Гібридна амністія

Йдучи назустріч побажанням генерального прокурора Юрія Луценка звільнити учасників АТО від дотримання норм Кримінального кодексу, Верховна Рада ухвалила 7 липня проект закону №4255 «Про амністію у 2016 році».

Після резонансних заяв художнього керівника ГПУ були всі підстави побоюватися найгіршого сценарію. Однак завдяки залишкам розсудливості одних та недогляду інших начебто вдалося уникнути перетворення амністії на революційне неподобство за зразком холодного літа 53-го. Водночас закон містить кілька суттєвих хиб, про які потрібно прямо заявити.

По-перше, за своєю структурою закон має всі ознаки гібридності: у структуру звичайного, типового закону «Про амністію», які ухвалюють із року в рік із нагоди різних круглих дат і державних ювілеїв, була привнесена вирвана з контексту стаття 2, яка звучить так:

«Стаття 2. Звільнити від відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк та від інших покарань, не пов‘язаних з позбавленням волі, осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення, отримали статус учасника бойових дій, обвинувачених, засуджених за вчинення злочинів, що не є особливо тяжкими злочинами проти життя та здоров‘я особи, та не є діяннями, передбаченими частинами другою, третьою та четвертою статті 408, статтею 410, частинами другою, третьою та четвертою статті 411 Кримінального кодексу України».

Особливо тяжкими злочинами проти життя і здоров'я людини є злочини, передбачені Розділом II Спеціальної частини Кримінального кодексу. Відповідно до класифікації тяжкості злочинів за ст. 12 КК, є тільки один склад злочину, що підпадає під це формулювання. Це ст. 115 КК — умисне вбивство.

За ч. 2–4 ст. 408 КК передбачено кримінальну відповідальність за дезертирство, вчинене зі зброєю або групою осіб, зокрема в особливий період, в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці.

За ст. 410 КК передбачено кримінальну відповідальність за викрадення, привласнення, вимагання військовослужбовцем зброї, бойових припасів, вибухових або інших бойових речовин, засобів пересування, військової та спеціальної техніки чи іншого військового майна, а також заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем.

За ч. 2–4 ст. 411 КК передбачено кримінальну відповідальність за умисне знищення або пошкодження зброї, боєприпасів, засобів пересування, військової та спеціальної техніки чи іншого військового майна, вчинені шляхом підпалу або іншим загальнонебезпечним способом, або якщо вони спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки, зокрема в особливий період, в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці.

Чого домагалися автори ст. 2 цього закону? Як пояснив спікер парламенту Андрій Парубій, «проект закону про амністію у 2016 році — це про амністію наших військовослужбовців, які пішли на фронт, іноді не маючи документів, наших майданівців, у яких документи згоріли у «профспілках», і вони не мали на фронті досить документів, щоб зареєструватися». Водночас він додав: «Щоб не допустити їх переслідування, нам треба цей закон прийняти. Нам треба не займатися демагогією й популізмом, а підтримати наших хлопців, щодо яких правоохоронні органи сьогодні ведуть слідство».

Але чи так це насправді? Спікер парламенту, як завжди, лукавить, бо нікого в тюрмі або СІЗО не тримають тільки за те, що він загубив документи або не оформив свій статус належним чином. Судять декого з них зовсім за інше: створення організованого злочинного угруповання, бандитизм, розбій, викрадення людей, вимагання та інші тяжкі злочини. Тому потрібно скористатися порадою пана Парубія і припинити демагогію щодо цього: жодного відношення до захисту територіальної цілісності й суверенітету України вчинення квартирних крадіжок, розбою, вимагань, зґвалтувань тощо не має. Ба більше, мені здається, що саме формулювання питання звучить по-блюзнірськи щодо пам'яті померлих.

Якби не ст. 9 закону, яку (через недогляд авторів?) механічно скопіювали зі ст. 8 закону «Про амністію у 2014 році», то на свободу вийшов би найзапекліший набрід: насильники, грабіжники, розбійники, особи, засуджені за тортури, бандитизм, торгівлю наркотиками тощо. Але поки вони лишаються там, де їм належить бути.

Тільки перерахування всіх винятків, за якими не застосовується амністія згідно зі ст. 9 закону, займе не одну сторінку, оскільки являє собою перелік майже всіх тяжких та особливо тяжких злочинів, включно з вищезгаданими ч. 2–4 ст. 408, ст. 410, ч. 2–4 ст. 411 КК, які особливо відзначені авторами закону в диспозиції ст. 2, що свідчить лише про те, що ст. 9 вони або не читали зовсім, або не зуміли здолати в повному обсязі.

Але й тут вийшла накладка. Як справедливо помітило Головне науково-експертне управління Верховної Ради, з буквального розуміння пункту «е» ст. 9 закону випливає, що амністія може бути застосована до осіб, засуджених за:

1) крадіжку, вчинену в особливо великих розмірах або організованою групою (ч. 5 ст. 185 КК);

2) контрабанду, вчинену за попередньою змовою групою осіб або особою, раніше судимою за цей злочин, або службовою особою з використанням службового становища (ч. 2 ст. 201 КК);

3) блокування транспортних комунікацій, а також захоплення транспортного підприємства, якщо вони спричинили загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч. 3 ст. 279 КК);

4) незаконне заволодіння транспортним засобом, поєднане з насильством або якщо воно завдало значної або великої матеріальної шкоди (ч. 2, 3 ст. 289 КК);

5) злісну непокору вимогам адміністрації установи з виконання покарань (ст. 391 КК);

6) порушення законів і звичаїв війни (ст. 438 КК);

7) розробку, виробництво, придбання, зберігання, збут, транспортування зброї масового знищення (ст. 440 КК);

8) екоцид (ст. 441 КК).

Постає резонне питання: чому парламент мусить підтримувати «наших хлопців», які, наприклад, крадуть гаманці та «чистять» ночами квартири (ст. 185 КК)?

Поспішність і непродуманість, з якою підійшли до такого відповідального питання, зайвий раз свідчить про те, що подібний закон і є найяскравішим прикладом популізму. Якщо хтось дійсно мав бажання ухвалити закон про амністію, який би усував кричущу несправедливість, то треба було почати з іншого.

По-перше, треба відокремлювати амністії загальнокримінального характеру від амністій із військово-політичних підстав.

Наприклад, указом президії Верховної ради СРСР від 17 вересня 1955 року було оголошено амністію радянських громадян, які співпрацювали з окупантами в період Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років. Указ знімав кримінальну відповідальність для осіб, засуджених за службу в німецькій армії, поліції та спеціальних німецьких формуваннях, окрім карателів і катів. Було звільнено від покарання за «політичними» статтями 58-1, 58-3, 58-4, 58-6, 58-10, 58-12 КК РРФСР засуджених на термін до 10 років, решті термін ув'язнення було скорочено вдвічі. Причому амністія абсолютно не зачіпала засуджених із загальних злочинів.

Не хотілося б вибудовувати історичні паралелі, це просто приклад підходу до питань правових та моральних наслідків війни, який змогли вирішити лише через 10 років після її закінчення!

Чого найголовнішого бракує ст. 2 закону? Прямого посилання, що він поширюється лише на дії, вчинені у стані крайньої необхідності в бойовій обстановці або під час виконання бойового завдання.

Це дуже важливо — послатися на ст. 39 КК, яка встановлює таке:

1. Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

2. Перевищенням меж крайньої необхідності є умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода.

3. Особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.

Це дуже важливий фільтр, який відокремлює, наприклад, викрадення вантажівки для перевезення тяжкопоранених від викрадення дорогого джипу для себе або на продаж, що карається за ст. 289 КК. Тоді не постане безглуздих запитань про те, що члени злочинних бандитських угруповань, видаючи себе за ветеранів АТО, вимагатимуть амністію. Може, їм ще й орден за мародерство видавати?

Якщо ти не виконував наказ, не перебував у бойовій обстановці — немає й не може бути жодного причинно-наслідкового зв'язку між війною та скоєним загальнокримінальним злочином.

По-друге, автори абсолютно даремно категорично виключили з-під амністії положення ч. 2–4 ст. 408, ст. 410, ч. 2–4 ст. 411 КК, які з огляду на реальну війну якраз можуть пред’являтися цілком чесним захисникам Батьківщини.

Наведемо приклади.

За ст. 408 КК передбачена відповідальність за дезертирство. Це тяжкий злочин. У 1941–1945 роках таких часто розстрілювали перед строєм. Але буває й по-іншому. Наприклад, військова частина потрапила в оточення. Навіщо далеко ходити — візьмемо Іловайський котел. Командування було втрачено, зв'язок перерваний. Кожен почав пробиратися до своїх, хто як умів. Хтось вийшов групою, хтось самотужки, хтось заблукав, а хтось потрапив у полон. Ось вам і готова ст. 408 КК — дезертирство, тобто залишення розташування військової частини зі зброєю в руках без наказу.

Візьмемо ст. 410 КК — привласнення, розтрата військового майна, зброї, боєприпасів, військових транспортних засобів. Взвод солдатів відстрілювався з гармати, яку потім знесло ворожою артилерією, водночас вибухом знищило частину особистої зброї, вцілілі солдати знайшли кинуту військову вантажівку й почали прориватися до своїх. Згідно із законом, тут одна суцільна ст. 410 КК. За кожен втрачений у бою черевик, за кожен загублений автомат, гранату — стаття, якщо тільки кмітливий командир не підготував документи на списання втрат майна в бойовій обстановці...

Якщо взяти ст. 411 КК — умисне знищення або пошкодження зброї, боєприпасів, засобів пересування, військової техніки шляхом підпалу або іншим загальнонебезпечним способом, то мимоволі хочеться запитати: капітана Гастелло, який 1941 року направив свій літак на колону німців, теж варто було судити за псування літака «загальнонебезпечним способом»? Адже це війна. Якщо є загроза захоплення військової техніки, майна, боєприпасів ворогом, то у всіх арміях світу на цей випадок лише один наказ — зброю та боєприпаси ворогу не здавати, за неможливості вивезення — знищити!

Тому, підходячи до питань амністії військовослужбовців, потрібно, по-перше, ухвалювати щодо цього спеціальний закон, причому не включаючи туди питання пробачення пропащих злочинців. По-друге, амністія має бути чітко ув'язана з діями в бойовій обстановці або під час виконання бойового завдання. По-третє, необхідно передусім звільняти військовослужбовців від покарання за тими статтями, які природним чином випливають з об'єктивних наслідків війни: незаконне зберігання зброї, заволодіння або втрата зброї, боєприпасів, іншого військового майна, невиконання наказу або залишення військової частини у стані крайньої необхідності, зумовленої військовою обстановкою, врятуванням життя людей і т. п. Війна не терпить шаблонів, і в кожному випадку треба розбиратися окремо. Розгляд подібної категорії справ необхідно супроводжувати проведенням незалежної військової експертизи, яка змогла б дати відповідь щодо правомірності дій конкретної особи в цій бойовій обстановці.

І наостанок. У романі братів Вайнерів «Ера милосердя» був такий трагічний персонаж — штрафник Левченко. Як можна здогадатися зі змісту роману, його засудили, відправили до штрафбату, де він воював разом із Шараповим. Було подано рекомендацію щодо зняття з нього судимості. Потім Левченко вступив у конфлікт з офіцером-кадровиком, побився з ним, що називається, за правду, отримав новий термін, потім утік і прибився до банди «Чорна кішка», де брав участь у грабежах і вбивствах.

Нам його дуже шкода, він бойовий побратим Шарапова, він його не видав бандитам, він, за словами Шарапова, «прийшов, аби здати банду...». Але в останній частині роману (і фільму «Місце зустрічі змінити не можна») Левченко гине не випадково — для нього і таких, як він, немає однозначної відповіді, як із ним вчинити. І покарати — несправедливо, і пробачити не виходить. Тут узагалі не може бути однозначного рішення. Це — доля людини...

У братів Вайнерів є лише одна мудра філософська відповідь, що лежить поза правової сфери: це зло — післявоєнний бандитизм — зможе усунути і згладити лише природний перебіг нашого життя, людинолюбство, милосердя...

Можливо, коли-небудь і настане ера милосердя. А поки маємо те, що маємо.