п. 1 резолютивної частини: «Обвинувачення у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на фактичних даних, одержаних шляхом вчинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» особою, не уповноваженою на здійснення такої діяльності». Обидві ці фрази стосуються нашої нещасної жертви сексуальних домагань, тільки перша з них нібито визнає доказом зроблені нею диктофонні записи, а друга начисто їх відкидає. Перечитавши їх уважніше, ми неодмінно збагнемо, що в першій ключовими словами є «випадково зафіксовані», а в другій — «цілеспрямовані дії». Тож яким чином кваліфікувати поведінку молодої жертви: як випадкову (ситуативну), чи цілеспрямовану (ініціативну)?

Апеляційний суд Запорізької області зробив свій вибір на користь першого, пославшись на те, що жінка робила записи як приватна особа для особистого користування, зокрема для захисту своїх інтересів від посягань посадової особи — судді, який розглядав її кримінальну справу й вимагав хабара й вступу в статевий зв’язок. А такі дії слід, мовляв, вважати самозахистом від злочинних посягань, що не суперечить рішенню КСУ. Інакше вирішив Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, який переглядав цей вирок. Він, зокрема, звернув увагу на те, що диктофон потерпілою було придбано заздалегідь і з метою саме запису розмов із Счесновицьким, що свідчить про ініціативний, а не ситуативний характер її дій. Відтак ухвалою ВССУ від 29 вересня 2009 року вирок було скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд в суд першої інстанції.

Трохи відступаючи від основної теми, зазначимо, що 30 липня 2010 року набрав чинності Закон України «Про судоустрій і статус суддів», відповідно до якого апеляційні (колишні обласні) суди вже не могли виступати в ролі судів першої інстанції, яку вони до того в окремих випадках виконували при розгляді найбільш, так би мовити, трудомістких кримінальних справ, тож по другому колу «подвиги» судді вже розглядав Шевченківський районний суд м. Запоріжжя. З огляду на позицію суду касаційної інстанції, він дійшов висновку, що в діях потерпілої немає ознак провокації злочину, але все одно визнав диктофонні записи недопустимим доказом і не прийняв їх до уваги. Це не вплинуло на кваліфікацію злочину, оскільки вина затриманого на гарячому Счесновицького підтверджувалася низкою інших доказів, але трошки зменшило покарання: за вироком названого вище суду від 18 грудня 2013 року його було засуджено до п’яти років позбавлення волі з відбуванням покарання в установах пенітенціарної системи. 2 червня 2014 року цей вердикт набув законної сили.

Прокурорський «дах» для кримінального бізнесу

Приблизно таким же чином 8 липня вже нинішнього року Ірпінський міський суд Київської області забракував два диктофонні записи, надані двома заявниками, які під контролем правоохоронних органів передавали хабара Петру Мельнику, бо на момент аудіофіксації ці чоловіки не мали статусу осіб, уповноважених на проведення відповідних заходів. Тільки якщо раніше для набуття такого статусу досить було постанови оперуповноваженого про заведення оперативно-розшукової справи, то згідно вимог нового Кримінального процесуального кодексу, вже потрібна ухвала слідчого судді. Але не завжди вітчизняна Феміда відкидала подібного ґатунку докази, про що свідчить вирок Калінінського районного суду Донецька від 16 травня 2012 року, на лаву підсудних якого сіли два співробітника прокуратури міста Макіївка.

Ця історія почалася в серпні 2010 року, коли один тамтешній мешканець вирішив зайнятися підприємницькою діяльністю у сфері надання населенню розважальних послуг, а саме відкрити салон відеоатракціонів. Простіше кажучи, відкрити зал гральних автоматів і зайнятися гральним бізнесом, який формально був заборонений законом ще в 2009 році, але фактично продовжував діяти під неофіційним покровительством органів прокуратури. Знаючи про місцеві порядки, він через свою знайому зустрівся в ресторані зі старшим помічником прокурора Макіївки Віктором Лаврищевим і помічником того ж прокурора Олександром Жовніренком, які пояснили, що за умови щомісячної сплати тисячі гривень за кожний гральний автомат він може спокійно, не оглядаючись на міліцію, займатися цим ділом. Вони, мовляв, прикриють від будь-якої перевірки, а якщо не прикриють, то принаймні попередять, що треба тимчасово припинити роботу залу, причому за дні простою данина стягуватися не буде.

Бізнесмен погодився і поставив десять автоматів, але перший же місяць роботи показав, що прибутки не такі вже й великі, а тому він став переконувати прокурорських працівників, що 10 тис. грн щомісяця для нього буде забагато, і просити зменшення платні. Однак вони йому доступно пояснили, що на таких умовах нині працюють усі підпільні казино Макіївки, що їхня дислокація узгоджена на дуже високому рівні, тож вони, мовляв, не збираються виправдовуватися перед прокурором міста у тому, що зменшилися надходження. А що бізнес не дає прибутку, то в цьому він сам винен — невдало підібрав місце.

Бізнесмен, почухавши макітру, попрямував до Києва, до Міністерства внутрішніх справ, де написав заяву про вимагання хабара, до якої додав диктофон із записами розмов із Лаврищевим і Жовніренком, які він робив про всяк випадок, аби його не обдурили. Операція з контрольованої передачі хабара була проведена 3 грудня 2010 року, обоє зловмисників були затримані співробітниками Державної служби боротьби з економічною злочинністю МВС, і в них вилучили одержані ними 10 тис. грн — по п’ять у кожного. Постановою слідчого зазначений диктофон із записами був визнаний речовим доказом і долучений до матеріалів кримінальної справи, а вироком суду обом працівникам прокуратури за одержання хабара було призначене покарання у виді трьох з половиною років реального позбавлення волі з конфіскацією майна.

На вимогу засуджених, поряд з іншими, в суді апеляційної інстанції було порушене й питання про допустимість цього доказу, однак там вирішили, що орган досудового слідства діяв правильно. В тексті ухвали Апеляційного суду Донецької області від 2 жовтня 2012 року з цього приводу міститься цікава фраза, яку варто навести дослівно: «Колегія суддів вважає, що дії бізнесмена-заявника носили ситуативний та ініціативний характер. Тому долучений до матеріалів кримінальної справи речовий доказ обґрунтовано покладений в основу обвинувального вироку». В наведеному уривку якось цікаво звучить словосполучення «ситуативний та ініціативний характер». Якщо ситуативний, то, згідно рішення КСУ, записи є допустимим доказом, а якщо ініціативний, то вони сили доказу не мають. А тут виходить так, що і Богу свічка, і чорту кочерга. Однак цей спірний момент не викликав ніякої негативної реакції в касаційній інстанції, тож ухвалою Вищого спеціалізованого суду України від 4 квітня 2013 року вирок було залишено без змін.

Транспортна прокуратура покривала авіаційного казнокрада

Ще один приклад, коли, здавалося б, неприпустимий, з точки зору рішення КСУ, доказ пройшов на ура, можна знайти у кримінальній справі, також пов’язаній з двома працівниками органів прокуратури. Один із них на момент вчинення злочину обіймав посаду прокурора прокуратури з питань нагляду за додержанням законів на транспорті Київської області, другий — старшого слідчого цієї ж прокуратури. Ще в серпні 2009 року до цієї установи з Департаменту контррозвідувального захисту економіки СБУ надійшли матеріали, що свідчили про великомасштабні розкрадання, вчинені директором Київського державного авіаційного підприємства «Універсал-Авіа». У вересні того ж року прокурор порушив кримінальну справу за ч. 5 ст. 191 КК України й доручив її розслідування старшому слідчому, але той лише у січні 2010 року виніс постанову про притягнення зловмисника до кримінальної відповідальності. Останній, дізнавшись про це, хутко перейшов на нелегальне становище, але невдовзі через спільних знайомих вийшов на контакт із слідчим у режимі телефонного зв’язку. Слідчий доповів про це прокурору, й разом вони домовилися збити з розкрадача 50 тис. дол. Директор попервах відмовився, та коли його було оголошено в розшук, а в лютому того ж року затримано у Вінниці співробітниками УБОЗ, швидко погодився на всі умови.

Вони полягали в тому, що він дає гроші, а слідчий перекваліфіковує ч. 5 на значно м’якшу ч. 1 тієї ж самої статті, а потім звільняє від кримінальної відповідальності за амністією. А прокурор, який здійснював нагляд за розслідуванням, зі свого боку гарантує, що жодна постанова слідчого з цього приводу не буде скасована. Аби дати зловмиснику час зібрати гроші, його випустили з-під арешту на підписку про невиїзд, але директор, опинившись на свободі, почав подвійну гру: з одного боку запевняв, що скоро знайде гроші і принесе, а з іншого писав усі розмови на тему давання хабара на свій власний диктофон, який 2 квітня 2010 року передав співробітникам СБУ разом із заявою про вимагання хабара. Внаслідок влаштованої оперативної комбінації обоє працівників транспортної прокуратури були затримані одразу ж після одержання частини хабара в сумі 20 тис. дол. і вироком Подільського районного суду Києва від 3 квітня 2013 року засуджені до восьми років позбавлення волі.

В апеляційній скарзі колишній прокурор прямо вказував на те, що суд визнав належним доказом записи, здійснені заявником до моменту подачі заяви в органи держбезпеки, й заведення ними оперативно-розшукової справи, що суперечить рішенню КСУ від 20 жовтня 2011 року й свідчить про провокативний характер дій працівників СБУ. Однак Апеляційний суд Київської області ніяк не відреагував на цей довід і своєю ухвалою від 29 жовтня 2013 року залишив вирок без змін. Ще більш дивною була реакція Вищого спеціалізованого суду України, який зазвичай полюбляє скасовувати ухвали і відправляти справи на новий апеляційний розгляд, якщо не були дані вичерпні й обґрунтовані відповіді на всі доводи апелянта. А тут він якось не звернув ніякої уваги на скаргу щодо неконституційності вироку й ухвалою від 22 квітня 2014 року залишив його без змін. Очевидно, підсудні прокурорські працівники нашкодили так сильно, що заради них не варто було проявляти надмірну прискіпливість.

Суддю викрили за «схемою Зварича»

У кримінальній справі з обвинувачення у хабарництві колишньої судді Дзержинського районного суду Кривого Рогу Алесі Касторенко Феміда загальної юрисдикції, м’яко кажучи, проігнорувала відоме нам рішення КСУ. Але про все по порядку. Викриття вищеназваної особи пройшло за так званою «схемою Зварича»: це коли правоохоронним органам, приміром, відомо, що певний суддя систематично одержує хабарі за ухвалення як неправосудних, так і цілком правосудних рішень, але при цьому його не чіпають і дають повну можливість насолоджуватися життям, аж поки він не накоїть чогось такого, що явно виходить за рамки пристойності. Коли ж надійде команда викрити й покарати, починається оперативна розробка: в кабінетах, коридорах, судових залах та інших місцях монтується відеофіксуюча апаратура, а коли набереться досить компрометуючого матеріалу, засилається агент із хабаром, після чого суддя ловиться на гарячому.

З Ігорем Зваричем усе було зрозуміло — пообіцявши ухвалити правильне рішення по одній земельній справі, взяв хабар у самого губернатора, але свою обіцянку не виконав і гроші назад не повернув. Із справи Алесі Касторенко можна зробити висновок, що вона занадто часто відпускала за хабар з-під арешту на підписку про невиїзд осіб, викритих у посадових злочинах, чим і викликала гнів сильних світу цього. А окрім цього, прихована відеокамера зафіксувала, як вона бере хабарі від крадіїв за умовний термін позбавлення волі, від порушників правил дорожнього руху за мінімальний штраф, від боржників за визнання недійсними їхніх кредитних договорів з банками, однак ці гріхи навряд чи спонукали б УБОЗ УМВС України в Дніпропетровській області на проведення таких затратних оперативно-розшукових заходів. До пані Касторенко, до речі, було заслано не одного, а двох агентів: спочатку з диктофонами, а потім з міченими грошима, й вона в березні 2012 року клюнула на обидві ці приманки.

Правда, лишається незрозумілим, чому перші свої розмови з суддею ці люди писали ще до того, як були заведені оперативно-розшукові справи, а вони отримали статус осіб, уповноважених на «шпигунство». Очевидно, у працівників УБОЗу були свої резони, один із яких полягає в ризику витоку інформації, оскільки в разі заведення ОРС із нею можуть бути ознайомлені працівники центрального апарату МВС і прокуратури, а вони можуть бути якимсь чином пов’язані із суддею. Втім, це лише наші здогадки, а факт полягає в тому, що Алеся Касторенко була визнана винною в одержанні хабара й вироком Кіровського районного суду Кіровограда від 4 лютого 2013 року засуджена до семи років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Не погодившись із цим, вона в числі іншого вказала в апеляційній скарзі на те, що диктофонні записи були незаконно визнані речовим доказом. Колегія суддів Апеляційного суду Кіровоградської області в своїй ухвалі від 18 квітня 2013 року дала на цей довід відповідь, яку варто навести дослівно: «Заявники не були вповноважені на проведення оперативно-розшукової діяльності й застосовували власні диктофони з власної ініціативи. При цьому ніяких санкціонованих дозволів на застосування диктофонів заявникам, як звичайним громадянам, не потрібно було, а тому рішення слідчого щодо визнання речовими доказами диктофонів та аудіозаписів на них ґрунтується на законних підставах». Грубо кажучи, «чхати ми хотіли на Конституційний суд із його рішенням». Ухвалою ВССУ від 10 жовтня 2010 року вирок було залишено без змін.

Хабарі були дрібними, але системними

Суддя Шполянського районного суду Черкаської області Тетяна Кисельова, засуджена до трьох років позбавлення волі з конфіскацією майна вироком Київського районного суду Полтави від 27 червня 2012 року, була визнана винною в тому, що брала системні, хоча й дрібні хабарі. Всього слідство нарахувало 10 епізодів: переважну більшість їх становлять хабарі в кілька сотень гривень за прискорене ухвалення рішень у цивільних справах, пов’язаних із набуттям спадщини. Іноді траплялися хабарі в тисячу гривень за мінімальний штраф по адміністративних справах про порушення правил дорожнього руху. Найбільший «гонорар» (тисяча доларів) був за оперативне рішення у справі з усиновлення американським подружжям українського малюка.

Однак чимось пані Тетяна не вгодила правоохоронним органам, і Управління Державної служби боротьби з економічною злочинністю УМВС України в Черкаській області влаштувало їй викриття за «схемою Зварича». З матеріалів цієї справи витікає, що міліцейський агент, виконуючи роль заявника-хабародавця, здійснював записи на диктофон ще до того, як написав заяву й одержав статус особи, уповноваженої на проведення оперативно-розшукових заходів. На це, зокрема, вказав у своїй ухвалі від 1 березня 2013 року Апеляційний суд Полтавської області. Він, зокрема, уважно дослідив записи розмов заявника-хабародавця з адвокатом-посередником, через якого Тетяна Кисельова зазвичай отримувала хабарі, й звернув увагу на таку деталь. Цей позивач, який подав заяву про стягнення на його користь боргу за договором позики в сумі 80 тис. грн, дуже голосно наполягав на тому, що суддя Кисельова в разі позитивного вирішення справи має отримати 10% цієї суми, тобто 8 тис. грн. А коли адвокат, перебалакавши з суддею по мобільному телефону, погодився на його пропозицію, чоловік хутко побіг в УДСБЕЗ із заявою про вимагання хабара.

Виходячи з цього, колегія суддів дійшла висновку, що дана заява має ознаки провокації, інспірованої правоохоронними органами, але скасувати вирок і виправдати Тетяну Кисельову полтавські судді все ж таки не наважилися. А для того, аби не мучили потім докори сумління, послалися на п. 23 постанови Пленуму Верховного суду України від 26 квітня 2002 року «Про судову практику у справах про хабарництво», де міститься така норма: «Те, що одержання хабара відбулось у зв’язку з провокацією, не виключає відповідальності того, хто його одержав». І все ж таки вирок їй було певним чином пом’якшено: три роки позбавлення волі залишились, але вже без конфіскації майна і зі звільненням від відбування покарання з іспитовим строком у два роки.

Отже, з наведених прикладів можна зробити два висновки: один оптимістичний, інший песимістичний. Перший полягає в тому, що проблема допустимості доказів не є нездоланною перешкодою для засудження хабарників. Рішення КСУ від 20 жовтня 2011 року є важливим аспектом цього питання, проте, як свідчить судова практика, в одних випадках суди суворо дотримувалися його положень, в других творчо їх тлумачили, в третіх ігнорували, а в останньому випадку із шполянською суддею навіть не зважили за потрібне про нього згадати.

Песимістичний висновок полягає в тому, що хоча режим Януковича й був злочинним і корумпованим, але до хабарників з-поміж суддів і прокурорів при ньому ставлення було значно суворішим, аніж за часів нової влади. В усякому разі в питаннях оздоровлення суддівського корпусу її представники не демонструють такої політичної волі, яка була у «клятих» попередників.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter


Загрузка...