Земля і пенсії: чому МВФ не дає Україні грошей

Наша держава живе на закордонні гроші, що виділяються міжнародними організаціями. Головним донором є МВФ — Міжнародний валютний фонд (International Monetary Fund, IMF), установа зі штаб-квартирою у Вашингтоні, що діє під егідою ООН. МВФ — самостійна організація, пов'язана з ООН спеціальною угодою про співпрацю.

У березні 2015 року цією організацією було відкрито чотирирічну розширену програму для України загальним обсягом 17,11 млрд дол., яка передбачала щоквартальний її перегляд і виділення в 2015 році чотирьох траншів (від фр. tranche — шмат, шматок, часточка) і наступного року — ще чотирьох. До теперішнього часу країна отримала лише три транші: перший на 5 млрд дол. у березні 2015 року, другий на 1,7 млрд дол. у серпні 2015 року та третій на 1 млрд дол. у вересні 2016 року.

Україна і МВФ мають підписати черговий Меморандум, фінальна версія якого була надіслана з Вашингтона до Києва 1 березня поточного року. Останній такий документ був оприлюднений у жовтні 2016 року, хоча він має підписуватися щоквартально. Виділення наступного траншу, як завжди, затягується через неможливість узгодження з українськими чиновниками запланованих реформ. Хоча голова Нацбанку Валерія Гонтарева заявила про готовність підписати нову версію Меморандуму, водночас вона зазначила, що не може відповідати за позиції Мінфіну і прем'єр-міністра України. Підписання документа дозволить отримати в борг ще 1 млрд дол., якщо буде узгоджено всі вимоги. Рішення з цього питання планується ухвалити 20 березня.

Наріжним каменем, що заважає отримати недорогі західні кредити, є невиконання зобов'язань щодо пенсійної реформи та запровадження ринку землі. Україні ще в грудні минулого року пропонувалося ухвалити новий закон про зміну пенсійного віку, також були сформульовані загальні вимоги до пенсійної реформи. Їх небагато й вони нескладні:

— консолідація пенсійного законодавства, яке сьогодні складається з двох десятків законів;

— зменшення кількості підстав для дострокового виходу на пенсію;

— встановлення більш суворих підстав для отримання мінімальної пенсії;

— встановлення єдиного принципу пенсійного забезпечення без надання пільг для якихось професій (крім військових);

— розширення бази для внесків у систему соціального забезпечення;

— встановлення справедливого податкового режиму для пенсій;

— забезпечення тісної зв'язки між пенсійними внесками та розмірами пенсій, що має стимулювати громадян декларувати свої реальні доходи;

— передача різних категоріальних надбавок до трудових пенсій від Пенсійного фонду до держбюджету;

— скасування спецпенсій;

— створення умов для запровадження накопичувальної системи пенсій на додаток до чинної солідарної системи;

— всі високопоставлені чиновники мають подавати електронні декларації про своє майно, і до цих даних має бути забезпечений вільний доступ на єдиному веб-сайті.

Останній пункт — єдина вимога, яку було виконано і яка набула широкого розголосу восени минулого року. Решта положень планують реалізувати в 2017 році. Про це на початку лютого на засіданні уряду заявив прем'єр-міністр Володимир Гройсман.

Разом із тим представники уряду постійно відкидають основну вимогу МВФ про збільшення пенсійного віку. У Європі та США нинішній пенсійний вік в середньому становить 65 років, причому до 2060 року його планують поступово підвищувати до 70 років. Українські цифри (60 років для чоловіків і 55 для жінок) виглядають совковим анахронізмом з одного боку й інструментом впливу на електорат для створення видимості чиновницької турботи про людей — з іншого. Ігрища з пенсійною реформою нагадують відрізання хвоста у собаки по шматочку.

Інший украй важливий фактор, який заважає світовій спільноті сприймати Україну як зрозумілу територію, — відсутність ринку землі з обумовленими правилами його роботи. У жовтні минулого року, одразу після озвучення вимог до України з боку МВФ, наші законодавці вкотре продовжили «тимчасовий захід» — мораторій на продаж землі — до 2018 року. Така заборона ухвалювалася Радою вісім разів і діє вже 15 років. Саме стільки років 7 млн ​​українських громадян не можуть розпоряджатися своєю власністю — землею, а економіка країни недоотримує десятки мільярдів доларів.

За підрахунками проекту «Ціна держави», наразі 1,6 млн власників паїв (23% від усіх власників) — це люди старше 70 років. А з моменту запровадження першого мораторію померло вже близько 1 млн власників паїв. Вони так і не встигли скористатися своєю власністю: не залишили спадкоємців, або ж спадкоємці не оформили свої права через дорожнечу процедури успадкування. Країна продовжує втрачати колосальні можливості для розвитку економіки, підвищення ефективності власного агросектора і добробуту сільських жителів.

Водночас земля як продавалася, так і продається — за різними і хитромудрими, і прямолінійними схемами. Існує приблизна вартість «тіньового» гектара — від 1000 до 2000 дол. Обіг подібних купівель і продажів, за найскромнішими підрахунками, становитиме цього року близько 500 млн дол. Це більше за бюджет Фонду регіонального розвитку, на який поточного року виділено 9 млрд грн (умовно кажучи, 300 млн дол.).

Тіньовий ринок землі існував завжди, а ігнорування законодавцями розробки закону про землю призведе до того, що років за п'ять скасування мораторію вже буде не потрібне — більшість земель відійде у власність аграрних підприємств. За чинним законодавством земельні паї можуть оформлятися або строком на 50 років, або безстроково шляхом емфітевзису (гр. ἐμφύτευσις, від ἐμφυτεύω — прищеплюю, насаджую) — успадкованого права володіння і користування чужою землею з обов'язком вносити орендну плату на користь власника. Активізація таких оформлень відбулася у 2016 році, хоча ці норми існують вже понад 10 років. Викликано це зубожінням сільського населення й відсутністю віри бізнесу в те, що легальний ринок землі колись запрацює.

Ринок сільськогосподарської землі в Європі стабільний і малоактивний: щорічно продається 1–2% від загальної площі земель. Завдяки запуску українського земельного ринку можна гарантовано очікувати на багаторазове збільшення обсягу угод із нашою землею. Особливість українського «земельного ринку» в тому, що більшість площ обробляється не власниками, і більшість власників є пенсіонерами. Операції з продажу землі в цивілізованих країнах зазвичай фінансуються банками, в нашій же країні відсутність законодавчої бази не дає можливості фінансувати подібні операції.

Навіть за умови легалізації ринку вартість вітчизняних сільгоспугідь буде значно нижчою за загальноєвропейську, тому поява на ринку ЄС величезної кількості українських площ знизить середньоєвропейські ціни.

Середні в Європі орендні ставки становлять близько 200 дол. за гектар на рік. Найвищі — в Данії, Голландії та Ірландії, близько 600 дол., а найнижчі — в Литві та Словаччині (54 і 26 дол. за гектар відповідно). Вартість оренди визначається економічною віддачею (квіти в Нідерландах або картопля в Литві). У деяких країнах ринку оренди землі немає зовсім або він спотворений — наприклад, у Сербії та Грузії.

В Україні, як заявляє голова Держгеокадастру Максим Мартинюк, «на більшій частині території, де можливо землеробство, аграрний бізнес у конкуренції за земельний банк збільшив собі орендну плату в середньому до 2400 грн за гектар по паях». За словами Мартинюка, середня орендна плата, за якою Держгеокадастр передавав в оренду землю у 2015 році, становила 1350 грн. Тобто орендна плата зросла майже вдвічі. Орендні ставки на землю в приватній власності становили близько 75 дол. за гектар перед девальвацією гривні, з цієї ж причини в 2015 році знизилися до 37 дол. (зі значними відмінностями між регіонами). Сьогодні орендні ставки вже перевищили докризові величини.

Слід вказати додаткові чинники, які утримують невисокі орендні ставки в Україні, — надмірна роздробленість земельних угідь, слабка ринкова позиція власників землі, ну і, звичайно, складність реєстрації прав оренди. Держава як рантьє (фр. rentier від rente — рента) може заробляти досить великі гроші, що знову-таки дає чиновникам підставу ігнорувати нав'язувані міжнародними організаціями реформи й дозволяє казати про колективну безвідповідальність людей, які перебувають на державних посадах.

Співвідношення орендних ставок із цінами на землю становить в ЄС близько 2%, найменша така величина в Британії, Люксембурзі та на Мальті — там занадто високі ціни продажу в порівнянні зі ставками оренди. Протилежна картина в Болгарії та Литві, де ціни на землю низькі в порівнянні з віддачею від землі, зафіксованої в орендних ставках. З цього випливає, що середню вартість землі в Україні можна очікувати на рівні приблизно 3000 дол. за гектар (з інтервалом від 1500 до 6000 дол. за гектар).

Ми торкнулися двох основних вимог МВФ, які не поспішає виконувати вітчизняне чиновництво, хоча є ще питання до приватизації та судової гілки влади, боротьби з корупцією і тарифами на газ з опаленням. Останнім миттєво скористалися структури, які володіють енергетикою. Довільні й зі стелі встановлені ціни за обігрів житла викликають у звичайних людей подив, а пасіонарно налаштованих громадян явно закликають до дій. І дії ці, безсумнівно, відбудуться, якщо влада продовжить ігнорувати такі явні невідповідності й не вважатиме за потрібне пояснити вартісну складову енергетичних послуг. Сімнадцятий рік залишається в народній пам'яті революційним — і уряду варто про це пам'ятати.