Родини загиблих Героїв: знайти точку опори

«Ви чули, як плаче мати на могилі загиблого сина? Як вона з ним вітається, цілує фотографію, дбайливо розкладає печиво і цукерки?

— Ти скучив за мною? Ось я і прийшла, синочку! Давай поговоримо. Не можу без тебе!.. Сашко — твоя копія: в нього твої очі, посмішка. Вже 5 зубів…

— Яким він був? — питаю.

— Я про нього говорю: є. Він не був, він є. Просто пішов кудись. Без нього все завмерло. Дім замовк. Життя зупинилося...

Ми починаємо прощатися. Мати в чорному бачить, що ідемо, звертається до сусідки: «Зіно, тобі син сниться? Ні? І мені не сниться». І починає беззвучно ридати. Вона так хоче, щоб їй наснився син…

Яскраве сонце, свіжі могили. Їх дуже багато. На кожній — український прапор. Тут, на Чернігівському цвинтарі, поховані Герої. Відкриті обличчя хлопчаків у військовій формі. На лавках ридають матері.

Може, поруч із вами живе мати, чий син залишився тільки у спогадах та на фотографії на надгробку. Ми перед ними в боргу. Ми не замінимо їм сина. Але треба спробувати допомогти.

P.S. Хлопчики, будь ласка, присніться своїм мамам»
(із FB Вілени Касьянової, волонтера громадської ініціативи «Допомога родинам Героїв», що об’єднує небайдужих людей, готових надавати допомогу сім’ям загиблих воїнів).

Війна — це горе і неймовірний біль. Осиротілим сім’ям потрібно знайти нову точку опори, щоб жити далі. Це важко зробити дорослим, що вже говорити про дітей, чиї батьки не повернулися додому з війни.

«Ми їздимо до родин військовослужбовців. Тих, чий тато загинув, або хто воює на Сході. Спілкуємося з родинами, намагаємося вирішити матеріальні проблеми, надати хоча б трішки моральної підтримки, — розповідає волонтер Тетяна Тарасевич. — Ми стикалися з тим, що мами не знають, як сказати дитині, що тато загинув. Буває, це затягується на місяці. Дитина бігає по коридору з іграшковим телефончиком і кричить: «Тату, алло, алло!» — а в мами розривається серце. Як пояснити трирічному маляті, що тата більше немає?!

Ситуація зі старшими дітьми трішки інша. Вони більше розуміють, прагматичніші. Спочатку відчувають біль, горе, а потім може виникати агресія. Агресія до всіх — до суспільства, країни, навіть до однолітків. Мовляв, за що? Чому так сталося, що в мене не стало тата? З цією агресією треба працювати. Діти по-різному реагують на втрату, хтось переживає це горе трішки легше, хтось важче.

У моральному аспекті родини дуже різняться. У сім’ях, де був більший авторитет мами, діти переживають втрату трішки легше. Якщо авторитетнішим був тато, ситуація складніша: діти розгублені, вони не знають, що робити далі, як жити. Ми не психологи, тому не турбуємо сім’ї перші тиждень-два, щоб не зробити гірше. Черга матеріальних проблем настає трохи пізніше, тоді приходимо ми».

Психолог Ганна Усатенко пояснює, що агресія — нормальна реакція на переживання втрати як дорослими, так і дітьми: «Ми намагаємося донести це і соціальним працівникам, і вчителям, щоб вони розуміли корені цієї агресії. Це не означає, що дитина хоче звернути на себе увагу чи вона щось вимагає, це реакція, яку треба пережити. Якщо на звичайну агресію дитини ми реагуємо, намагаючись втримати її в рамках, то тут маленькій людині просто треба дати час, прийняти її переживання. Можливо, пояснити якісь речі. Адже часто агресія виникає тоді, коли діти стримують біль, не можуть його висловити словами».

Психологи зазначають, що дуже важливим є те, як родина дізнається новину про те, що чоловік, батько загинув на війні. На практиці це відбувається по-різному: гірку звістку може повідомити працівник військкомату, військовий психолог, у невеликому містечку це можуть робити соціальні служби. Часто дізнаються від командирів батальйонів. Дуже прикро, коли цей процес затягується і родину повідомляють через кілька днів після того, як усе сталося. У вік інтернету інформація розповсюджується блискавично, родина може дізнатися про смерть чоловіка з соцмереж. Що відчувають ці жінки? Рана на серці стає ще глибшою.

«Прикрий випадок стався у Київській області, коли про загибель військовослужбовця повідомив голова сільради, — розповідає Т. Тарасевич. — Мама в цей час була на роботі, 15-річний син захисника був удома сам. Голова сільради заходить до хати і каже: «Твого тата розірвало на шматки, тому хоронити будемо в закритій труні. Я ввечері підійду до мами, а ти її попередь». І от цей хлопчина до вечора сидів сам. Можете уявити його психологічний стан? Це був рідкісний випадок, коли мама сама звернулася по психологічну допомогу для сина. Ми знайшли психолога, який приїхав і допоміг».

Сім’ї потрібен час для усвідомлення того, що тепер її структура міняється, що все буде по-іншому. «Я і мої колеги-психологи із супроводу родин загиблих намагаємося дуже обережно входити в ці сім’ї, — ділиться Г. Усатенко. — Дуже важливо прийти на запит. Адже якщо ми прийдемо і скажемо, мовляв, у вас психологічна травма і ми хочемо допомогти, то можемо викликати агресію. Слід розуміти, що психологи не можуть пережити біль за цих людей. Ми будемо супроводжувати їх на цьому шляху. Тобто рана болітиме, але з часом болітиме менше».

Напевно, найскладніший випадок, коли глава сім’ї зник безвісти. Адже коли статус військового не визначений, завжди залишається надія, яка з часом згасає. Це ситуація, коли, з одного боку, сім’я не має статусу такої, що втратила годувальника, а з іншого, вона потребує і фінансової, і психологічної підтримки.

«Більшість таких родин не хочуть приймати допомогу, для них їхня рідна людина жива. Мовляв, я не вдова, чому мені мають перераховувати гроші на картку? В такій ситуації ми наголошуємо, що допомога потрібна не тільки їхній родині, а й тим, хто її надає, — розповідає Т. Тарасевич. — Був випадок, коли відгукнулася родина з Київщини, яка мала матеріальні ресурси і хотіла допомогти. Я з ними зустрілась, оцінила адекватність, чим саме можуть допомогти, а потім зводила ці дві сім’ї.

Є проблема з релігією. Не дивно, що такі родини ідуть до Бога. Віра — це добре, але буває і фанатизм. Батюшка сказав, що він повернеться, ти вір. І дружина не визнає навіть результатів аналізу ДНК».

Психологи зазначають, що з випадками, коли людина заперечує реальність, важко працювати. Дітям у таких сім’ях особливо необхідна допомога: тата немає, їм потрібна підтримка, а мама перебуває в ейфорійному навіюваному стані.

Чому так мало сімей військовослужбовців звертаються по допомогу, хоча її потребують? На думку психологів, це ментальність українського народу — я впораюся сам. Звернутися по допомогу для українця часто-густо означає визнати себе людиною, що не може себе забезпечити. Саме тому волонтери допомагають сім’ям адресно і не розголошують персональних даних.

Розділити горе

Сім’ї загиблих, як правило, спілкуються. Адже зрозуміти біль втрати можуть тільки ті, хто пережив подібне. Це допомагає не лише у моральному аспекті, а й у вирішенні безлічі насущних питань: отримання виплат, переліку документів, пільг для родин загиблих військовослужбовців тощо.

«Існує проект «Родинне коло», де раз на кілька місяців сім’ї загиблих зустрічаються завдяки спонсорській допомозі. Не всі родини потребують цього, не всі йдуть на контакт, але більшість покладаються на цю співпрацю. Вони можуть поспілкуватися, разом посумувати, порадіти за життя своїх дітей, згадати татусів, яких уже немає, обмінятися досвідом. Зустрічі відбуваються під наглядом психологів. Розділене горе стає меншим. Таке об’єднання дає змогу відчути сім’ям загиблих, що вони не самотні у своїй біді», — пояснює Г. Усатенко.

Війна — це біль і горе. Хоча б тому, що в мирний час сини ховають батьків, у воєнний — навпаки. Ще війна — це режисер, що з особливим садизмом тасує людські долі, міняє місцями друзів і ворогів. Кілька історій, розказаних В. Касьяновою про наших Героїв та про тих, хто їм допомагає.

«Він — росіянин, вона — українка. Він говорив російською мовою, вона — українською. Він пишався військовою службою, любив сім’ю, цінував друзів. Був кадровим військовим, закінчив Новосибірське військове загальновійськове командне училище в 93-му році. Присягу дав народу України. Він — майор Степанченко Дмитро Андрійович, позивний «Овід», 1-а окрема гвардійська танкова бригада. Не кинув поранених, не пішов з позиції, вступив у нерівний бій з окупантами. Він був до кінця зі своїми бійцями (ще вчора цивільними) — Львівським загоном тероборони. Був убитий в перший день перемир’я 5 вересня 2014 року російськими військовослужбовцями — піхотинцями. Можливо, серед них були його однокашники, що принесли горе і смерть на нашу землю».

* * *

«Я обіцяла написати пост про чудову людину з Росії, яка надала фінансову допомогу багатодітній сім’ї загиблого українського десантника. Було це так. У квітні отримала я повідомлення: «У меня есть несколько вопросов, касающихся помощи семьям погибших или пропавших без вести украинских воинов. Вы не могли бы позвонить мне?..» Номер був... московський. Чи варто говорити, що дзвонити бажання у мене не виникло? Я м’яко попросила написати перелік питань. Отримала відповідь: «Я хотел бы оказать адресную помощь какой-нибудь семье. Я не миллионер, но должен в ближайшие дни получить премию, и хочу все эти деньги использовать для помощи конкретным людям. Желательно, чтобы в семье было несколько детей, т. к. хочу впоследствии привлечь к этой помощи и своих детей (у меня их четверо), чтобы они могли и помогать им, и как-то общаться. В идеале я хотел это все сделать сам. Но мне трудно из Москвы оценить информацию, и не попасть на мошенников. Если Вы сможете помочь, то я бы хотел прилететь в Украину, чтобы познакомиться с семьей и предоставить основную помощь».

Ми довго листувалися, передзвонювалися, наводили довідки. У травні Дмитро прилетів в Україну. Проїхавши 200 км українськими дорогами, зустрівся з родиною. Поспілкувався з удовою, дітьми, скуштував страв української кухні. Говорили про загиблого, про війну, дітей та їхні захоплення, про плани та проблеми. Фото Героя скрізь: у залі, на кухні, в дитячій. На даху — майорить український прапор із жалобною стрічкою. Жовто-блакитні прапори — великі й маленькі — в кожній кімнатці невеликого будинку. Старший син іде шляхами батька — вступатиме в Суворовське училище.

На прощання вдова пригостила нас салом. Після жартів про провезення національного продукту через кордон Дмитро запитав: «А как его есть?» Це питання застало нас зненацька; ми усвідомили своє недоопрацювання — наступного разу докладемо інструкцію із вживання».

* * *

«Добрий день! Хотів би допомогти сім’ї солдата, що загинув у ДАП, і тіло якого з затиснутою в руці фото дочок показало російське ТВ. Сім’я десь з-під Тернополя. Може, маєте їх контакт?.. Якийсь мінімум, який вже хотів би запропонувати їм, — …грн на місяць протягом року. Сподіваюся, зможу більше... Дякую», — таке повідомлення прийшло в приват від Ярослава, батька трьох дітей.

Пошук сім’ї загиблого кіборга зайняв 2 години... Потім — дзвінок удові, знайомство. Вже наступного дня гроші були перераховані сім’ї кіборга.

До останнього дня (поки дозволяв зв’язок) Іван говорив дітям і дружині, що перебуває на навчальному полігоні, в тилу. Ось тільки слів його було майже не розібрати через безперервну канонаду... Тепер інший батько допомагає дітям, із думкою про яких Герой пішов від нас назавжди».

* * *

Коротка історія з гумором. «Нам (спільноті «Допомога родинам героїв». — Ред.) Перерахували 10 тисяч гривень! Хто? «Звичайний гравець у покер».

* * *

Багато хто скаже, що сім’ям захисників зобов’язана допомагати держава. Безумовно, повинна. Однак волонтери помічають, що допомогу від звичайних людей осиротілі сім'ї сприймають по-іншому — від неї на душі стає тепліше. Це подяка від усього суспільства, від усієї України, яка не забуває своїх Героїв. Це і є вічна пам’ять і «Слава Україні!»