Бої без правил, або Скільки нашим депутатам ще бавитися в «парламентській пісочниці»?

Та ще й переконують своїх виборців, що насильство у стінах законодавчого органу — це і є ознака демократії та нормальна практика всіх парламентів світу.

Втім, варто зневіреному в ефективності Верховної Ради українцеві зробити кілька кліків мишкою в архіві Google News і простежити, в яких країнах і як часто трапляються парламентські бійки, як запитання «Депутати яких держав розбивають одне одному голови?» одразу переходить до розряду «Чому вони це роблять? І скільки це триватиме?».

Адже переважна більшість парламентаріїв світу не б’ються!

Історія, коли американський конгресмен Престон Брукс у гострих баталіях про рабство огрів ціпком по голові іншого конгресмена — Чарльза Самнера, що той аж знепритомнів прямо в Конгресі, сталася ще 1856 року. Фізичне насилля у британському парламенті на кшталт сумнозвісної бійки між ірландським націоналістом та уніоністами також залишилося у давніх політичних подіях XIX століття.

Сьогодні в країнах старої Європи та Північної Америки парламент — це місце для мирного погодження інтересів, навіть коли вічним політичним опонентам — владі та опозиції доводиться вирішувати найконфліктніші питання.

Столиця депутатського мордобою

Найбільш вікопомна бійка в українському парламенті, з димовими шашками, метанням яєць і струсом мозку, сталася 27 квітня 2010 року під час ратифікації угоди про подовження терміну перебування Чорноморського флоту Росії на території України до 2042 року.

Саме з того моменту Україна рішуче перебралася на верхні сходинки у світових рейтингах найкращих політичних бійок року — і 202010-го, і 2011-го, і 2012-го.

«Це, мабуть, найсильніший удар у пах, коли-небудь зафіксований камерами» — подібні коментарі під сумнозвісними фотокадрами з Верховної Ради України облетіли світову пресу.

Google на запит Ukrainian parliament видає результати фактично з одним-єдиним сюжетом — як наші народні обранці зі звірячою агресією та з допомогою кулаків, а часом і стільців або яєць з’ясовують спірні питання своєї законодавчої діяльності.

Британський тижневик The Week, зваживши на криваве побоїще у Верховній Раді під час ухвалення мовного закону у травні минулого року, змушений був подовжити свій рейтинг «Шести найкращих парламентських скандалів світу», який ведеться ще з 1997 року і класифікує бійки депутатів не за хронологією, а за градусом брутальності. В ньому українські законодавці потрапили у звитяжну компанію парламентських забіяк із Сомалі (2011), Тайваню (2007), Болівії (2007), Індії (1997), Нігерії (2010) та Аргентини (2010).

Бійки в парламенті як синдром хворої демократії

Країни, включно з нашою, в чиїх парламентах кулак нерідко стає більш переконливим аргументом, ніж слово, не обмежуються певним регіоном і не належать до якоїсь однієї культурної традиції.

Христофер Гандруд, британський науковець і водночас блогер газети Guardian, проаналізував близько сотні випадків найбрутальніших бійок у стінах парламентів 30 країн світу за останні 30 років і з’ясував, що 60 % цих бійок найчастіше вибухали у восьми країнах. У чотирьох із цих країн, а саме — в Україні (лідер у рейтингу), Мексиці, Південній Кореї та Тайвані, вони траплялися найчастіше: чотири і більше разів.

Отак виглядає сьогодні географія країн, де парламентарії влаштовують фізичні баталії, частота і жорстокість яких зображена на цій карті в градації відповідно від світло-жовтого (рідші) до темно-жовтого кольору (частіші).

Випадки парламентських бійок у 1981–2011 роках за дослідженням Христофера Гандруда (інтенсивність кольору від світло-жовтого до темно-жовтого відповідає частоті та жорстокості бійок у бік їх збільшення)

За висновками Христофера Гандруда, ключовими чинниками, що моделюють дисципліну законодавців і те, які методи для вирішення у парламенті спірних питань вони обирають — мирні або насильницькі, є зрілість (вік) демократичного устрою та система, за якою обирається парламент.

Поважний вік демократії, тривалий період дозрівання її демократичних інституцій (а парламент є однією з них) гарантують якість цих інституцій, а відтак, формують довіру суспільства до них. Що молодша, менш усталена демократія, то до більшого насильства та силових розбірок вдаються її парламентарії. Згадати хоча б Тайвань, Південну Корею, Мексику, Нігерію, Непал, Індонезію, Киргизстан, Туреччину та ін.

Система, за якою обирають депутатів парламенту, — пропорційна, мажоритарна (або змішана), також є своєрідним лекалом, за яким викроюється майбутня поведінка парламентаріїв. Адже саме те, як пройшла виборча кампанія і як підраховано голоси, дає і виборцям, і обраним ними депутатам підстави вважати вибори чесними або ні, прийняти їх результати чи не погоджуватися з ними. У депутатів менше приводів для непримиренності та силового протистояння тоді, коли виборча система справедлива і забезпечує високу пропорційність результатів голосування, а відповідно, і більш справедливу процедуру формування уряду.

Південна Корея — молода демократія. У 1987 році, після чотирьох десятиліть авторитаризму, там відродилася багатопартійність, але вибори спричиняють диспропорційні результати, бо відбуваються за змішаною системою: 1/6 із 300 депутатів обирається за партійними списками, решта — за мажоритарними округами. Президент країни призначає не лише прем’єр-міністра, а й голову парламенту. Південнокорейський парламент — невтихаючий вулкан незадоволення, протистояння і фізичних баталій.

Натомість у парламентах старих демократій і справедливого розподілу влади (як, приміром, у Швеції) бійок точно не буває.

Є низка досліджень, які аналізують й інші аспекти, що можуть пояснювати явище парламентських бійок, як-то депутатська недоторканність, федеральний устрій країни, культурна традиція, толерантність народу, рівень життя, довіра між людьми, участь громадян у суспільних процесах тощо. Але результати таких досліджень не дають підстав вважати ці чинники такою ж мірою визначальними (або взагалі дотичними), як консенсусна система виборів і вік демократії.

Півстоліття на «вилюднення» депутатів-дебоширів

Щонайменше 50–55 років є оптимальним терміном для визрівання демократичної практики.

Саме за такий час забезпечується достатня циклічність перебування депутатів як у владі, так і в опозиції. Коли парламент має цей досвід, то політична сила, яка не здобула достатньої підтримки виборців і не потрапила до парламентської більшості, вже не панікує щодо свого програшу та шансів знову стати владою у майбутньому. Вона знає, що таке майбутнє у неї є, бо вже неодноразово їй доводилося побувати і в опозиції, і у владі. Відповідно, її партійцям уже непотрібні екстраординарні засоби на кшталт блокування трибуни чи брутальних бійок з метою розгойдати статус-кво і домогтися для себе негайних політичних преференцій.

Також у молодих демократіях різні політичні гравці по-своєму уявляють картинку «хорошої країни» та «справедливого суспільства». Відмінностей між цими картинками набагато більше, ніж у сталих демократіях. Тому ухвалення кожного нового закону, за яким житиме країна, нерідко доводить опонентів у молодих парламентах до прострації, подолати яку можна хіба що кулаками.

Отже, має змінитися два покоління, перш ніж у суспільстві закріпиться високий ступінь поваги саме до мирних процедур обговорення та ухвалення законів. І цю повагу поступово — впродовж десятиліть — виховує в собі передусім парламентська меншість (опозиція).

Пропорційні вибори — ефективний компенсатор для молодої демократії

Та поки такого досвіду немає, після кожних виборів гарячкує не лише парламентська меншість, а й парламентська більшість. Країни з незрілими демократіями — немов у постійному штормі. Тамтешні партії-переможці, прийшовши до влади за одним виборчим законодавством, одразу беруться його змінювати і запроваджують нові правила гри для наступних виборів. Звісно, більш виграшні для себе. Звісно, такі, що на довгі роки усуватимуть опонентів від перемоги.

Згадаймо, вкотре чинна влада в Україні переписує під себе виборчий закон, то збільшуючи прохідний поріг для партій, то усуваючи від виборів партійні блоки, то запроваджуючи змішану систему, то вносячи зміни в порядок формування і роботи виборчих комісій тощо. Зміни можуть безпардонно вноситися навіть за кілька днів до виборів, були й такі прецеденти.

Не забарилася і чергова ініціатива влади, про неї вже заявив регіонал Михайло Чечетов: «Якщо вийде так, що ще тиждень-другий парламент не працюватиме, доведеться виходити на дострокові вибори.При цьому необхідно повністю зачистити політичний ландшафт і ввести мажоритарну виборчу систему, бо за нинішньої системи конфігурація в Раді не зміниться». Він упевнений, що на мажоритарній основі Партія регіонів отримає не 208, а 300 депутатів. «Зміни до закону про вибори внести нескладно, це можна зробити одразу по тому, як буде ухвалене рішення про перевибори», — додає М. Чечетов. І це — незалежно від настроїв і симпатій виборців.

Коли влада впевнена, що «сильна, як ніколи» (в тому числі і з допомогою кулаків), вона втрачає зв’язок з реальністю, не бачить справжніх, а не надуманих загроз. Суб’єктивізм у політиці — це ляпас інституційним формам контролю та регулювання процесів у суспільстві. Можна не лише припуститися політичних помилок, а й узагалі зійти з історичного курсу, не давши демократичним інституціям зміцнитися та усталитися самим собою, хай би скільки на це пішло часу. Тоді молода демократія втрачає шанс, щоб світ про неї взагалі колись говорив, як про країну зрілої демократії.

Заради точності важливо зауважити, що на демократичне дозрівання можуть впливати й інші чинники, включно із зовнішніми, які далеко не завжди перебувають у межах контролю архітекторів демократичних інституцій у державі. Але цілком у руках цих архітекторів запровадити компенсатори, які, попри вікову незрілість демократії, забезпечують якість її інструментів і зводять до мінімуму ситуації у парламенті, коли більшість і меншість ідуть стінка на стінку, відриваючи ґудзики, розбиваючи стільцями голови, кидаючи яйцями і так далі — за відомими сценаріями.

Такими компенсаторами є механіка виборчого процесу — виборча система, яка гарантувала б найбільшу відповідність (пропорційність) між голосами, що їх набрали партії, та кількістю їхніх місць у парламенті. Цю систему можна коригувати, наприклад, змінюючи розмір округів і дільниць або модифікуючи формулу, за якою голоси виборців перетворюються на місця в парламенті. Що вища пропорційність електорального представництва в парламенті, то більш справедливою є ця система. І менше випадків, коли, приміром, партія набирає 30 % голосів, але тільки 20 % місць у парламенті, і ця різниця в 10 % вирішує, потрапляють її представники до уряду чи ні. Як тоді не кидатися з кулаками на провладну партію, яка проштовхує зміни до виборчого закону, що гарантують тобі долю лузера?

Південно-Африканська Республіка і Намібія — країни з важкою історією військових конфліктів і з розколотим суспільством. Але в їхніх парламентах немає бійок. Бо коли в 1990-х роках вони переходили до демократичного устрою, то запровадили пропорційну систему виборів. Висока пропорційність переконує їхніх законодавців, що результати виборів справедливі, тому потрібно визнати статус-кво і не розхитувати його фізичними баталіями.

Бійок у парламентах менше і тоді, коли кількісно парламентська більшість, яка формує уряд, є переконливою, досягаючи 80 %. Процедура парламентського представництва має сприяти не уряду меншості, а коаліціям, які обирають уряд на погоджених між собою позиціях, мінімально віддаляючись від статус-кво до маргінесу. Жодна з коаліційних сил не отримує всієї повноти влади, як це відбувається при однопартійній більшості. А коаліційний уряд поєднує більше політичних преференцій, ніж уряд однопартійний.

Якщо мета Верховної Ради — припинити у сесійній залі кулачні бої і почати продукувати якісні закони, то потрібен інший інституційний дизайн, який є висококонсенсусним у розумінні, що забезпечує високі пропорційні результати голосування і розподіляє законодавчу владу поміж якомога більшою кількістю гравців.

Та які шанси для цього у світлі заяв пана Чечетова про нові парламентські вибори, але вже за мажоритарною системою — найбільш несправедливою з погляду врахування волі виборців? Інший «телеоракул» Партії регіонів — Володимир Олійник може скільки завгодно довго нахвалювати мажоритарку, апелюючи при цьому до досвіду британців, котрі обирають свій «найдемократичніший у світі»парламент саме за мажоритарною системою. Але дорога, яку здолали депутати Верховної Ради всіх семи скликань, разом узятих, на сім століть (!) коротша за ту політичну еволюцію, що пройшли британці. Їхня демократія майже в 40 разів дозріліша, доросліша, але не перестає пильнувати свою механіку. Для політичної культури Британії мажоритарка підходить тому, що забезпечує тісніший зв’язок парламентарія з виборцями і є суворішою до його підзвітності на окрузі щодо того, наскільки якісні закони він приймає і як ці закони працюють на інтерес виборців. Кулаками, певна річ, тут не порозмахуєш.