Зворотний бік пострадянського візового режиму України

Безвізовий режим, який Європа ввела для України, безумовно, є яскравою сторінкою в історії нашої держави. Це своєрідний аверс сьогоднішньої нашої політики (фр. avers, лат. adversus — звернений обличчям). Але медаль завжди має іншу сторону — реверс (лат. reversus — зворотний). Зворотний бік пострадянського українського візового режиму вбачається не таким радісним.

Для громадян 64 держав під час в'їзду не потрібна українська віза. Жителі ще трьох десятків країн можуть отримати її після прильоту в аеропорту. При цьому до ООН сьогодні входять 193 суб'єкти міжнародного права. Повністю відкриті країни (Малайзія, Індонезія) декларують вільний в'їзд громадянам понад 160 держав. Для майже ста відносно активних у плані туризму країн Україна залишається візовою — і це означає труднощі для охочих приїхати до нас.

В цьому контексті цікаві ініціативи колишніх радянських країн. Нещодавній рух Бацьки в бік всесвітньої інтеграції та залучення в державу валюти дозволив громадянам 80 країн потрапляти в Білорусь без попереднього оформлення візи. Після прильоту в аеропорт Мінська короткострокову візу можна отримати на місці. Казахстан з початку року скасував візи для 37 країн, зокрема для громадян Сінгапуру, Малайзії, ОАЕ, Австралії, Нової Зеландії, яким досі потрібна віза в Україну. Навіть новий президент Узбекистану заявив про плани щодо скасування віз. У Грузії для більшості країн візи скасовані, а термін їхньої дії подовжений до одного року. Дозвіл на в'їзд можна отримати по інтернету, за кілька годин він приходить онлайн. Отримання грузинської візи ускладнено лише для громадян трьох країн світу — Сирії, Нікарагуа та Венесуели.

Чому ідея про глобальне скасування віз не спадає на думку нашому прогресивному президентові, незрозуміло — адже ми декларуємо свою відкритість світу.

Житель Киргизстану або Таджикистану може вільно приїхати до Києва. Громадянин Індії чи Китаю мусить або подати у своїх країнах документи на українську візу і почекати якийсь час, або заплатити в Борисполі 100 дол., а це — значні гроші. Такої ціни на візу, отриману після прибуття, немає ніде в світі. Крім того, вартість нашої візи прив'язана до незрозумілого для іноземців українського неоподатковуваного мінімуму.

Тут хотілося б нагадати, що китайці, нарівні з японцями й росіянами, вважаються найактивнішими туристами Європи. Але нашими чиновниками, окрім економічних і інфраструктурних бар'єрів, встановлені адміністративні перепони — візові труднощі й дорожнеча, які скасовуються з великим скрипом.

У світі зараз тренд індивідуального туризму. 80% американців користуються смартфоном для організації подорожей, понад 30% китайців йдуть тим же шляхом, близькі до американських цифр громадяни Індії та нафтові араби. В Україні ж тільки 12% туристів користуються інтернетом для планування поїздок. Ми відстаємо навіть в організації світу, що нас оточує.

Візові бар'єри — головна причина відсутності прямих авіаційних маршрутів між нашою країною та Індією, Саудівською Аравією, Єгиптом (Каїром) і ще десятком дуже різних, цілком пристойних держав. Ці перешкоди вбивають саму ідею організації масового в'їзного туризму між нашою країною та жителями Індії, Ірану та Китаю, які активно подорожують. Київ, Львів та Одеса ближчі до Каїра й Тегерана, ніж Лондон, Париж і Мадрид. До нас можна запропонувати дешевий і масовий переліт зі східних країн, що мають мусульманські та інші специфічні обмеження. З пропозицією коротких турів вихідного дня, організацією так званого кліматичного туризму, коли жителі жарких країн їдуть у пікові спекотні місяці туди, де легко дихається.

Середній клас Китаю любить і хоче подорожувати більше, ніж все європейське населення, а туристів з Ірану сьогодні у світі більше, ніж усіх скандинавських. Величезні перспективи відкриваються для залучення бізнес-туристів з цієї країни, яка нещодавно відкрилася світу.

Сьогодні до нашої країни приїжджають здебільшого екстремали, які вважають, що вони потрапили в країну, де йде війна. Недарма одним з класичних маршрутів для туристичних поїздок іноземців вважається Чорнобильська зона. Якщо організовані групи та бізнес-туристи ще можуть впоратися з букетом складнощів, що чекають на них на українському кордоні, то самостійному мандрівникові це часто бачиться непереборною перешкодою. Наша країна здається суцільним екстрим-парком, але ніяк не Діснейлендом.

Зняття візових обмежень призведе до використання не лише туристичних, але й транзитних можливостей України. Потенційний попит на поїздки до нас існує в десятку великих міст — від Марокко до Китаю, на відстані від 3 до 6 тис. км. Відсутність віз може привести до появи на нашій території перевізників з інших країн, а позитивний вплив конкуренції для економіки ще ніхто не скасовував.

Ефект від ліквідації віз не буде миттєвим, нам не слід одразу чекати на наплив туристів. Але відсутність візових перешкод дозволить авіакомпаніям, туроператорам і готелям конкурувати за східного туриста для переорієнтації його на український продукт, який є географічно ближчим і доступнішим, та й за якістю не радикально відрізняється від європейського. Але поки що про це знаємо тільки ми. Всі розмови про позиціонування України в світі на ділі виявилися міфологією. Цього року чиновники вперше заклали в держбюджет кошти на туризм — смішну суму в 31 млн грн (трохи більш як 1 млн дол.). Для порівняння, в Грузії туристичний бюджет становить близько 5 млн дол.

Згідно зі статистикою, в нашій країні навчається близько 64 тис. іноземних студентів. Україна заробляє на експорті освітніх і супутніх послуг 500 млн дол. на рік. Візова проблема — одна з важливих перешкод зростання обсягу цих послуг. Студенти повинні отримати в консульстві візу типу D — до речі, така ж віза потрібна європейським волонтерам і американським журналістам в Україні. Найчастіше консульства чинять перешкоди, наполягаючи на хабарах під час отримання такої візи, в результаті молоді люди їдуть вчитися, наприклад, до Грузії, де необхідні документи оформлюються онлайн.

Звичайно, існують складності та ризики, пов'язані з міграційними й терористичними погрозами, але правильне застосування міжнародного досвіду здатне їх мінімізувати. Закрити країну для в'їзду — це ідея позавчорашнього дня, а нічого не робити для інтеграції зі світом — велика помилка дня сьогоднішнього. Наприклад, безвізовий режим для громадян ризикових країн може бути доступний тільки у великих аеропортах з великою кількістю прямих рейсів, що дозволить депортувати небажаного для країни пасажира. Можна перевіряти наявність зворотного квитка, робити безвізовий режим короткостроковим, як у білорусів. Існує безліч випробуваних методик, що дозволяють захиститися від небажаних приїжджих, — їх тільки потрібно вивчити й запровадити.

Нашій країні варто було б вивчити й застосувати малайзійський, індонезійський, турецький досвід, де з метою розвитку в'їзного туризму були скасовані візи для всіх країн, що потенційно відповідають цим критеріям, а також для країн, які не несуть міграційної та терористичної загрози.

Міграційна служба і консульства вчепилися в свої повноваження, що надають можливості для корупції, і наводять свою, таку, що вже набила оскому, аргументацію про збільшення потоку нелегалів. Пострадянські даїшники, яких сьогодні замінила поліція, теж голосили про руйнацію фундаментальних підвалин, але в державі нічого поганого з їх зникненням не відбулося. Для того щоб українцеві в Міграційній службі оформити запрошення в нашу країну для іноземця, потрібно подати понад десяток різних документів, включно з підтвердженням платоспроможності, і чекати два тижні.

Найбільш кричущим прикладом дивної української дипломатії може служити консульство в Коломбо (Шрі-Ланка), яке... не видає віз, а «консультує» місцевих жителів, що звернулися до них, щодо отримання візи у столиці сусідньої Індії.

У 2016 році Мінекономрозвитку України почало думати про динаміку іноземного туризму в нашу країну (у 2015 році в порівнянні з 2013-м кількість туристів, які відвідали Україну, скоротилася вдвічі — з 25 млн до 12 млн) і знайшло дотепний вихід. По-перше, туризм назвали однією з пріоритетних галузей економіки, поряд із сільським господарством, IT-технологіями, металургією й розвитком оборонної промисловості. По-друге, нинішній 2017 рік назвали Роком туризму в нашій країні. Спікером з цього питання наприкінці минулого року виступив глава Департаменту туризму і курортів міністерства Іван Ліптуга. Креативний пан Ліптуга навіть процитував на своїй сторінці в соцмережі знамениту мудрість на латині з Гаррі Поттера — Carpe diem, що означає «лови момент». Минуло півроку і настав час запитати: наскільки спійманий той самий момент?

На проведеному нещодавно Євробаченні цей момент теж не був спійманий. До Києва приїхало, за найоптимістичнішими оцінками, 20 тис. іноземців. У році 12 місяців, і якщо в момент проведення події європейського масштабу цифра туристів була така мізерна, то про який Рік туризму в Україні можна говорити? Навіть головні київські тренди — старі церкви, симпатичні дівчата та дешеве пиво — не змогли допомогти організаторам у залученні більшої кількості відвідувачів.

За даними ООН, щорічно у світі реєструється близько 1 млрд подорожей за кордон (і це не враховуючи внутрішнього туризму). На частку туризму припадає 10% глобального ВВП і 6% загального світового експорту. В українському ВВП частка всього туризму, внутрішнього і зовнішнього, становить 1%. У резолюції ООН міститься окреме, цікаве й характерне, але не зовсім приємне для нашої держави зауваження — індустрія туризму сприяє зменшенню тягаря злиднів.

Ймовірно, туристичним чиновникам слід усвідомити, що в сучасних умовах організувати в'їзний туризм в розбитій економічними негараздами країні неможливо без радикальних кроків з відкриття державних кордонів. Для правильного позиціонування України на зовнішніх ринках бракує і коштів, і творчого чиновницького потенціалу. Але найсумніше — це сформовані багато років тому, такі, що вже давно і міцно себе дискредитували, методи та правила в організації радянського туризму, які діють у нас і понині. Не можете організувати процес самі — пропустіть вперед тих, хто на це здатний. Не знаєте — вчіться, не вмієте — запитайте більш досвідчених.