Новини
Ракурс
Фото: 05542online.com

Створення всіляких антикорупційних бюро — це те саме, що антирабовласницький комітет у Стародавньому Римі

На всіх щаблях влади в Україні говорять про тотальну корупцію, яка розвалює державу, не дає їй можливості для успішного розвитку. Міжнародні дослідницькі центри стверджують, що за цією бідою Україна посідає одне з найперших місць у світі.


.

Кожна політична сила розглядає корупцію як одне з найтяжчих зол. І це правильно. Кожен президент обіцяє боротьбу із цим злом. Перші укази, як правило, антикорупційні, і це треба лише вітати. Але корупція не зникає, навіть не знижується її рівень. У чому ж проблема?

Річ у тім, що у владних структурах ставка робиться лише на силові акції щодо чиновників. Але вони малоефективні, оскільки здійснюються без урахування глибинних явищ, які породжують корупційність, сприяють її поширенню.

Корупція — явище вічне. Воно існувало й існуватиме в усі часи, в усіх народів світу. Під впливом певних обставин воно може лише зменшуватися чи збільшуватися. Одні види корупції можуть зникати, інші — з’являтися. Річ у тім, що корупційність лежить в основі людської психології. І все залежить від того, яких заходів вживає держава, як вона реагує на ці виклики. В Україні вона реагує оригінально: незважаючи на заяви про тотальну корупцію, засудження за хабарництво у нас рідкісне явище. Особливо впливових людей, особливо хабародавців. Водночас ярлик корупціонерів вішається на тисячі рядових державних службовців, які не мають від «корупційності» жодного зиску. Людина, яка три дні виконувала обов’язки начальника відділу кадрів держадміністрації, визнана корупціонером, оскільки своєчасно не передала в належну інстанцію декларації про доходи декількох працівників, звільнених з посад. Інша працівниця своєчасно не давала відповідь начальнику Управління по боротьбі з організованою злочинністю на його запит щодо декларації про доходи. Керівник апарату суду уклав договори про сумісництво, зокрема, про збір рішень суду для їх публікації в спеціальному збірнику. Всі троє були визнані корупціонерами на вказаних підставах. Звісно, така «боротьба» не має нічого спільного з ідеєю подолання корупції, але статистика притягнення до відповідальності людей за корупційні діяння вражаюча. Тобто фактично триває псевдоборотьба із цим злом.

Водночас, влада не бачить справжнього здирництва. Замальовка з життя: людина сідає в автобус, щоб їхати з Харкова до Києва. Вона не встигає в касу і платить водієві 250 гривень, але квитка їй не дають. Більше того, водії вимагають з кожного пасажира ще по 10 гривень за кожну сумку. Всі мовчки платять. Серед пасажирів 15 китайців і п’ятеро індусів. У них великі саквояжі. Вони сплачують по 5 доларів. Ніякої решти їм ніхто не дає. І це незважаючи на те, що в кожного є квиток, у вартість якого входить і перевезення багажу. До водія підходить «смотрящий», водій віддає йому певну суму грошей. Це здирництво відбувається відкрито і привселюдно. Ніяких перевірок, ніхто нікого не боїться. Спостерігаючи все це, китайці кажуть: «І ці люди хочуть, щоб їхню країну поважали. Відкритий розбій на великій дорозі».

Усі 24 роки незалежності країни мільйони людей щодня їздять маршрутками з однієї місцевості в іншу. Вони платять гроші, але квитки їм ніхто не видає. Можна лише уявити, які колосальні суми, з яких не сплачують податки, отримують із пасажирів перевізники та їхній «дах». А держава в цей час шукає корупціонерів у відділах кадрів та в інших дрібних чиновницьких кабінетах, обрізає пенсії, зарплати та стипендії, проводить люстрації.

Для того, щоб краще зрозуміти, що таке Україна і якими є українці, бажано поїхати, приміром, до Литви. В кожний населений пункт, навіть у село, там ходить транспортний засіб. І не тоді, коли захоче водій, а чітко за графіком руху. За приходом і відходом цього транспортного засобу звіряють годинники. Там ніхто не сміє не взяти квитка, а водій — не дати його. Порядок в усьому, литовці ним пишаються, бо саме він веде їх до успіху.

В Україні впродовж віків життєва філософія людей будувалася на корупційності, на намаганні жити за чужий кошт. Її пропагують, культивують. Значна частина нормативних актів, передбачаючи малопродумані, малозрозумілі заборони, фактично стимулює корупційні та корисливі діяння. Із перших років життя людини її привчають до того, що без того, щоб «я тобі, а ти мені» жити неможливо.

Пішла дитина до школи, починає вчити історію своєї рідної країни. І дорослі дяді й тьоті розповідають, що руський князь такий-то поїхав із дарами до хана татарського такого-то, щоб отримати ярлик на княжіння у своїй рідній землі. І дитина починає усвідомлювати, що без дарів посади не отримати ні князю, ні їй.

Приступає дитина до вивчення рідної української літератури, і її словами найвидатнішого українського філософа Григорія Сковороди повчають, що «всякому рот дере ложка суха», а «всяк, хто не маже, той дуже скрипить» тощо. Авторитет! Він знає, що каже. Леонід Глібов повідомляє, що щука для того, щоб вирішити в суді свої проблеми, посилає суддям «то щупачка, то сотеньку карасиків живеньких або линів гарненьких».

І дитина розуміє, що як не посилатимеш подарунків, то й позитивного рішення не отримаєш.

Олександр Грибоєдов у своєму знаменитому творі «Горе від розуму» словами Фамусова вчить школярів: «Как станешь представлять к крестишку ли, к местечку, ну как не порадеть родному человечку». А в його підпорядкуванні, як відомо, були «все сестрині, своячениці дітки». І так далі. Українська і російська проза та поезія із шкільної програми наповнені такими повчаннями.

В «Енеїді» Іван Котляревський заявляє:

«Ти знаєш — дурень не бере:

У нас хоть трохи хто тямущий,

Уміє жить по правді сущій,

То той, хоть з батька, то здере».

Звісно, цю мораль Котляревський взяв у суспільстві. Але вдумаймося в неї. Лише дурень не краде і не бере хабарі, живе чесно. Мораль, від якої мороз іде по шкірі, але вона не відкидається суспільством.

Звісно, в шкільній літературі висміюються, засуджуються ці явища. Але людина, як відомо, скоріше бере на озброєння негативне, аніж позитивне. Показовим у цьому плані є вірш французького поета Беранже «Королівська фаворитка». Мама і доня бачать крізь вікно, як вулицею їде роззолочена карета, а в ній велична дама. Дочка запитує маму: хто це — наша королева? На що мама відповідає: ні, це коханка короля, це дуже погана людина. А дочка й каже про себе: «Ах, как хорошо бы сделаться любовницей эдакой особы». Потім дочка питає маму про молодого вершника, який супроводжує карету і заглядає в очі королівській коханці, про священника, який підлабузницьки відчиняє дверцята карети й допомагає дамі вийти, тощо. Кожному з них мама дає негативну характеристику, пояснюючи, що вершник хоче з допомогою королівської коханки отримати полк у своє командування, а священник — єпископство, і застерігає дочку від таких кроків. Але дочка, наче зачарована, на кожне мамине слово повторює про себе: «Ах, как хорошо бы сделаться любовницей эдакой особы»…

Ознайомившись з історією багатьох країн світу, можна дійти висновку: що бідніша країна, що слабкіше в ній правління, що недосконаліша система влади, що більше ігноруються права й інтереси простої людини, що більше всіляких заборон, то більше в ній корупції.

Головна причина корупційності в Україні поступово виростає і з усвідомлення допущеної помилки при будівництві української держави, яка полягає в несприйнятті головного постулата, висловленого ще Платоном у IV столітті до нашої ери про те, що «мета створення держави — це максимальне задоволення інтересів усіх, а не якогось одного класу чи групи людей». Саме на цьому постулаті ґрунтуються успішні країни світу.

Не може не бути корупції там, де сотня-друга багатіїв і мільйони злидарів, де немає державної загальнооб’єднуючої ідеї, моралі та правосвідомості, де головне — збагачуйся. От і збагачується кожен як може.

Корупційністю пронизані всі стосунки до цього часу. Про це відкрито повідомляється населенню через засоби масової інформації.

Корупція за радянської влади в Україні була. Але в незрівнянно менших обсягах, ніж сьогодні. Тоді для неї не було економічного підґрунтя. Це підґрунтя з’явилося із запровадженням ринкової економіки, появою приватної власності та приватного підприємництва. Ринкова економіка породила зацікавлені один в одному класи: приватного підприємця і чиновника. Приватний підприємець має гроші і бажання примножити їх. Чиновник грошей не має, але хоче їх мати. Для цього він використовує свої повноваження і можливості дозволити чи не дозволити підприємництво, прискорити його чи загальмувати. Інтереси підприємця і чиновника збігаються. Ліквідувати або мінімізувати цей тандем важко перш за все тому, що чиновник, як правило, бідний і не має впевненості в довготривалості «сидіння» на своїй посаді або в кар’єрному зростанні. Підґрунтям корупційності в першу чергу є бідність. Поки всі бідні, їхню бідність немає з чим порівнювати. З розшаруванням суспільства, з його поляризацією на бідних і багатих бути бідним стає нестерпно, і тому бідний шукає шляхів подолання своєї бідності. На жаль, ці шляхи не завжди законні й виважені.

Не вживаючи радикальних заходів, пов’язаних із покаранням крутих хабарників, позбавленням їх посад, конфіскацією майна тощо, принаймні не оприлюднюючи таких фактів і водночас постійно заявляючи, що в усіх структурах сидять корупціонери, що все продається і купується, тримаючи на напівголодному пайку освіту і медицину, суддів і правоохоронців, офіцерів армії та флоту, передбачаючи численні перепони для людини в нормативних актах, влада фактично підштовхує населення до того, щоби всі свої питання воно вирішувало через хабарі та протекціонізм.

Поряд із корупцією або у взаємодії з нею в Україні процвітає непотизм, тобто протекціонізм у розстановці кадрів, особливо на ключові місця. Переважне значення за такої політики має не професійність, а відданість, родинні, кумівські, дружні зв’язки тощо. Ну і, звичайно, гроші, майно, послуга за послугу. Особливо яскраво проявилося це явище, коли країною правили «любі друзі». Як жартує народ, у більшості українських «кантор» працюють «жори», «дори», «лори» і «суки», тобто «жены ответственных работников», «дочери ответственных работников», «любовницы ответственных работников» і «случайно уцелевшие кадры».

За таких обставин важко питати за недоліки і провали, тому переважно відповідають «суки». За такого підходу сподіватися на позитив у розвитку України наївно, бо це можливо лише при високій професійності й відданості справі, а не начальнику.

Колосальним підґрунтям корупційності є клановість у владних структурах та в бізнесі. В низці країн світу встановлено кримінальну відповідальність за клановість і непотизм. Але в Україні цього немає. Між тим, побороти корупцію без такої відповідальності неможливо. Процвітання клановості, корупційності й непотизму багато в чому можна пояснити відсутністю громадянського суспільства, тобто контролю народу за діяльністю влади. Його в Україні ніколи не було, немає і не скоро буде. За ініціативою народу в Україні важко звільнити з посади впливового чиновника, який зарвався. Народ поки що не може впливати на діяльність влади, і тому вона фактично незалежна від нього.

Крики на майданах, биття вікон і дверей, акти насильства над окремими чиновниками не вирішують проблеми, бо є емоційними, протизаконними акціями разової, ситуативної дії. Насильством цих проблем не вирішити. Потрібен постійно діючий досконалий правовий механізм з очищення влади від недобросовісних працівників. Але його встановити поки що не вдається, оскільки він не вигідний владі. Очищення влади шляхом формального підходу (люстрації) також не вирішує питання корупції. Він лише призупиняє її до того моменту, поки нові чиновники не освояться на своїх місцях.

Тотальна корупційність значною мірою пояснюється жадібністю. Як жартує наш народ, українець «якщо всі яблука не з їсть, то понадкушує». Нерозумна жадібність, яка не принесла бажаних результатів, яскраво проявилася, приміром, під час Євро-2012 у багатократному підвищенні цін на готельні номери. Звісно, на світі є мало людей, які не сповідують користь, але не так відверто, не так наочно.

Корупція — це «хвороба» інфекційна, заразна. Важко бути чесною людиною працівникові, від якого залежить вирішення певних проблем інших людей, який бачить, чує, відчуває, що навколо інші живуть не за рахунок заробітної плати і не відповідають за це. Він працює в атмосфері відчуження, ворожості. Його не сприймають як «свого», з ним не підтримують стосунків, його шельмують, дискредитують. В атмосфері, сповненій флюїдами корисливості, вседозволеності, працювати чесно може лише дуже сильна і мудра людина, але таких одиниці. Більшість вчиться «їсти живе м’ясо» і каже собі: я що, дурніший за інших?

Ніхто не виховує сьогодні трудові колективи в дусі чесного виконання свого обов’язку. Особливо там, де керівники постійно змінюються, приводять на посади своїх людей. Це перший розсадник корупційності. Але корупцію породжує не лише людська жадібність, не тільки всілякі перепони в законодавстві для доступного вирішення певних проблем, але й обставини загальнодержавного порядку, які зводяться до ліквідації загальнолюдських, загальножиттєвих гарантій на гідну старість, на можливість навчання, лікування, поховання, на забезпечення шматка хліба і даху над головою. Часті звільнення з посад породжують відчуття відсутності довгострокової перспективи займати посаду або підніматися службовими сходинками. Кожен намагається використати свою посаду якнайвигідніше. Кожен гарячково шукає ці можливості і не кожен може утриматися, відвести руку біблійного змія, який навіть Адаму вручив яблуко спокуси.

Корупційність «підштовхують» великі гроші. Давно відомо, що великі гроші — то велике зло, особливо коли вони в руках низької, маловихованої людини, для якої не існує моралі. Недарма наш народ з віку до віку стверджує, що «не дай Бог із хама пана». Хам, якому легко дісталися великі гроші або великі можливості, втрачає останні моральні гальма. Він вважає, що йому дозволено все.

Але справа в першу чергу не в тих, хто бере хабарі. Справа в тих, хто дає хабарі. Їх не ліквідувати і всіх не посадити, бо їх мільйони. Вони дають хабарі, бо їм це вигідніше. Вони не хочуть жити за законом, бояться за ним жити. Приходить чиновник до керівника будівельної компанії і вимагає переписати на нього чи на певних осіб квартиру чи декілька квартир, а то і цілий поверх. Але будівельник не звертається до прокурора чи Служби безпеки, бо знає, що при перевірці у нього знайдуть безліч порушень закону. Він не хоче за них відповідати, і тому, поторгувавшись, віддасть все те, що вимагають.

Водій на дорозі віддасть 100 чи 200 гривень поліцейському, бо винен у порушенні Правил дорожнього руху, за яке не хоче відповідати в законному порядку, адже цей законний порядок обійдеться йому дорожче втратою часу, нервів, здоров’я. І так діють мільйони людей у різних життєвих ситуаціях. Тому в першу чергу слід ліквідувати причини корупційності, умови, що сприяють її поширенню.

В Україні корупційність системна, особлива. Вона не схожа на корупційність у країнах Західної Європи. Корупцією в Україні пронизане життя всього суспільства. Без неї наше суспільство просто не уявляє свого життя. Давати хабарі чи надавати інші неправомірні вигоди зручно, бо ніхто не хоче жити за законом. Бо в нашій країні жити за законом означає злидарювати. Звісно, цього не хоче ніхто. Тому створення всіляких антикорупційних бюро, антикорупційних прокурорів і суддів — це те саме, що антирабовласницький комітет у Стародавньому Римі або антикріпосницький комітет у період розквіту кріпосницького права. Треба змінювати систему влади, систему економічних відносин, і тоді питання корупційності влади відпаде саме собою.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter