Гібридний час

З к/ф «Зелений фургон»

Ми живемо в гібридний час. Десь далеко тривожними рядками новин палахкотить гібридна війна. Наш президент, обраний за гібридних обставин, регулярно паплюжить у публічних виступах свого північного товариша, а потім мило з ним проводить кілька разів на місяць таємні гібридні переговори в теплій задушевній атмосфері...

Гібридна Верховна Рада, що складається з мічурінських політичних гібридів і ветеранів броунівського руху, ухвалює гібридну Конституцію, де передбачені гібридне правосуддя й гібридна прокуратура.

Треба віддати належне нашому гаранту: він послідовно реалізовує свій гібридний план щодо боротьби з основами правової системи держави. Щойно зайнявши місце в офісі на Банковій, він майстерно провів через коліно в парламенті нову редакцію закону «Про прокуратуру», де першою жертвою «реформ» став прокурорський нагляд за законністю у країні. З найвищих трибун нам заявили, що ця мерзенна спадщина проклятого минулого — прокурорський нагляд за виконанням законів у публічно-правовій сфері — має бути викорінена розпеченим залізом. Для розради нам пообіцяли, що тепер питаннями законності опікуватимуться в судовому порядку адвокати з гонорарами від тисячі доларів. Але ми тоді ще не знали всієї геніальності задуманого. Зрозуміло, що Петру Олексійовичу з дитинства знайома абревіатура ОБХСС. І можливо, що він давно затаїв образу на радянські каральні органи. Але треба бути вище за це, треба, врешті-решт, мати державницьке мислення.

Після ухвалення нової редакції Конституції 2 червня 2016 року виникла дещо незручна пауза з підписанням і оприлюдненням нововведень. Але відразу стало зрозуміло: над Конституцією поглумляться саме в день її прийняття, тобто в державне свято 28 червня — День Конституції. Так і вийшло. Для цього у стінах Верховної Ради зібрали, як говорили за старих часів, партгоспактив і урочисто оголосили, що нині Основному Закону більше в дівках не ходити.

Коротко нагадаю основні вершини творчої думки авторів пакета судово-правової реформи. По-перше, у нас більше немає ані генерального прокурора України, ані Верховного суду України. А є просто Верховний суд і генеральний прокурор, незрозуміло чиї. Мабуть, як казав кіт Матроскін, свої, власні.

По-друге, з положень ст. 129 Конституції рішуче видалили згадку про те, що суд керується законом. Відтепер — лише верховенством права. Але ось біда: верховенство права — це просто така філософська гіпотеза, погляд. Вона ніде й ніким не унормована, жоден нормативно-правовий акт України не дає тлумачення, що під цим словосполученням розуміти. А на практиці це означає, що суди муситимуть ухвалювати рішення за своїми поняттями про верховенство права.

Тепер ніхто не може мотивувати свої апеляційні та касаційні скарги незаконністю рішення нижчого суду, тому що Конституція — як правовий акт вищої сили — законності від суду й не вимагає! Ба більше, суд не зможе винести у кримінальних справах жодного вироку, що відповідає Конституції, адже згідно зі ст. 3 КК України склад злочину, його караність, інші кримінально-правові наслідки визначаються виключно Кримінальним кодексом і нічим іншим. Притягнення до кримінальної відповідальності на підставі аналогії закону категорично заборонено!

Адвокати дуже швидко збагнуть, що можуть безкарно вдаватися до софістики: з одного боку, вирок суду на підставі Кримінального кодексу не відповідає принципам ч. 1 ст. 129 КК (оскільки суд керувався законом, а не верховенством права), з іншого, засудити людину, керуючись абстрактними уявленнями про верховенство права, теж не можна, це прямо заборонено ст. 3 Кримінального кодексу. Ось таке замкнене коло...

До речі, скажу трохи щодо питання підсудності та права на оскарження рішення суду. Нова редакція Конституції дуже лукаво підходить до визначення меж права на справедливий суд — ч. 3 ст. 124 містить таку норму: «Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи».

Ми 20 років прожили з розумінням того незаперечного факту, що юрисдикція суду поширюється на будь-які правовідносини, що виникають у країні. Тепер ми чітко повертаємося до радянської моделі юстиції: суд розглядає лише ті категорії справ, які прямо передбачені законом. А якщо законом не передбачено? Чи є це підставою для відмови в доступі до правосуддя?

Як треба розуміти п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції, який гарантує: «8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках — на касаційне оскарження судового рішення»?

Це означає, що апеляцію можна подати на остаточне рішення суду по суті позовних вимог, але не на проміжне рішення суду в порядку розгляду: наприклад, про арешт рахунків та/або майна як захід забезпечення позову тощо. Це ж свято, бразильський карнавал для рейдерів!

Право на касацію й зовсім стає умовним: слова «в передбачених випадках» — це суто радянське формулювання, яке ставить право в залежність від найвищої милості можновладців.

Унаслідок вправних маніпуляцій з Основним Законом, по суті, всі процесуальні кодекси — Цивільний процесуальний, Господарський процесуальний, Кодекс адміністративного судочинства та Кримінальний процесуальний кодекс — треба переписувати. Куди тільки дивився Конституційний суд, який підмахнув, не дивлячись, свою резолюцію на цьому законопроекті...

Ієрархія правосуддя в нас тепер теж гібридна. Було три системи судів — загальні (у цивільних і кримінальних справах), господарські та адміністративні. Це називалося — спеціалізація, тому що в кожної системи судів був свій процесуальний кодекс. У кожній системі судів були свої місцеві суди першої інстанції, були апеляційні суди й вищі спеціалізовані суди — касаційні інстанції — відповідно Вищий спеціалізований суд у цивільних і кримінальних справах, Вищий господарський суд, Вищий адміністративний суд. Зверху над ними був Верховний суд, який зовсім усунули від живого розгляду справ і фактично зробили судом із розгляду виняткових казусів — наприклад, за мотивами неоднакової судової практики вищими судами. Практично до розгляду Верховним судом доходить мізерна кількість справ. Домогтися розгляду у Верховному суді не простіше, ніж виграти в лотерею.

Тепер же система судоустрою скидатиметься на експериментальний гібрид-мутант із чорнобильського лісу. Згідно зі ст. 21 нової редакції закону «Про судоустрій і статус суддів» усі нинішні вищі спеціалізовані суди скасовуються, але запроваджуються ті ж самі спеціалізації — загальні окружні суди (замість колишніх районних), окружні господарські суди (замість обласних господарських судів), окружні адміністративні (як були, так і залишилися). Аналогічна спеціалізація збережена на рівні апеляційної ланки.

Далі, за логікою, йде Верховний суд. Але ч. 2 ст. 37 нової редакції закону «Про судоустрій і статус суддів» повертає все на круги своя. У складі Верховного суду діють: касаційний цивільний суд, касаційний кримінальний суд, касаційний господарський суд і касаційний адміністративний суд. По суті — старі знайомі вищі спецсуди, тільки перейменовані. Підозрюю, засідатимуть вони в тих же приміщеннях. Зміняться тільки таблички...

Трохи засмучує формулювання — у складі Верховного суду діють чотири інших суди. Якби палати — гаразд. Та як у складі одного суду діє інший суд?! Сам же колишній Верховний суд України реінкарнував як Велика палата Верховного суду — ст. 45 нової редакції закону. Вийшло — чотири суди й палата...

Авторам нової Конституції здалося, що цей строкатий натюрморт треба ще чимось доповнити, ось і увіпхали (іншого слова не підберу) два вищих спеціалізованих суди — Вищий суд із питань інтелектуальної власності та Вищий антикорупційний суд — ст. 31 нової редакції закону. Ці два суди мають такий саме вигляд у системі судоустрою, як сідло на корові.

По-перше, у ст. 18 нової редакції закону такої спеціалізації не передбачено. А по-друге, для цих судів немає ані спеціального процесуального закону, ані спеціального матеріального права. Є великі сумніви, що ці суди взагалі матимуть реальне завантаження.

Зрозуміло, ніяк не могли обійти стороною багатостраждальну прокуратуру. Їй вже і так обірвали всі «лапки», як це вміють робити з цікавості діти з кониками. До 2 червня 2016 року прокуратура мала п'ять функцій (ст. 121 Конституції). Мало того, що остаточно викорінили п'яту функцію — нагляд за законністю в публічно-правовій сфері, — так ще й усунули нагляд за виконанням покарання в місцях позбавлення волі, тримання під вартою і під час виконання інших примусових заходів, що обмежують особисту свободу громадян. Решта три функції змішали в одному флаконі, збовтали й отримали коктейль під назвою ст. 131-1 Конституції, причому все попереплутали:

1) підтримання публічного обвинувачення в суді;

2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку;

3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Державне обвинувачення стало публічним, хоча у ст. 3 КПК чітко написано про державне звинувачення. Замість нагляду за дотриманням законів під час проведення досудового слідства й оперативно-розшукової діяльності — безпосередня організація і процесуальне керівництво самим слідством. Нагляд не за дотриманням законів, а за самими слідчими та розшуковими діями. По суті, нагляд за законністю у кримінально-правовій сфері теж скасований. Абсолютно незрозуміло, навіщо прокуратура звалює на себе організацію слідства, хоча це чужа робота — слідчого й того органу досудового розслідування, який визначений у ст. 216 КПК. Все це в сукупності створює єралаш космічного масштабу, за якого жодної корисної роботи слідчі органи виконувати не зможуть. І тоді хоч-не-хоч постане питання про інтеграцію залишків прокуратури, поліції, СБУ, ДФС, НАБУ і т. д. у сферу розмовного шоу-бізнесу...

Але для того, щоб остаточно довершити епохальне полотно під робочою назвою «Дев'ятий вал правосуддя», на Банковій вирішили міцно нашкодити незалежним юристам і правозахисникам, заборонивши їм представляти інтереси будь-кого в суді. Тепер, згідно зі ст. 131-2 нової редакції Конституції, не лише захищати підсудного у кримінальних справах, але навіть просто представляти інтереси іншої особи зможе лише адвокат. Причому тут же зроблено застереження, що в деяких малозначних справах, трудових спорах, захисті соціальних прав, щодо виборів, у справах малолітніх та неповнолітніх тощо можуть бути винятки із загального правила. Все це має одну-єдину мету: всіх поставити у стійло, зібрати маржу. Як стверджують злі язики, ажіотаж вже призвів до подорожчання адвокатського диплома в кілька разів. Розцінки поки вимірюються кількома тисячами доларів, але й це не межа.

Вважаю, що самі автори укупі з гарантом не до кінця усвідомлюють те, що накоїли. Все, чого вони домагалися, — це невеликий тактичний успіх: через тотальну реорганізацію судів зробити їх ручними, зібрати маржу за перепризначення суддів. У процесі спонтанно народилася ідея «пощипати» незалежних юристів і правозахисників, незгодних — геть із професії. Попутно зробити прокуратуру всеїдним монстром, який керує всім і водночас не відповідає ні за що.

Що ж вийшло на практиці? На практиці вийшла «перебудова», коли старе руйнується, нове не створюється, і все перетворюється на революційний балаган.

Наочним прикладом недієздатності державної машини є випадок із Валентином Лихолітом, командиром батальйону «Айдар», якому Печерський районний суд м. Києва спочатку обрав запобіжний захід у виді утримання під вартою. У цій історії, як у краплі води, проявилася вся гібридність нашого часу.

Що тут почалося! Перекриття Хрещатика, намети, покришки... Далі — більше. Низка депутатів звернулася до президента з вимогою розформувати Печерський районний суд як такий! Це все одно що лікувати вивих ноги ампутацією...

Ось як пояснити начебто серйозним, впливовим людям, що Печерський районний суд існує зовсім не через примху Адміністрації президента, а лише тому, що в Києві є Печерський район, який за населенням і територією дасть фору будь-якому райцентру та, мабуть, і багатьом обласним містам. Тоді вже треба розформувати весь Печерський район! Але навіть якби правосуддя вершив інший суд — Святошинський, Голосіївський, — що б це змінило? Адже захисники Баті ставлять питання про інше — вони у принципі не згодні, щоб він постав перед правосуддям, він, розумієте, вище за це...

Навмисно не хочу коментувати суть цієї справи — нехай цим опікуються адвокати, прокурори й суд. Але ось що саме насторожує: ніхто не намагається захищати Лихоліта з позиції, що він не вчиняв тих дій, у яких його звинувачують.

Наприклад, генеральний прокурор Юрій Луценко з усією прямотою заявив: він давно знає людину на прізвисько Батя як бійця бойового крила «Айдара» (саме формулювання може викликати шок у будь-якого юриста). Цей громадянин, за словами Юрія Віталійовича, далеко не святий, і тому, щоб убезпечити його та інших, він висуває зустрічний план. «Тепер депутати мають зробити ще один важливий крок — прийняти рішення про звільнення від відповідальності військових, які у воєнних умовах порушували Кримінальний кодекс мирного часу», — написав Луценко на своїй сторінці у Facebook.

Просто чудово! Юрій Луценко пропонує піти шляхом, який вже випробували 1917 року, — геть Кримінальний кодекс, геть статути, геть підпорядкування солдатів командирам і всіляку там єдиноначальність. Як тепер накажете посилати солдат у бій, якщо вони самі можуть послати свого командира і їм за це нічого не буде? 1917 року це закінчилося тим, що знахабліві солдати просто підняли на багнети своїх командирів, і колись багатомільйонна царська армія за кілька місяців розклалася й перестала існувати.

Ситуація, коли у прифронтовій смузі орудують мародери, бандити, насильники — однаково, у формі або без неї, — завжди важко позначається на моральному дусі у військах. Дуже важко посилати людей у бій, на смерть, коли вони точно знають, що десь поруч хтось жирує, віджимає чужі тачки й ділить чужі бабки... Це не питання моралі, сентиментів, навіть не питання закону. Це питання доцільності.

Якби Юрію Луценку було цікаво дізнатися досвід Першої і Другої світових воєн, то тут рецепт тільки один — у прифронтовій смузі (підкреслю — саме в цій смузі) в усі часи і в усіх арміях світу з мародерами й бандитами вчиняли у єдиний спосіб — як то кажуть, за законами воєнного часу...

Можна піти й тим шляхом, який пропонує наш генеральний прокурор. Але тоді постане питання: хто звільнятиме від кримінальної відповідальності? За які злочини? За все, включно з навмисними вбивствами?

У такому разі реформа правової системи країни, розпочата в жовтні 2014 року зі змін функцій прокуратури, природним чином приведе нас до анархії зразка 1917 року, і тоді не дивуйтеся, що почнуть відловлювати поодинці суддів і прокурорів, ставити їх на коліна, змушувати цілувати чоботи й чистити їх зубними щітками. Події складаються так, що дуже скоро ми цього дочекаємося. Це не заклинання й не заклики, це — констатація результатів судово-прокурорсько-конституційної реформи.

Закликати схаменутися, зупинитися, поки не пізно, — гадаю, було б наївно й нерозумно. Будьмо реалістами: вони не можуть зупинитися, ні ті, ні інші. Тому найактуальніше питання нашого гібридного часу звучить так: хто кого і хто наступний?