Рейдерство в Україні — що робити

У першій частині статті ми розповідали про причини виникнення рейдерства, а тепер зупинимося на тому, що робити для протидії цьому явищу.

Помилковим видається підхід, який передбачає, що для боротьби з шахрайством та рейдерством необхідно лише розширювати повноваження контролюючих та правоохоронних органів. Головною зацікавленою особою в поновленні порушених прав та покаранні правопорушників є потерпілий. Тому держава передусім має забезпечити потерпілому можливість ефективно захищати свої права.

Наразі захист прав та інтересів потерпілого від рейдерства чи шахрайства з використанням державних реєстрів може здійснюватисяутри основні способи:

1) шляхом звернення до суду з позовами;

2) шляхом звернення до правоохоронних органів із заявою про відкриття кримінального провадження;

3) шляхом звернення до Мін’юсту зі скаргою на дії реєстратора.

На жаль, кожен із вказаних способів захисту має свої вади, усунення яких і мусить стати пріоритетом для законодавця.

Насамперед, доцільно звернути увагу на складнощі, які виникають у потерпілих із фіксацією доказів порушення їхніх прав. Відомості про дії, вчинені щодо юридичної особи чи нерухомого майна, фіксуються в електронній формі у відповідних державних реєстрах. Крім того, до баз даних відповідних реєстрів включаються скан-копії документів, на підставі яких вчинялися відповідні реєстраційні дії. До 2015 року доступ до відомостей державних реєстрів був обмеженим, і в більшості випадків потерпілі отримували інформацію про вчинені стосовно них дії лише неофіційно — через знайомих нотаріусів чи реєстраторів. Із 2015 року ситуація змінилася — законом було передбачено теоретичну можливість публічного доступу до інформації державних реєстрів через кабінет електронних сервісів. Фактично такий доступ було надано лише до актуальних (останніх зареєстрованих) прав та обтяжень — без можливості доступу до реєстраційної історії. Тобто після вчинення двох чи більше реєстраційних дій із нерухомістю пересічний користувач вже не матиме доступу до відомостей, які потрібні йому для підготовки позову чи написання скарги.

Із 2015 року право на доступ до державного реєстру речових прав на нерухомість також дістали адвокати, яким для цього було необхідно укладати договір із ДП «Національні інформаційні системи». На відміну від звичайних користувачів, адвокати отримали доступ до реєстраційної історії об’єктів та суб’єктів права. Однак при цьому вони не отримали можливості доступу до скан-копій документів, на підставі яких вчинялися спірні реєстраційні дії. Фактично адвокати можуть отримати інформацію про вчинене щодо їхнього клієнта правопорушення, але водночас не можуть швидко офіційним шляхом отримати копії документів, які б могли бути використані як докази такого порушення.

Як не дивно, але питання про доступ до державних реєстрів слідчих поліції та інших правоохоронних органів також належним чином не врегульовано. В більшості випадків слідчі змушені отримувати потрібну їм інформацію або в загальному порядку через кабінет електронних сервісів, сплачуючи власні кошти, або напівофіційно, через особисто знайомих слідчому нотаріусів або реєстраторів. Останнім часом ДП «Національні інформаційні системи» в індивідуальному порядку розпочало надавати слідчим доступ до державного реєстру речових прав. Однак оскільки офіційно така процедура доступу не врегульована та не узгоджена з нормами КПК України, то постає питання про можливість використання отриманих у такий спосіб даних як належних доказів у кримінальному провадженні.

Отже, необхідно терміново врегулювати питання про надання повного доступу до відомостей державних реєстрів (включаючи доступ до скан-копій документів) адвокатам та слідчим поліції. (Умови такого доступу мають бути однаковими для слідства та захисту, оскільки КПК передбачає рівність сторін у кримінальному провадженні.)

Окрім цього, правозастосовна практика свідчить про необхідність взагалі законодавчо врегулювати питання про фіксацію та забезпечення доказів потерпілим. В багатьох країнах, у тому числі в Російській Федерації, нотаріуси наділені повноваженнями забезпечувати докази, зокрема, нотаріально посвідчувати скріншоти електронних документів чи засвідчувати письмові покази під присягою (аффідавіти). В Україні, на жаль, подібної практики немає, що значно ускладнює захист прав потерпілих. Для доведення наявності факту правопорушення потерпілому необхідно посилатися на відомості з реєстрів та документи, на підставі яких були здійснені відповідні реєстраційні дії. Однак зазвичай він не має доступу до цих відомостей та документів у паперовій формі. Отримання оригіналів чи офіційних паперових копій вказаних документів пов‘язано з дотриманням певних процедур і потребує значного часу як для адвоката, так і для слідчого. Такі затримки об’єктивно допомагають шахраям та рейдерам, оскільки надають їм можливість завершити захоплення об‘єкта та переоформити його на «добросовісного» набувача. Ця проблема досить просто вирішується шляхом надання адвокатам та слідчим офіційного доступу до скан-копій документів, на підставі яких здійснювалися реєстраційні дії, та встановлення процедури посвідчення скріншотів відповідних електронних документів.

По-друге, необхідно законодавчо врегулювати питання щодо способів захисту прав потерпілого та підсудності відповідних справ. Судовий захист має бути ефективним. В результаті звернення до суду має бути забезпечено поновлення порушених прав потерпілих.

З часів Давнього Риму загальновизнаними способами захисту прав власника є віндикаційний та негаторний позови, тобто позови про витребування майна з чужого незаконного володіння та про усунення порушень прав власника, які не пов‘язані з позбавленням його можливості володіння своїм майном. Українське цивільне право передбачає додаткові способи захисту у вигляді можливості подання позовів про визнання права власності, про визнання правочинів дійсними чи недійсними, про застосування реституції тощо. Водночас задоволення вказаних позовних вимог не завжди призводить до автоматичного поновлення порушених прав. В українському законодавстві відсутні норми, які би прямо передбачали, як саме має бути сформульована резолютивна частина судового рішення у цивільній (господарській) справі, щоби таке рішення стало підставою для внесення відповідних змін до реєстру.

У свою чергу, спори про визнання недійсними рішень реєстраторів, про скасування реєстраційних записів та про зобов‘язання внести зміни до реєстру виходячи із суб‘єктного складу сторін відносилися до справ, які належало розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Верховний суд України спробував врегулювати вказані питання. В п. 10 постанови пленуму №9 від 6 листопада 2009 року було роз’яснено, що судове рішення у цивільній справі про застосування реституції чи витребування майна з чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації прав на вказане майно та скасування попередньої реєстрації. Однак ця постанова не має обов‘язкового характеру для реєстраторів, які в кожному конкретному випадку приймали та продовжують приймати рішення.

У зв‘язку з наведеним протягом останніх кількох років склалася ситуація, за якої потерпілий спочатку був змушений звертатися до суду із цивільним позовом, а після завершення цивільного спору додатково ще раз звертатися до суду, але вже з адміністративним позовом. В багатьох випадках один і той саме спір одночасно розглядався і в цивільних (господарських), і в адміністративних судах.

14 червня 2016 року Верховний суд України у справі №21-41а16 висловив правову позицію, що спори з приводу реєстраційних дій, які пов‘язані з порушенням цивільних прав, мають розглядатися за правилами цивільного судочинства. Такий підхід можна лише привітати, але немає гарантій, що під час розгляду інших справ його позиція не зміниться.

Вирішивши одну з колізійних проблем, ВСУ створив іншу. 13 червня 2016 року Верховний суд України у справі №6-942цс16 висловив правову позицію, відповідно до якої в одній позовний заяві не можуть об‘єднуватися вимоги до фізичних та юридичних осіб, які окремо мають розглядатися в порядку цивільного та господарського судочинства. Така позиція викликає занепокоєння. Дуже часто, заволодівши чужим майном, шахраї здійснюють його переоформлення з фізичних на юридичних осіб і навпаки. В таких випадках потерпілий (юридична особа) має звертатися в різні суди з окремими позовами до кожного з відповідачів, що значно ускладнює правовий захист його інтересів.

Суть усіх вищевказаних проблем можна узагальнити. Ст. 13 Європейської конвенції з захисту прав людини та основних свобод передбачає обов’язок держави Україна забезпечити будь-якій особі ефективний правовий засіб для захисту її порушених прав. Вищезгадані проблеми свідчать про ігнорування вказаного обов’язку як з боку законодавчої гілки влади, так, в деяких випадках, і з боку судової гілки влади. Судовий захист порушених прав власника в Україні є неефективним. Для вирішення цієї проблеми необхідно внести зміни до ЦК та ГК України, в яких чітко врегулювати способи захисту прав власника від порушень, пов’язаних із використанням державних реєстрів, а також до ЦПК, ГПК та КАС України, чітко визначивши єдині вимоги до підсудності відповідної категорії спорів.

По-третє, необхідно більш якісно врегулювати повноваження Мін’юсту щодо внесення ним змін до реєстраційних записів у позасудовому порядку. Правозастосовна практика останніх місяців засвідчила, що використання міністерством вказаних повноважень у більшості випадків мало позитивний       ефект, однак є і певні системні вади.

ЦК України пов’язує момент виникнення права власності на нерухоме майно з моментом його державної реєстрації (стосовно корпоративних прав такого обумовлення в законі прямо не передбачено, але фактично воно існує — оскільки включені в реєстр відомості вважаються офіційно достовірними). Скасування рішення реєстратора та здійснених на його підставі реєстраційних записів матиме наслідком позбавлення особи права власності. Таким чином, виникає ситуація, коли за порушення, вчинені суб’єктом влади — реєстратором, негативні наслідки настають для приватної особи чи компанії — власника. Такий підхід прямо суперечить практиці Європейського суду з прав людини.

Вказана колізія може бути врегульована. Пункт 1 протоколу №1 до Європейської конвенції з захисту прав людини та основних свобод передбачає право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоби здійснювати контроль над користуванням майном відповідно до загальних інтересів. З урахуванням цього пропонується визначити в тексті законів вичерпний перелік випадків, у яких міністерство матиме повноваження скасовувати реєстраційні записи в позасудовому порядку. Вказані випадки мають стосуватися лише тих ситуацій, коли допущені реєстратором порушення мали очевидний характер і явно вчинялися з відома заявника.

Зокрема, пропонується надати Міністерству юстиції України право скасовувати реєстраційні записи у випадках, якщо:

1) відповідна реєстраційна дія була вчинена з явним порушенням територіальних повноважень реєстратора;

2) відповідна реєстраційна дія була вчинена на підставі підроблених документів;

3) відповідна реєстраційна дія була вчинена всупереч наявності зареєстрованого обтяження чи заборони;

4) відповідна реєстраційна дія була вчинена шляхом несанкціонованого втручання в роботу електронної бази даних державних реєстрів.

Про порушення реєстратором вимог закону в цих випадках не могло бути невідомо заявнику (набувачу майна), а отже, позасудові методи реагування в таких випадках будуть співмірним заходом контролю за використанням власності, що застосовується в загальних інтересах.

Крім того, необхідно законодавчо передбачити обов’язок Мін’юсту офіційно оприлюднювати не лише переліки скарг, поданих до комісії, а й висновки, які були зроблені комісією за результатами розгляду кожної скарги, та прийняті на їх підставі накази, а також накази, видані за результатами моніторингу дій реєстраторів.

Для реалізації вказаних пропозицій бажано внести зміни до профільних законів, але за наявності політичної волі це може бути реалізовано шляхом внесення змін до постанов Кабінету міністрів або видачі окремого наказу Міністерством юстиції України.

По-четверте, слід удосконалити механізми захисту інтересів потерпілого у кримінальному провадженні. Для цієї категорії злочинів було б доцільно запровадити механізм приватного обвинувачення — для того, щоби потерпілий міг самостійно ініціювати відповідні слідчі дії щодо збирання доказів та доводити вину осіб, які вчинили злочин. Щонайменше, потерпілому необхідно надати права, які має сторона захисту, зокрема, можливість самостійно ініціювати процедуру тимчасового доступу до речей та документів.

Як вже було зазначено вище, також необхідно терміново врегулювати порядок отримання відомостей, які містяться в державних реєстрах, та порядок використання їх як доказів у кримінальному провадженні. Закон передбачає, що відомості державних реєстрів є публічними. Таким чином, і сторона обвинувачення, і сторона захисту мають отримати вільний доступ до баз даних ДП «Національні інформаційні системи», включно з інформацію про те, хто і коли звертався по отримання інформації про спірний об’єкт. Адже, готуючись до шахрайства, злочинці обов’язково мають отримати відомості про об’єкт із реєстру, а отже, в базі даних залишаться сліди їхніх запитів.

КПК України не робить різниці між речовими доказами у вигляді рухомого майна, які можуть бути вилучені та зберігатися разом із матеріалами кримінального провадження, та речовими доказами у вигляді нерухомого майна, які фізично не можуть бути вилученими. На практиці слідчі іноді застосовують опечатування квартир чи іншої нерухомості, яка стала об’єктом злочинного посягання, однак процесуально такі дії не врегульовані.

Очевидно, що всі вищевказані питання можуть бути вирішені виключно шляхом внесення змін до КПК України.

По-п‘яте, необхідно більш детально врегулювати процедури застосування обтяжень нерухомого майна та корпоративних прав. Доцільно було б розділити обтяження, які виникають із правочинів чи рішення власника, та обтяження, які виникають із рішень уповноважених органів як спосіб забезпечення. А також передбачити випадки, в яких різні види обтяження мають застосовуватися як способи забезпечення.

Також необхідно врегулювати всі потенційні колізії. Наприклад, як має виконуватися рішення суду про скасування реєстраційного запису у разі, якщо як захід забезпечення в іншій справі було накладено заборону на внесення будь-яких змін до реєстру? Як має виконуватися судове рішення про звернення стягнення на майно боржника у разі, якщо це майно арештовано для забезпечення конфіскації у кримінальному провадженні?

Ст. 976 Цивільного кодексу передбачає, що у випадку виникнення спору про власність суд в якості забезпечення може вилучити спірне майно та передати його на зберігання третій особі. Такий захід забезпечення майже не застосовується судами України, хоча в багатьох випадках його застосування може усунути спір. Адже часто дії шахраїв та рейдерів розраховані на швидке заволодіння чужим майном та отримання від цього вигод протягом усього тривалого часу продовження судових спорів. Водночас вказана норма може застосовуватися і для захоплення чужої власності. Це питання необхідно врегулювати більш чітко.

У правозастосовній практиці України майже не застосовується концепція «добросовісного володільця майна» — тобто особи, яка правомірно заволоділа чужим майно та відкрито користувалася ним протягом тривалого часу, навіть якщо згодом правова підстава, на якій вона набула це майно, відпала. Хоча очевидно, що при застосуванні запобіжних заходів обов’язково має враховуватися, хто саме та протягом якого часу фактично володів майном до моменту виникнення спору.

Необхідно більш чітко розмежувати повноваження та функції нотаріуса щодо накладення обтяжень на майно та реєстрації накладених ним же обтяжень.

Також очевидною є необхідність повернути нотаріусам право вносити до реєстру тимчасові застереження — тобто повідомлення особи про наявність у неї претензій щодо певного майна, які втрачають чинність, якщо протягом 30 днів особа не зверталася з позовом до суду. Таке право нотаріуси мали раніше. Наявність тимчасового застереження не була перешкодою для вчинення правочинів щодо нерухомого майна, але позбавляла набувача можливості посилатися на свою добросовісність.

Окремо слід згадати необхідність встановити взаємодію між Єдиним державним реєстром, в якому реєструються операції з корпоративними правами юридичних осіб, та реєстром обтяжень рухомого майна, де міститься інформація про податкову заставу та заставу об’єктів рухомого майна, до яких належать і корпоративні права. На даний час реєстратори під час проведення реєстраційних дій, пов’язаних із відчуженням корпоративних прав, взагалі не перевіряють наявність обтяжень щодо цих прав.

По-шосте, необхідно позбавити шахраїв та рейдерів можливості зловживати статусом добросовісного набувача. В більшості шахрайських схем після заволодіння нерухомістю відбувається її перепродаж «добросовісному» набувачеві.

Під час посвідчення угод щодо нерухомого майна нотаріус має перевірити наявність реєстрації права власності на нього та відсутність щодо нього арештів, заборон чи обтяжень. Цим і користуються шахраї для того, щоби створити видимість придбання об’єкта добросовісним набувачем.

Якщо на момент нотаріального посвідчення угоди право власності на викрадений об’єкт зареєстровано за шахраями і в державному реєстрі немає обтяжень, то його новий підставний набувач може в подальшому стверджувати, що він є добросовісним, оскільки він не знав та не міг знати про протиправне заволодіння ним попередніми власниками. Протидіяти цьому не дуже складно. Державний реєстр речових прав на нерухоме майно містить повну інформацію про реєстраційну історію об’єкта нерухомості — хто, коли та на якій підставі здійснював реєстрацію виникнення та припинення речових прав та обтяжень на цей об’єкт, інформацію щодо нього, яка містилася в попередніх електронних реєстрах Мін’юсту, а також скан-копії документів, на підставі яких вчинялися попередні реєстраційні дії. Якщо потенційному покупцю буде відома вся реєстраційна історія об’єкта, він у подальшому не зможе посилатися на свою добросовісність.

Чинний порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України не зобов’язує їх під час посвідчення угод отримувати повну інформаційну довідку про відчужуваний об’єкт, ознайомлюватися зі скан-копіями документів, які внесені до реєстру, та ознайомлювати із цією інформацією набувача. Добросовісні нотаріуси зазвичай роблять це за власною ініціативою. У таких випадках набувач отримує повну інформацію про історію об’єкта і на власний ризик ухвалює рішення про його придбання. Посилатися на те, що він не міг знати про допущені раніше порушення, він більше не зможе.

Недобросовісні нотаріуси, навпаки, отримують із державного реєстру речових прав лише скорочену інформаційну довідку про актуальні права та обтяження на відчужуваний об’єкт. Робиться це для того, аби в подальшому «добросовісний» набувач міг стверджувати про свою необізнаність із правопорушеннями, які були допущені щодо цього об’єкта раніше. Більш того, недобросовісні нотаріуси часто «забувають» внести до реєстру скан-копії документів, на підставі яких вони вчиняли відповідні реєстраційні дії.

Зрозуміло, що врегулювати вказане питання також нескладно. Для цього не потрібно вносити зміни ані до законів, ані до постанов уряду. Міністерству юстиції України достатньо лише внести відповідні зміни до власного наказу. Такий підхід цілком відповідатиме європейській практиці.

Перелік таких очевидно необхідних заходів можна продовжувати. Зрозумілим є лише одне: для ефективної протидії шахрайству та рейдерству необхідно дві умови — професіоналізм та політична воля.