Новини
Ракурс
Фото: Juliya Sachko / facebook.com/juliya.sachko.3

Україна проходить біблійське сорокаріччя

Хтось сказав: старість приходить тоді, коли оживають спогади. Мабуть, я старію. Дедалі частіше чую голоси своїх табірних друзів, які давно пішли у світ інший. Бачу їхні обличчя. Я — сторож на їхньому кладовищі.

Loading...

Цей образ в останні роки переслідує мене постійно. На розі бульвару Шевченка і Хрещатика мовчки стоїть група людей, невидима для оточення. Це мої мертві, мої табірні друзі, безтілесні, застиглі в подиві, намагаються зрозуміти нову Україну. Одягнені у звичайні зеківські роби, вони уважно оглядають обличчя людей, що йдуть повз них, крізь них.

Я, той, хто вижив, відсунутий від них часом, невиразною скоромовкою, захлинаючись словами, щось пояснюю їм. Моя ніч — їхній час, там ми знову і знову зустрічаємося. 14 грудня 1976 року в таборі я записав вірш «В прозрінні січня». Рік чи два по тому його було опубліковано французькою та англійською мовами і навіть включено до антології світової поезії, виданої в Парижі. Така увага — не до майстерності поета, а до його долі, до місця народження образу. Там були такі рядки, записані верлібром:

Дід Мороз

З урізаною пайкою

Вигодовує

В камері мишу,

Дірявим мішком

Вистилає нари,

У мріях про пар,

Віник

І гарячу їжу,

В ненависті до зими.

Рідко розглядаю свої табірні вірші. Живу сьогоднішнім. Працюю, намагаюся зробити трохи більш комфортабельною свою країну. Я, той, хто вижив, зобов'язаний зробити це. Заради них, мертвих. Нескінченна сізіфова праця: країна пручається. Жорстко, агресивно, вибираючи в управління собою гірших. Розумію, моя країна проходить сорокаріччя пустелі, тієї самої біблійної пустелі. Тривогу викликає інше — це сорокаріччя для України може затягнутися надовго.

Ми ремствуємо. Ми хочемо золотого тільця. Наприкінці кожного календарного року ми бажаємо собі змін на краще. Кращої роботи, кращої зарплати. Ми, дорослі, ревно мріємо, щоб який-небудь Дід Мороз (президент, прем'єр-міністр і т. д. і т. п.) приніс нам чарівний дар щасливого життя. Бажано — в лежане наше ліжко, що давно не пралося. Як філіжанку гарячої кави. Але всі наші діди-морози варять каву виключно для себе, у своєму колі, майже справедливо називаючи нас ледачими лохами.

Рік 2018 закінчується. Важкий, кров'ю солдатів і паскудною нещирістю можновладців. І від'їздом з країни найкращих, молодих і активних. А потім — вибори. З гірким, як і раніше, фіналом. Як мені пояснити це моїм мертвим, котрі мріяли про іншу Україну?


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter


Загрузка...