НАБУ штампує анонімки на суддів з фальшивою інформацією

Оскільки готувати такого роду досьє на суддів, які проходять кваліфікаційне оцінювання, поки нікому, закриває цю дірку Національне антикорупційне бюро — вже як виходить. Як виявилося, виходить не дуже. Перші прецеденти такого роду здавалися випадковим недопрацюванням, обумовленим цейтнотом при підготовці «об'єктивок» на служителів Феміди, проте масовість цих «помилок» змушує констатувати цілеспрямовану тенденцію.

Майно, що протягом багатьох років вносилося суддями в декларації, «оновлюється» анонімними «експертами» НАБУ, котрі вписують нові, очевидно, взяті зі стелі, дати його придбання, наприклад, 2010-й або 2014-й. Однак ці «дрібниці» мало кого цікавлять: в устах членів комісії, які в присутності преси ставлять питання, в тому числі й про майно, суддя і виглядає, і почувається обвинуваченим. Твердження, що батьківська хата за 50 км від Києва була зафіксована всюди, де треба, звучать непереконливо, бо «ось тут так написано». Звісно, це чудово вписується у популярний сьогодні тренд презумпції винуватості суддів — всіх поголовно, за визначенням.

Справедливості громадяни вимагають для себе — для суддів будь-який сумнів трактується не на користь «підсудного». Про розкішний заміський будинок судді та регулярний відпочинок за кордоном і писати, і читати легко та приємно, і, звісно, судді, що володіють несумісним з офіційними доходами майном, у нас є. Але є ще сотні й сотні необтяжених яхтами та нерухомістю за кордоном інших служителів Феміди, в тому числі в провінційних містечках, де всі один одного і один про одного знають, і по дорозі додому суддя вітається з половиною жителів. І далеко не всі вони — представники незламних містечкових кланів «суддя-міліціонер-прокурор», про яких, звісно, всі чули більше.

Поступово, вкрай неохоче і дуже болісно ми все-таки приходимо до розуміння того, що є волонтери, які віддали частину життя й відірвали від своїх сімей копійку для фронту, а є ті, хто залишив власний бізнес — тому, що він виявився набагато менш прибутковим, ніж «волонтерство». Що серед добровольців, які вирушили затулити собою Батьківщину, затесалося чимало тих, хто кинувся займатися розбоєм на понівеченій землі наших багатостраждальних східних співвітчизників. Точно так само нам ще належить зрозуміти, що будь-який «геноцид» за професійною ознакою — чи то міліціонерів, чи то суддів або когось ще — настільки ж порочний і небезпечний, як тотальне «обожествління» — за будь-якою іншою. Запитайте про це у тих, хто воював пліч-о-пліч з колишніми беркутівцями. І запитайте себе, чи багато «наших хлопців», які прийшли на високі посади з Майдану, хоча б спробували зробити щось на шляху реформ або навіть просто не прокралися у рекордні терміни.

Плебейська радість окремих «активістів» поганяти копняками суддів, принизити кожного з них, без розбору, зрештою вигідна лише владі — черговій політичній владі, котра, як і всі, що керували за чверть століття нашою країною, зацікавлена ​​не в професійних і незалежних судах, а в беззаперечно підконтрольних, яких можна карати й милувати виключно на власний розсуд — за виконання «держзамовлення», особистих прохань чи будь-яких юридичних примх друзів і партнерів. Тому перші особи держави традиційно вже стільки років гнівно викривають суди з високих трибун, за лаштунками в ультимативній формі вимагаючи потрібних рішень. І насправді ніхто не ставив суддям ультиматум: жити по-новому, а не «як я сказав».

У влади завжди знайдуться більш вагомі аргументи на чаші терезів Феміди, ніж обурення громадян, доведених до відчаю від власного безправ'я. Тому тільки пильна, зацікавлена, справедлива й грамотна увага до непростого процесу, декларованого як очищення судів, може змінити щось на краще. Інше питання — чи здатне суспільство на це.

З досвіду громадської перевірки кандидатів на прокурорські посади, активну участь в підготовці й висвітленні якої брав «Ракурс», можна зробити сумний висновок: є багато тих, хто готовий мітингувати і носитися між судами, вимагаючи «справедливості». Гостра нестача відчувається в людях, здатних надати аргументи — з реєстру судових рішень, врешті-решт, покази свідків. На пошту активістів, які на громадських засадах займалися збором інформації для подальшої передачі її членам конкурсної комісії, надходило багато десятків листів про те, що такий-то кандидат — хабарник і негідник. Ось тільки практично не було фактів, посилань на конкретні справи, які б можна було використати для «відводу» кандидатури, що заплямувала себе. Аргумент «не вірю, що щось можна змінити» — не приймається, адже в такому випадку нічого було ходити на Майдан. Водночас досить сумнівно, що на якості судового корпусу можуть позитивно позначитися фальсифікації компромату, демонстровані «анонімами» з НАБУ.