Конституція Порошенка-Маяковського

Майже непоміченою пройшла знакова подія, що не привернула значної уваги суспільства, на відміну від жбурляння склянки води та сварки поміж Аваковим та Саакашвілі, хто з них справжній українець.

Без зайвих фанфар 9 грудня 2015 року було зареєстровано проект постанови Верховної Ради №3524/П «Про включення до порядку денного третьої сесії законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) і про його направлення до Конституційного суду України».

Шкода, що проект другого етапу змін до Конституції (щодо правосуддя), внесений до парламенту 25 листопада президентом Петром Порошенком, не викликав широкої загальнонаціональної дискусії. Лише мимохідь було зроблено декілька суто поверхневих коментарів, на кшталт заяви лідера фракції «Самопоміч» у Верховній Раді Олега Березюка, що це (дослівно) «...шлях до деспотизму й узурпації».

Лідер блоку імені автора проекту Юрій Луценко також виступив проти цієї пропозиції, але його позиція була малозрозуміла: «Мені це також не подобається... Але європейці вважають по-іншому», — сказав він. Цікаво: якщо «європейці» запропонують Юрію Віталійовичу змінити сексуальну орієнтацію, він теж без вагань виконає ці вимоги?

Загалом складається враження, що депутати готові проголосувати за що завгодно, якщо буде відповідна вказівка. Оскільки їхній вибір не залежить від змісту законопроектів, то вони перестали обтяжувати себе, як і більшість ЗМІ, дослідженням змісту законодавчих ініціатив, сконцентрувавшись лише на деяких суто поверхових речах, як-то право парламенту на недовіру генеральному прокурору тощо.

Але ж проект конституційного закону №3524 є штукою сильнішою за «Фауста» Гете. У свою чергу, автор цього «шедевру» довів, що готовий піти так далеко у змінюванні Конституції, що скоро його сліди заховаються за горизонтом, як і попередника...

Видатному російському поету Володимиру Володимировичу належать крилаті рядки: «Изводишь единого слова ради тысячи тонн словесной руды». Маю на увазі «Розмову з фінінспектором про поезію» Маяковського. А ви про кого подумали?

Тисячі тон словесної руди — це найточніша характеристика вказаного законопроекту. Графоманство та відверта юридична маячня поєднані з абсолютно шкідливими та недемократичними пропозиціями.

По-перше, кидається в око: автор не надто володіє українською мовою. Немає підстав для підозри, що Петро Олексійович обтяжував себе нудною писаниною — для цього є клерки. Тому претензії до них.

Проектом Конституції пропонується певна філологічна революція.

Зокрема, в ст. 29, 59 пропонується замінити «правову допомогу» на «правничу допомогу». Натомість правник — це юрист у широкому розумінні. Правнича допомога — це юридична консультація. Правова допомога — це в умовах сучасної української практики цілком конкретний термін, що означає допомогу затриманому (підозрюваному) в межах кримінального переслідування. Ніде в світі ніхто не гарантує юридичну консультацію, тим більше в цивільних чи господарських (арбітражних) справах.

У положеннях ст. 108, 126 щодо підстав для припинення повноважень президента та суддів змінено слова «неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я» на «неспроможності виконувати свої повноваження за станом здоров’я».

Здавалося б, одне й те саме. Але неможливість полягає в наявності непереборних обставин, що не залежать від волі особи і об’єктивно перешкоджають виконанню своїх обов’язків. Натомість неспроможність виконання обов’язку означає інше — неналежне, неправильне виконання, в т. ч. зроблене умисно з волі та відома особи. Наприклад, Луценко виклав своє ставлення до проекту змін до Конституції, але його позиція з точки зору державних інтересів є неспроможною. Чи є це наслідком стану здоров’я чи інших причин, нам невідомо.

Найбільш революційна пропозиція полягає у тому, щоби на майбутнє при згадуванні Верховного суду (ст. 125) або генерального прокурора (ст. 131-1) та скрізь у тексті Конституції більше не вживати слово «України». Тут з авторами цілком згоден та повністю їх підтримую: якщо ці інстанції не слугують інтересам української держави та народу, не керуються українським законом, то навіщо їх асоціювати з Україною? Бажання авторів конституційного опусу якомога менше бачити слово «Україна» в тексті зрозуміле. Нелогічним видається інше: навіщо залишили цей привілей Конституційному суду України? Хіба він чимось кращий за Верховний суд? Це дискримінація! Слід бути послідовним та додатково скоротити слово «Україна» в найменуваннях Верховної Ради та президента.

Після вправ із мовознавства автори переключилися на реформування правознавства.

Майже 20 років в Україні діяло правило розподілу юрисдикцій: судочинство здійснюється Конституційним судом України та судами загальної юрисдикції. Тобто Основний Закон чітко встановлював наявність двох різних за змістом судових юрисдикцій — загальної та конституційної.

Суди загальної юрисдикції у свою чергу розрізняються за принципом спеціалізації: господарські, адміністративні та загальні суди, що розглядають цивільні та кримінальні справи.

Автори вирішили зробити повний єралаш і скасувати розподіл юрисдикцій: нова редакція ст. 124, 125 більше не містить посилання на систему судів загальної юрисдикції. Немає їх, зникли безвісти...

До речі, нова редакція ст. 125 згадує лише адміністративні суди та вищі спеціалізовані суди. Доля господарських судів під питанням. Загубили місцеві та апеляційні суди.

Все змішалося: коні й люди.

Тепер Конституційний суд по суті включений у розгляд усіх справ позовного провадження, тобто виникла одна на всіх гібридна юрисдикція.

Доказом цього є включення нової ст. 1511 такого змісту:

Конституційний суд України вирішує питання про відповідність Конституції України (конституційність) закону України за конституційною скаргою особи, яка вважає, що застосований в остаточному судовому рішенні в її справі закон України суперечить Конституції України. Конституційна скарга може бути подана в разі, якщо всі інші національні засоби юридичного захисту вичерпано.

Ця новела беззаперечно свідчить про те, що Конституційний суд стає п’ятою ланкою (чи колесом?) у системі судоустрою судів загальної юрисдикції. Рішення суду першої інстанції переглядає апеляційний суд. Рішення апеляційного суду може переглянути суд касаційної інстанції. Рішення касаційної інстанції можна просити переглянути Верховний суд із мотивів неоднаковості застосування судової практики. У разі схвалення вищевикладених змін до Конституції рішення Верховного суду можна буде фактично оскаржити до Конституційного суду з мотивів неконституційності закону, застосованого судом.

Гарантую, що переважна більшість справ, що оскаржуються у трьох інстанціях плюс Верховний суд, буде оскаржуватися до Конституційного суду. Тим більше, що судовий збір за цей безкоштовний цирк не передбачено.

Заплутавшись із національною юрисдикцією, автори взялися за міжнародну. І рішуче доповнили ст. 124 абзацом такого змісту: «Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду на умовах, визначених Римським статутом Міжнародного кримінального суду».

Що це означає — «може визнати»? А може й не визнати? Чи як?

На цьому революція не завершується. Тримайтеся міцніше!

Протягом сучасної політичної історії України діяло залізне правило, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ч. 2 ст. 124 Конституції).

Ця норма виникла на противагу радянській юридичній практиці, відповідно до якої суд розглядав справи лише у випадках, прямо передбачених законом. В інших випадках у праві на правосуддя відмовлялося. Автори вирішили зламати і це табу.

Пропонується інша редакція цієї норми: юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Тобто, юрисдикція судів поширюється не на всі правовідносини? Знову право на правосуддя лише у прямо передбачених випадках. А в інших випадках — як?

Громадянам суттєво звузили право на оскарження судового рішення. Власне кажучи, цього права їх позбавили. Наразі діє правило, за яким Конституцією гарантується забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (п. 8 ч. 3 ст. 129), яке викривлене законом «Про судоустрій та статус суддів» на протилежне: замість «крім випадків» застосовано «у випадках».

Замість цього автори пропонують щось зовсім незрозуміле: «8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках — на касаційне оскарження судового рішення».

Виникає запитання: чи мають автори хоч якусь юридичну освіту?

Судове рішення може мати безліч форм: постанова, ухвала, рішення, судовий наказ. Рішення може бути завершальним, а може бути таким, що не вирішує справу по суті — щодо забезпечення позову, про повернення позовної заяви, залишення позову або скарги без руху, зупинення чи поновлення розгляду справи тощо. Усі ці ухвали також у передбачених випадках підлягають оскарженню окремо від рішення суду, і це не має жодного відношення до «перегляду справи». Чи зможемо ми тепер оскаржити неправомірне забезпечення позову шляхом арешту майна чи грошових рахунків? Це ж свято для рейдерів!

Але й цього авторам видалось мало, і вони вирішили скасувати законність як таку.

Це не жарт. Правило ст. 129 Конституції було чітким та непохитним, як скеля: судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону (ч. 1 ст. 129).

Основними засадами судочинства є: 1) законність (п. 1 ч. 3 ст. 129).

Автори сміливо викреслили принцип законності з переліку засад правосуддя!

Така новела може поставити до гори дригом усю систему судоустрою, бо підставою для перегляду судового рішення є його незаконність.

Замість цього перше речення ст. 129 пропонується викласти таким чином: суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.

Тобто законом не керується? Нескорені законом, незалежні від вимог матеріального та процесуального права судді аплодують стоячи! Тепер жодному судді неможливо буде дорікнути, що він не керувався законом при ухваленні рішення. Він має право чесно зізнатися: не керувався, не керуюсь і не збираюсь!

Що стосується посилання на якесь там «верховенство права», то вам кожен юрист-початківець роз’яснить, що цей термін невнормований чинним законодавством. Він просто згадується у ст. 8 Конституції.

Насправді, верховенство права — це правова доктрина, філософська ідея, тобто щось неконкретне, чим суддя не може прямо керуватися, хіба що на власне суб’єктивне переконання про добро і зло вирішити спір.

Абстрактна ідея верховенства права не працюватиме в українських реаліях, бо позивач у суді переважно змагається не з відповідачем, а з суддею, якому доводиться доводити не факти та обставини справи, а норми матеріального та процесуального права, якими повинен керуватися суддя.

Кожен практикуючий юрист підтвердить, що суддя не так цікавиться обставинами справи, як жорстко питає сторони — якими нормами права вони обґрунтовують свої позиції — наче це не його робота розсудити спір та вказати на закон, що підлягає застосуванню. У мене в практиці була справа (і не одна), коли суддя під час розгляду запитувала у сторін, щоб вони підказували, якими законами суд має керуватися при вирішенні справи. Із запитань я зрозумів, що суддя чесно не знає, і тому розгляд судових справ є своєрідною формою самоосвіти...

Тепер припустімо, що немає чітких законів, а є абстрактне верховенство права. Судді й без того часто губляться в дрімучому українському законодавстві. Уявіть, якщо позбавити їх чітких меж закону — що почнеться тоді?

Можна пояснити це на побутовому рівні: якщо є два варіанти вирішення спору, один — згідно закону, інший — «по понятіям», то залежно від суми винагороди суддя може ухвалити або законне рішення, або вийти за межі закону, керуючись «поняттями» про верховенство права. І приписати: рішення, можливо, є незаконним, але справедливим — що і зробив Верховний суд (поки що України) 4 грудня 2004 року у справі про третій тур президентських виборів.

Слід віддати належне послідовності цієї банди авторів: другий рік поспіль вони ведуть нерівний бій із законністю в країні. Нерівний — з боку закону, бо його захисників щось не спостерігається.

Розпочали з того, що великими потугами чинний гарант Конституції змусив парламент прийняти закон Януковича-Портнова «Про прокуратуру» в новій редакції від 14 жовтня 2014 року. Ним було знищено позасудовий нагляд за законністю в країні органами прокуратури, всупереч вимогам ст. 121 Конституції.

Агітатори та крикуни галасливо запевняли, що нагляд за законністю — це страшна річ, це жах, гірший за Леніна-Сталіна. На противагу прокурорському нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами — всіляко рекламується безоплатна правова допомога.

«Мобілізовані» державою адвокати будуть майже безкоштовно займатись тим, на що не вистачає сил і коштів 17-тисячній армії прокурорів із мільярдним бюджетом — захищати законність у суді. Хоча є певні сумніви, бо в нас вже є «безкоштовна» медицина та освіта, але вони нікого не влаштовують. Тепер настала черга видалення законності із зали суду — їй там не місце! Довгі руки «реформаторів» добралися й туди.

Далі буде — про узурпацію влади та про адвокатську монополію.