Стокгольмська бутафорія «Нафтогазу»

11 липня 2018 року Арбітражний інститут Торгової палати Стокгольму ухвалив рішення у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» (дочірнього утворення Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України») до ТОВ «Карпатигаз» про розірвання договору про спільну діяльність. Інтрига полягає у тому, що одразу ж після цього обидві сторони заявили про свою перемогу: «Укргазвидобування» — тому, що поверне собі можливість повноцінно користуватися своїми свердловинами, а «Карпатигаз» — тому, що виконання рішення Стокгольмського арбітражу зробить підприємство ще багатшим, ніж воно було до цього. Кожний із них правий по-своєму, але об’єктивно виходить так, що практична цінність цього процесу полягає лише в тому, що керівництво «Нафтогазу» забезпечило своїх юристів роботою і преміями.

Пільговий продукт — одвічний ресурс для розкрадань

ТОВ «Карпатигаз» — це типова корупційна структура, придумана для приватизації прибутків держави, але про корупцію стільки сказано й написано, що вже пора висунути для обговорення альтернативну версію її джерела, згідно з якою вона йде не з владних кабінетів, а з гущі народної.

В тій чи іншій країні вартість газу може бути вищою або нижчою, ніж у сусідів, бо це залежить від наявності природних запасів, транзитного становища та інших факторів. Але в країні з ринковою економікою газові ціни для житлового сектора не можуть бути нижчими, ніж для промислового, бо є велика різниця між тим, щоби постачати 1 млн кубометрів одному заводу і цей самий 1 млн — тисячі квартир. Тут тобі і довжина труб, які треба обслуговувати, і кількість договорів, які треба укладати, і судово-позовна робота з неплатниками. Все це праця, за яку людям необхідно платити, і все це гроші, які збільшують собівартість товару. В Україні ціни на газ для населення нижчі, ніж для промисловості, а значить, це країна не з ринковою, а з соціально орієнтованою економікою.

З одного боку, це добре, але є і зворотний бік медалі. У нас пільгову ціну на газ мають усі: бідні й багаті, хворі й здорові, сильні й слабкі. І якщо така маса народу одержує пільги, неодмінно з’являються «мертві душі», на які списується викрадений ресурс. За таких обставин газ не може не розкрадатися, як не могли не розкрадатися в радянських торговельних організаціях гроші, котрі держава з метою забезпечення городян плодоовочевою продукцією давала на те, щоб закуповувати в селах цибулю по два карбованці за кілограм, а в магазинах міст продавати по одному. Питання лише в тому, скільки діставалося начальнику ОБХСС і прокурору, а скільки йшло наверх голові міськвиконкому і секретарю міськкому. За аналогією з тими часами схеми з розкрадання газових грошей не можуть не існувати ні у сфері закупівлі газу за кордоном, ні у справі його транспортування й розподілу, ні тим більше в галузі видобування.

З погляду ринкової економіки підвищення цін для житлового сектору не повинно мати катастрофічних наслідків: з високих доходів газових компаній братимуться високі податки, з яких бідним, хворим і слабким громадянам платитимуться достатні пенсії для оплати палива. Але в Україні загальноприйнятою є думка, що перехід на ринкові ціни ляже надмірним тягарем на громадян. Навіть розуміючи, що занижені ціни на газ живлять корупцію, українці в більшості своїй не погодяться на те, щоби платити більше тільки заради того, щоби хтось інший розкошував на розкраданнях менше, ніж він розкошує зараз. Тож боротьба з корупцією в цій сфері може мати наслідком лише те, що одне фінансово-політичне угруповання (вітчизняне або транснаціональне) посуне від газового корита інше. І публікації на цю тематику не похитнуть підвалини корупції, а в найкращому випадку повідають, наскільки майстерно чи бездарно в цій конкурентній боротьбі суперники використовують свої далеко не безмежні сили й засоби.

Спільна діяльність — годівничка для осіб, наближених до імператора

Півсотні років минуло з тих часів, коли в Українській РСР видобувалися рекордні 70 млрд кубометрів, а Харківщину називали газовим Донбасом країни: після відкриття Західно-Сибірського клондайку в Україні видавали на-гора лише той газ, собівартість видобутку якого не перевищувала вартість російського. Протягом трьох останніх десятиліть ця цифра коливається біля відмітки 20 млрд кубометрів, хоча за даними Кабінету міністрів загальний потенціал родовищ близький до 1 трлн кубометрів, що робить Україну третьою у Європі державою за запасами природного газу.

Залежно від глибини й міцності залягання, на одних родовищах він дешевий, на інших — не дуже. У нас, як і в інших країнах, усі надра є державною власністю, але їх розробкою займаються підприємства різної форми власності. В державах з ринковою економікою дозволи на видобування продаються на аукціонах — чим привабливіші родовища, тим більше охочих, тим більші ставки й надходження до державного бюджету. Але у нас найбільш перспективні ділянки без всяких аукціонів роздали хорошому хлопцю Колі Злочевському, хорошому хлопцю Колі Рудьковському та іншим хорошим хлопцям. А згодом найкраще з того, що лишилося, передали у спільну діяльність особам, наближеним до імператора.

Взагалі-то спільна діяльність без створення юридичної особи, принципи якої прописані в Цивільному кодексі України, — не така вже погана штука. Збираються разом державне «Укргазвидобування» (у якого є родовища, але завжди бракує грошей) і приватна фірма (у якої немає родовищ, але є гроші). Перше вносить до спільного фонду свої ділянки, друга — необхідне обладнання, придбане за свої кошти. Оператором, тобто керівником спільної діяльності зазвичай призначається приватна фірма, яка й займається продажем спільно видобутого газу на аукціоні за якнайвищою ціною, а виручка ділиться навпіл.

Таким був би ідеальний сценарій, але на практиці приватні фірми на папері вносили у спільну діяльність обладнання, незадовго перед тим взяте в оренду в того самого «Укргазвидобування». Причому в оренду бралося за ціною металобрухту, а вносилося у фонд спільної діяльності за ціною корони Британської імперії. Ну а газ продавався на фіктивних аукціонах, організованих штучними біржами, підставним покупцям, хоча, згідно з липовими аукціонними свідоцтвами, продаж було здійснено за найвищими цінами.

Так тривало багато років, але після Революції гідності до керівництва групою «Нафтогаз» прийшли люди, яких не контролювали на всі 100% ані президент, ані прем’єр-міністр. Такою була жертва, принесена заради одержання західних кредитів. Нині вже не суть важливо, хто у березні 2014-го пропхнув Андрія Коболєва до керівництва НАК і хто сьогодні за ним стоїть — МВФ, Фонд Сороса чи Уолл-стрит. Важливим є те, що його команда не приховує головного — наміри зробити «Нафтогаз» приватною корпорацією, що діятиме за жорсткими законами ринку й без зайвих соціальних обов’язків, які свого часу повісили на «Криворіжсталь». Хто не має грошей, той не купує газ, хто за нього не платить, тому його відключають. Й при цьому ніякі ЗМІ не повинні заглядати до кишень менеджерів та рахувати їхні зарплати і премії.

Позицію керівництва «Нафтогазу» щодо ліквідації корупційних схем і підвищення цін на газ для населення можна називати патріотичною, можна антинародною, але слід визнати, що у сфері невигідної для держави спільної діяльності було наведено відносний лад: договори розірвано, клерків притягнуто до кримінальної відповідальності, ділянки повернуто державі. І тільки об одну фірму Коболєв з очільником «Укргазвидобування» Олегом Прохоренком зламали зуби — це ТОВ «Карпатигаз».

«Роги й копита» з Гетеборга, за якими стоять дуже впливові особи

«Карпатигаз» — унікальне підприємство з числа тих, що мали спільну діяльність з «Укргазвидобуванням». З офіційної біографії генерального директора ТОВ Бориса Синюка, який протягом тривалого часу працював у структурі російського «Газпрому», можна зробити висновок, що «Газпром» і заправляє «Карпатигазом». Це правда, але не вся. Офіційним засновником ТОВ є шведська компанія «Місен Енерджи». Журналісти-розслідувачі, яким конкуренти «Карпатигазу» оплатили поїздку до Гетеборга, на власні очі переконалися, що зовні штаб-квартира цієї фірми має не набагато шикарніший вигляд за Чорноморське відділення Арбатівської контори із заготівлі рогів і копит. В офіційному переліку засновників «Місен Енерджи» і засновників її засновників — офшор на офшорі сидить і офшором поганяє, причому по всій планеті — від Сейшельських островів до Гонконгу. Але якщо почати розбиратися в питанні, кому це вигідно, то виявиться, що серед вигодонабувачів знайдуться провідні персони майже всіх політичних сил, нині представлених у Верховній Раді. Саме цим, напевне, й пояснюється безуспішність спроб «Нафтогазу» позбавитися нахлібника.

Станом на середину цього року «Укргазвидобування» мало два договори про спільну діяльність із «Карпатигазом» — один від 10 червня 2002 року №3, другий від 24 березня 2004 року №493. За цими договорами «Карпатигаз» як оператор спільної діяльності одержав у розпорядження близько сотні свердловин на різних родовищах, з яких у кращі для товариства часи видобувалося понад 700 млн кубометрів газу. Цифра непогана, оскільки загалом «Укргазвидобування» щороку витягує з надр близько 15 млрд кубометрів. Але більш важливим фактором було те, що «Карпатигаз» належними йому (хоча й купленими за нафтогазівські гроші) дотискними компресорними станціями забезпечує компримування (підготовку для подачі з землі у труби) близько 40% природного газу «Укргазвидобування». За розірвання цих договорів і розпочала війну НАК «Нафтогаз України».

Варто зазначити, що окрім «Укргазвидобування» і «Карпатигазу» в обох цих договорах був третій партнер. У першому договорі (від 10 червня 2002 року №3) це була ще одна шведська компанія — «Місен Ентерпрайзіс АБ» — дочка згаданої вище «Місен Енерджи», а відтак сестра «Карпатигазу». Швецію до цієї оборудки пришили у 2011 році, після того, як в Україні двічі помінялася влада. Очевидно, на той випадок, що коли вона поміняється втретє і нове керівництво «Нафтогазу» захоче розірвати договір, то щоб йому довелося йти не до якого-небудь місцевого господарського суду України, а до Стокгольмського арбітражу. Й при цьому в ролі відповідача виступала б не якась там панамська офшорка, а шведський платник податків. Так воно й вийшло.

А от у другому договорі (від 24 березня 2004 року №493) третім партнером було українське ТОВ «Техпроект». Це була фірма-пустушка, яка особливої ролі в історії не зіграла, хіба що забезпечила невеличку мінімізацію податкового навантаження, тож позов про розірвання цього договору розглядали вже українські суди.

Судові зигзаги

Аналізуючи історію процесу, не можна сказати, що всі суди без винятку виявилися продажними. Так, суддя Господарського суду Києва Оксана Грєхова своїм рішенням від 18 квітня 2016 року відмовила «Укргазвидобуванню» в задоволенні позову про розірвання договору. Позивач надав переконливі докази того, що партнер — «Карпатигаз» — не вніс у фонд спільну діяльність те майно, яке повинен був внести, та й газ продавав на біржах за заниженими цінами. Та попри це суддя вирішила: все це ще не доводить того, що заподіяна «Укргазвидобувнню» шкода була настільки значною, щоб заради цього розривати договір.

Зате суддя Київського апеляційного господарського суду Анатолій Майданевич, ознайомившись із матеріалами справи, дійшов протилежного висновку і своєю постановою від 31 серпня 2016 року задовольнив позов, скасувавши рішення судді Грєхової. А от суддя Вищого господарського суду Артур Ємельянов вирішив обнулити творчий доробок попередників і своєю постановою від 14 листопада 2016 року скасував усе і відправив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Через рік суддя Господарського суду Києва Світлана Чебикіна своїм рішенням від 11 квітня 2018 року ухвалила в задоволенні позову відмовити. Нині ця справа на стадії другого перегляду в Київському апеляційному господарському суді.

Не варто думати, що «Укргазвидобування», як слухняна овечка, безпорадно очікувало, поки в судах вирішиться його доля. А дзуськи: в нього був припасений для «Карпатигазу» цілий арсенал капостей. То працівники холдингу, використовуючи свої технічні можливості, регулярно блокували передачу йому видобутого у рамках спільної діяльності газу, і для того, щоб його розблокувати, партнеру-приватнику раз за разом доводилося подавати в суд позови про визнання таких дій протиправними. Причому для відновлення подачі треба було пройти всі три інстанції. То Генеральна прокуратура в рамках розслідування кримінального провадження за фактом незаконного заволодіння великими обсягами газу посадовими особами «Карпатигазу» (відкритого за заявою «Укргазвидобування») накладала через Печерський суд арешт на дотискні компресорні станції, і тоді «Карпатигазу» доводилося або добиватися скасування такої ухвали в Апеляційному суді Києва, або шукати компроміс. Такі шпилькові уколи, звичайно, псували життя «Карпатигазу», але не вирішували головного завдання, яке ставив перед собою «Нафтогаз» — усунути від своїх родовищ небажаного партнера. Бо майже всі нині представлені у Верховній Раді політичні сили міцно тримаються цього корита.

Однак у цьому питанні «Нафтогаз» не лише в українських судах спіймав облизня — за кордоном йому теж не пощастило. Чи то юристи кволо підготували доказову базу, чи то Стокгольмський арбітраж дійсно взяв сторону шведського платника податків, але для позивача можна назвати провальним його рішення від 11 липня 2018 року у справі за позовом «Укргазвидобування» про розірвання договору спільної діяльності від 10 червня 2002 року №3 з «Карпатигазом» і його шведською сестрою «Місен Ентерпрайзіс АБ». Щоправда, Арбітражний інститут цей договір все-таки розірвав, але не тому, що відповідач, як стверджують у «Нафтогазі», не доклав до фонду спільної діяльності 8 млрд дол. (обіцяв вкласти 12,5 млрд, а вклав лише 3,9 млрд). Цю обставину арбітри визнали підставою для того, щоби змінити договір в частині розподілу продукту спільної діяльності, а не зовсім розірвати його.

А от вагомою причиною для розірвання договору було визнане ухвалене ще у 2014 році рішення уряду України збільшити ставку рентної плати за видобування газу до 70%. І хоча у 2016 році ренту було суттєво зменшено, Стокгольмський арбітраж вирішив, що договір необхідно розірвати, а вкладені «Карпатигазом» і «Місеном» частки або повернути, або компенсувати. Тож тепер можна не сумніватися, що ці дві фірми виставлять астрономічну суму компенсації за вкладене у свердловини обладнання, а українські суди їм у цьому допоможуть. І тоді в «Укргазвидобування» не буде іншого виходу розрахуватися з партнером, окрім як укласти з ним щось на кшталт нового договору про спільну діяльність.