П’ять років інженеру Цибульській, або чому Україні економічно недоцільно садити Бойка за його вишки

Цього літа увагу публіки знову привернула справа «вишок Бойка»: Шевченківський районний суд Києва ухвалив обвинувальний вирок колишньому провідному інженеру Державного акціонерного товариства «Чорноморнафтогаз» Анастасії Цибульській, яку було засуджено до п’яти років умовного позбавлення волі.

Дуже здивувала повна мовчанка з цього приводу Генеральної прокуратури, оскільки ще в лютому Юрій Луценко досить натхненно розповідав на спеціально скликаній прес-конференції про деталі розслідування афери. І ось коли нарешті можна похвалитися хоч якимсь результатом, і сам генпрокурор ні пари з вуст, і з боку його прес-служби ні слова ні півслова. Причина, що змушує владу зайве не згадувати про цю історію і швидше її зам’яти, лежить на поверхні: «Північний потік — 2», який із повітряного замку раптом перетворився на жорстоку реальність, за півтора року може залишити Україну без доброго шмату легкого хліба. Як показало життя, Захід їй у цьому не допоможе, тож доведеться по-хорошому домовлятися з «Газпромом», а кращого для цього перемовника за Юрія Бойка офіційному Києву не знайти.

Перший відкритий вирок

Якщо вірити Юрію Луценку, це вже не перший вирок по «вишках Бойка». Раніше з двох десятків осіб, що проходили в цій справі у статусі підозрюваних, у 2017 році вже було засуджено двох — колишнього заступника голови правління «Чорноморнафтогазу» Олександра Кацубу і колишнього заступника директора одного з департаментів НАК «Нафтогаз України» Павла Шевченка. Та оскільки їхні вироки засекречені, перевірити правдивість повідомлень генпрокурора легальної можливості немає. Тож вирок Цибульській нині є найбільш змістовним документом, в якому викладено офіційну точку зору на цю справу.

Слід зауважити, що з цим вердиктом прокурори щось мутили. Судіть самі: кримінальне провадження щодо Цибульської було відкрито 17 листопада 2017 року. Того ж дня вона уклала з прокурором прокуратури Миколаївської області запропоновану їй угоду про визнання винуватості. Проте суд аж 22 червня затвердив її своїм вироком, який було опубліковано в Єдиному державному реєстрі судових рішень лише 25 липня. Малоймовірно, що такі затримки мали технічні причини — скоріш за все, тривали якісь політичні торги, але дякуємо й за те, що можемо прочитати.

З тексту вироку витікає, що ця оборудка почала плануватися одразу ж після того, як Віктор Янукович став президентом, Юрій Бойко — міністром палива і енергетики, а Євген Бакулін — головою правління «Нафтогазу». Нагадаємо, що назване міністерство (згодом перейменоване на Міністерство енергетики та вугільної промисловості) до 2015 року було тим органом, через який держава як єдиний акціонер «Нафтогазу» здійснювала керівництво цією компанією, тож накази міністра прирівнювалися до рішень загальних зборів акціонерів. Аналогічну роль по відношенню до ДАТ «Чорноморнафтогаз» грав Євген Бакулін, оскільки очолювана ним компанія була єдиним акціонером цього товариства, головою правління якого з жовтня 2009-го по травень 2013 року був Валерій Ясюк. З погляду статутно-нормативної бази Бойко не мав повноважень здійснювати оперативне керівництво «Нафтогазом», так само як і Бакулін не повинен був керувати поточними справами «Чорноморнафтогазу», але саме в їхній компетенції було давати дозвіл на закупівлі, що перевищували заданий поріг у 10 млн грн. Після, звичайно, ретельного вивчення питання про їх доцільність.

Євген Бакулін до справи закупівлі двох самопідіймальних плавучих бурових установок підійшов дуже ретельно: особисто їздив у Сингапур, де проводив переговори з компанією-виробником «Кеппел», і, на думку прокуратури, достеменно знав, що одну з них (названу потім «Петро Годованець») можна придбати за 210 млн дол., а другу («Україна») — за 180 млн дол. Але ці бурові платформи було придбано не напряму у виробника, а через посередницькі структури й за вдвічі завищеною ціною. Так, 29 березня 2011 року «Чорноморнафтогаз» уклав з британською фірмою «Магістральний інвестиційний процес» (Highway Investment Proceessing LLP) договір купівлі-продажу першої бурової установки, за яку було заплачено 399 млн дол., а 2 листопада того ж року — аналогічний контракт із латвійською компанією «Ризька судноверф» (Rigas Kugu Buvetava), якій було заплачено за другу платформу 395 млн дол. Таким чином, за підрахунками слідчих, сума переплати становила 404 млн дол.

Кримінальному розслідуванню передувало журналістське

Роль Анастасії Цибульскої в цій історії виглядає досить скромно: вона за вказівкою свого керівництва складала документи, які мали створити видимість проведення конкурсних торгів з кількома претендентами. Цього вистачило, щоби пред’явити їй обвинувачення в участі у діяльності злочинної організації, співучасті в заволодінні чужим майном шляхом зловживання службовим становищем і підробленні документів — це ст. 255, 191 і 366 Кримінального кодексу України. Вона свою вину визнала, у зв’язку з чим, напевно, їй не обирався запобіжний захід і не було призначене додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певними видами діяльності.

Двоє з названих вище організаторів афери — Бакулін і Ясюк — нині перебувають у розшуку, а от Юрія Бойка Генеральна прокуратура вважає до неї непричетним. Проте всі нормальні люди розуміють, що цей персонаж не міг у цій історії бути стороннім спостерігачем. В тому, що Бойко причетний до «вишок Бойка», як це не дивно, зізнався сам Бойко, причому ще сім років тому. Нагадаємо, що 27 травня 2011 року, після придбання першої платформи, у пресі з’явилася перша на цю тему викривальна публікація під назвою «Вишка для Бойка», в якій журналісти, оперуючи тими ж самими цифрами і фактами, що наведені у вироку Цибульській, закидали розтрату коштів насамперед міністру енергетики. Та останній кинувся давати ЗМІ коментарі про доцільність такої покупки й саме за такі гроші. Якби він дійсно був непричетний, то послав би репортерів до Бакуліна чи Ясюка: вони її купували — в них, мовляв, і питайте. Але Бойко почав детально пояснювати, що це в Сингапурі платформа коштує близько 200 млн дол., а щоби довести її до ладу вже у Чорному морі, докупивши все необхідне, включно із запчастинами, додатковим обладнанням, допоміжними кораблями й рятувальними вертольотами, якраз вийде 400 млн. Тож наголосимо, що нині питання вже не в тому, причетний Бойко чи не причетний, бо це й так усім зрозуміло, а в тому, чому всі ці роки влада дбайливо оберігає його від кримінального переслідування.

Для того щоб розкрити цей секрет, варто повернутися в червень 2011 року, коли резонанс від публікації про купівлю першої вишки ще набирав силу. Зрозуміло, що автори одержали інформацію не з відкритих джерел, та й сама публікація з’явилася не просто так. Журналісти-розслідувачі, або, як їх називають на Заході, розгрібачі бруду, в більшості своїй мають спільну рису — вони беруться за розгрібання лише в тому випадку, коли їм за це заплатять, а інакше коло їхніх тем обмежується футболом і гламуром.

В цьому ж випадку сталося так, що один із другорядних учасників оборудки, з яким не поділилися грошима, поділився інформацією з пресою. Ба більше, він через ЗМІ повідомив Януковича, що з ним теж не поділилися. Реакція останнього була блискавичною: він доручив розібратися з цією справою, причому не СБУ, яким керував близький до Бойка, Фірташа й Льовочкіна Валерій Хорошковський, а МВС, де міністром був представник донецько-макіївського угруповання Анатолій Могильов. Останній і доповів, що факти підтвердилися.

А тепер найцікавіша деталь. За кілька днів по цьому, під час президентського прийому для керівників ЗМІ на честь дня журналіста, одна із запрошених, скориставшись можливістю поспілкуватися в неофіційній обстановці, запитала Януковича, що тепер буде з Бойком. На що той відповів, що з Бойком розберемося, але пізніше, бо зараз він потрібен у важких переговорах із Росією щодо газу.

В цьому, власне, й криється відповідь на всі подальші запитання: і чому Бойка не зачіпали тоді, і чому його не зачіпають зараз. Завершуючи екскурс у 2011 рік, нагадаємо, що розбірки з Бойко закінчилися тим, що невдовзі було придбано ще одну вишку — за аналогічною схемою, тільки цього разу коло вигодонабувачів було значно ширшим. Частина відмитих грошей потрапила до чорної каси Партії регіонів, звідки їх отримували такі люди, про яких подібне ніколи б не подумалося. Це при тому, що НАБУ оприлюднило тільки окремі її аркуші. Тож не буде великим перебільшенням сказати, що в оборудці з «вишками Бойка» в долі були всі.

Отже, у Бойка є покровитель набагато впливовіший за усіх генпрокурорів і президентів — це російський газ, один з трьох китів, на якому тримаються економіка країни і звичний спосіб життя понад 40 млн українців.

Навіщо Америці Фірташ?

Дешевий російський газ — це одночасно божий дар для України і її прокляття. З одного боку, він давав та й досі дає можливість тримати тарифи на газ для населення на ледь не найнижчому в Європі рівні, в той час як ціни на інші товари зрівнялися зі світовими. Але з іншого — не давав стимулу збільшувати власне газовидобування, попри те, що у нас є чималі запаси цієї корисної копалини. А головне, не розвивалися технологічні сектори промисловості — вагу набирали тільки ті галузі, конкурентні переваги яких полягали в тому, що левову частку собівартості їхньої продукції складав дешевий російський газ. Особливо це стосується хімічної промисловості, в основі якої лежить виробництво мінеральних добрив, тож до цін на газ дуже чутливий інший кит української економіки — сільське господарство.

Росія всіляко заохочувала споживання Україною газу у великих кількостях. Бізнес-імперія Фірташа, в основі якої лежить корпорація хімічних підприємств, — дітище Кремля і «Газпрому». Коли Росія поступово почала підвищувати для України ціни на газ, туди він постачався на пільгових умовах за різноманітними схемами на кшталт «Росукренерго». Тож не дивно, що фінансово-промислова група газовиків завжди була представлена в усіх складах парламенту і в оточенні всіх президентів.

У березні 2014 року Україні видалася унікальна можливість зістрибнути з газової голки: окупація Росією Криму давала як моральне, так і юридичне право накласти на неї санкції у вигляді відмови від закупівель газу і надання послуг з його транзиту до Європи. У цьому питанні в неї був могутній союзник — Сполучені Штати Америки, які внаслідок сланцевої революції могли завалити Європу своїм скрапленим газом, якби їм у цьому не заважав на порядок дешевший російський. А тут така нагода усунути конкурента!

Ми не можемо знати про обставини переговорів, які велися керівництвом обох держав з цього питання, оскільки вони проходили в умовах суворої секретності. Але ми можемо бачити їх наслідки: арешт Фірташа у Відні на вимогу правоохоронних органів США був нічим іншим, як демонстрацією доказів серйозності намірів, бо з точки зору здорового глузду формальні претензії американської юстиції до цього олігарха виглядають просто сміховинними.

Можна гадати, що могло б бути, якби Україна таки перекрила Росії газ. Останній, звичайно, прийшлося б не солодко, оскільки її «Північний потік» з річною пропускною здатністю у 55 млрд куб. м не міг компенсувати втрату українського транзиту. Європа в такому разі однозначно відвернулася б від токсичного постачальника й кинулася в обійми американського скрапленого газу. Але це не значить, що Путін дав би задній хід у кримському питанні.

Україні теж прийшлося б сутужно, оскільки тоді вона споживала на рік не 30, як зараз, а 50 млрд куб. м, з яких тільки 20 були власного видобутку. Проте американці за таку послугу не залишили б українців у біді: оплатили б збільшення внутрішнього газовидобування, трошки підкинули б свого скрапленого, допомогли би перевести деякі галузі з газу на електрострум, якого в нас досхочу. Нагадаємо, що Польща, у вдячність за те, що в 1990-х роках змінила орієнтацію своєї економіки з російського напрямку на західний, одержала зливу кредитів, значну частину яких їй подарували.

Але маємо те, що маємо: тодішнє керівництво України в особі Олександра Турчинова і Арсенія Яценюка більш було зацікавлене не в поверненні Криму, а в збереженні репутації надійного транзитера. У «вдячність» за це Росія нині добудовує ще один «Північний потік», а Європа зовсім не висловлює рішучості його бойкотувати.

Нещодавно керівництво «Нафтогазу» насмішило народ ще одним позовом до Арбітражного інституту торгової палати Стокгольму, яким воно збирається стягнути з «Газпрому» 12 млрд дол. у разі відмови останнього від послуг української ГТС після завершення в грудні 2019 року терміну дії транзитного контракту. Зовні це виглядає дуже наївним на фоні доволі примарних перспектив стягнення з нього навіть тих 2,5 млрд дол., виграних за двома попередніми процесами. Якщо Апеляційний суд округу Свеа може хоч ненадовго, але все ж зупинити виконання рішення Арбітражного інституту Торгової палати Стокгольму, можна уявити, що робитиметься по всій Європі. Тим більше що газпромівське майно у значній мірі оформлене на мережу його дочірніх підприємств, до яких європейська Феміда неодмінно застосує принцип «син за батька не відповідає».

Теоретично Росія може відмовитися від українського транзиту, оскільки після 2019 року на додачу до існуючих білоруського й балтійського газогонів буде запущено «Північний потік — 2» і «Турецький потік». Але практично їй вигідно якусь дещицю залишити: з економічного погляду — для постачання палива в Чехію, Словаччину та Угорщину, а з політичного — щоби зберігати вплив на українське керівництво. Тож у майбутній переговорній битві за обсяги цієї «дещиці» Бойко і є тим старим другом, який дорожчий за нових двох. Адже те, чого Коболєву з його командою вдалося добитися в Стокгольмському арбітражі, яйця виїденого не варте в порівнянні з тим, про що з «Газпромом» може домовитися Бойко.