«Укргазвидобування»: Олег Прохоренко йде, годівничка залишається

Голова правління належного державі АТ «Укргазвидобування» Олег Прохоренко залишає його, так і не зумівши остаточно зсадити з шиї очолюваного ним концерну останню паразитичну структуру в особі ТОВ «Карпатигаз».

8 лютого 2019 року прес-служба НАК «Нафтогаз України» офіційно повідомила, що в середині березня достроково припинить підписаний з Прохоренком до 2020 року контракт. А незадовго до того, 15 січня, Верховний суд ухвалив постанову, якою завершив багаторічний судовий процес у справі за позовом «Укргазвидобування» до «Карпатигазу» про розірвання договору про спільну діяльність. Як ви вже здогадалися, не на користь позивача.

Співробітництво держави і бізнесу

У вузькому колі знавців газової галузі Олег Прохоренко запам’ятається насамперед своєю боротьбою з приватизацією прибутків «Укргазвидобування» під виглядом спільної діяльності з ним різноманітних приватних структур, за кожною з яких стоїть та чи інша впливова посадова особа.

Механізм цієї форми співробітництва держави і бізнесу полягав у тому, що державний концерн робив вклад у спільну діяльність у вигляді права на користування газовими надрами, приватна фірма — необхідного для видобування газу обладнання, а прибуток ділився пропорційно внесеним вкладам. Але на практиці приватні фірми зазвичай придбавали обладнання у державного концерну, причому за ціною металобрухту, а потім це ж саме обладнання вносили у спільну діяльність, тільки вже за ціною дорогоцінних металів.

Ламати, а не будувати

До свого призначення у червні 2015 року Прохоренко працював у закордонних консалтингових компаніях, тобто був «людиною не з системи», а таких зазвичай беруть ламати, а не будувати. В цьому разі ламати корупційні схеми, які складалися десятиліттями і на які в доморощеного кадру рука навряд чи підніметься, оскільки він сам нерозривно пов’язаний з ними численними матеріальними, дружніми, а іноді й родинними зв’язками.

Новоспечений керівник жваво взявся за справу, і протягом 2016‒2017 років за рішеннями господарських судів від годівнички було відірвано такі штучні утворення, як «Фірма Хас», «Карпатнадраінвест», «Надра Геоцентр», «Цефей», «Діон» та ін.

Слід визнати, що заслуга в цьому не лише Прохоренка — судді задовольняли позови про розірвання договорів про спільну діяльність, як правило, тільки тоді, коли у реального власника фірми-відповідача був якийсь бізнес-конфлікт з оточенням президента, як це було, наприклад, у випадку з депутатом Верховної Ради Олександром Онищенком. Коли ж такого конфлікту не було, справа йшла дуже туго, як це було у випадку з ТОВ «Карпатигаз».

Спільна діяльність з ТОВ «Карпатигаз»

З названою вище фірмою «Укргазвидобування» мало два договори про спільну діяльність. В першому окрім них двох була ще й третя особа — зареєстрована у Швеції компанія «Місен Ентерпрайзіс АБ», тому позов про розірвання цього договору розглядався Арбітражним інститутом Торгової палати Стокгольму. В липні 2018 року ним було ухвалено рішення, про яке «Нафтогаз» заявив як про свою перемогу, але вона, судячи з усього, виявилася пірровою, оскільки договір було розірвано через порушення його умов із боку якраз позивача й при цьому ухвалено компенсувати відповідачеві всі його витрати.

Якщо вірити офіційним документам «Укргазвидобування», йдеться про 363 млн дол., але «Карпатигаз» оцінює свій вклад на порядок вище, тож ця суперечка між ними ще вирішується у Стокгольмському арбітражі.

Другий контракт не такий грошовитий, як перший, і без участі іноземців, але в «Карпатигазу», очевидно, була вагома причина триматися його як воша кожуха.

Претензії «Укргазвидобування» полягали в тому, що «Карпатигаз» недовніс обумовлені договором кошти у фонд спільної діяльності, а перебравши на себе функції її оператора, продавав спільно видобутий газ на аукціонах не за найвищою ціною, як це також було обумовлено договором. Тобто фактично продавав сам собі й приховував від партнера частину виручки.

Судді різних інстанцій то задовольняли позов, то відмовляли в його задоволенні, то відправляли справу на новий розгляд, і врешті-решт 15 січня Касаційний господарський суд, погодившись із тим, що порушення з боку «Карпатигазу» все ж таки мали місце, але тим не менш дійшов висновку, що вони не були настільки істотними й не завдали «Укргазвидобуванню» настільки значної шкоди, щоб заради цього варто було розривати договір.

Якщо судді не побоялися ухвалити подібний вердикт, значить, інтереси відповідача поділяє особа, від якої залежить формування суддівського корпусу. Тобто найвища посадова особа держави.

За що пробачити не можна

Оцінювати діяльність Прохоренка в галузі видобування газу в цьому виданні було б некоректним, оскільки тема є надто вузькофаховою. Варто лише зазначити, що за нього щорічний показник очолюваного ним концерну зріс із 14,5 до 15,5 млрд куб. м, але програма досягти у 2020 році показника 20 млрд куб. м явно була провалена.

Проте не всі перемоги компанії були виключною заслугою її керівника, і не всі поразки — його виною. Якщо одна середньостатистична свердловина приватного АТ «Нафтогазвидобування» видає на-гора стільки ж газу, скільки десять середньостатистичних свердловин державного «Укргазвидобування», то це ще не значить, що Олег Прохоренко гірший менеджер, аніж Рінат Ахметов, просто останньому в якийсь дуже хитрий спосіб дісталися найкращі родовища країни — Семиренківське і Мачуське.

А от чого широка публіка ніколи не вибачить Прохоренкові, так це плутанини з визначенням собівартості газу. Бо й справді: в останньому оприлюдненому фінансовому звіті «Укргазвидобування», який охоплює 2017 рік, написано, що вона становить 2926 грн за 1000 куб. м, а в жовтні 2018-го в інтерв’ю одному з ділових видань він повідомив, що вона варіюється від 180 до 250 дол.

І ось тут Олег Васильович, поза сумнівом, сів у глибоку калошу. Річ не лише в тім, що на різних ділянках вартість видобутку корисних копалин різна залежно від геологічної характеристики родовища. А ще й у тім, що для обчислення собівартості можуть використовуватися різні методики, які всі є правильними й водночас дають різний результат.

Таємнича собівартість

Наприклад, судноплавна компанія може не закладати в собівартість кошти, витрачені на придбання нових кораблів, але якщо вона не оновлюватиме регулярно свій флот, то років за 20‒30 всі її судна буде списано на брухт і їй ні на чому буде здійснювати перевезення. Щось подібне має місце й у галузі видобування, де потрібно постійно бурити нові свердловини.

Для обчислення собівартості підприємці використовують саме ту методику, яка їм більш вигідна на поточний момент: занижують собівартість, якщо треба привабити інвестора, й, навпаки, завищують, коли треба відвадити податківців.

Українські металурги, наприклад, собівартість завищують, бо їм не потрібні інвестори: вони самі кого хочеш проінвестують. Натомість державний сектор газовидобування собівартість занижує — ця традиція започаткувалася ще за радянських часів, коли українські газовики пішли на хитрість, щоби зберегти галузь, яку загальносоюзне керівництво хотіло взагалі прикрити, оскільки її існування здавалося недоцільним на фоні нововідкритих легкодоступних західносибірських родовищ.

Підприємець задля замилювання очей може намалювати яку завгодно собівартість — хоч нульову, хоч захмарну, але реально в газовій галузі вона не може бути нижчою за державну податкову ренту за кожний видобутий кубометр, і не може бути вищою за вартість аналогічного продукту з альтернативного джерела. Простіше кажучи, вона не може бути вищою за вартість російського газу, бо якщо вигідніше купити газ у Росії, то який дурень буде видобувати його в Україні.

Прохоренко мав повне право використовувати для обліку собівартості саме ту методику, яка була більш вигідною для очолюваного ним концерну, але вона мала бути однією для всіх, а не так, що для фінансового звіту одна, а для преси інша.

Вже де-де, а в цьому питанні все залежало виключно від нього: або не підписувати фінансові звіти з явною «липою», або не говорити зайвого діловим виданням. А оскільки Прохоренко не впорався навіть з таким простим завданням, значить, ефективним управлінцем його вважати не варто.