Дефолт від Коломойського: випробувано на футболі

Роздуми про корисність дефолту в Україні, які нещодавно почув світ від Ігоря Коломойського в інтерв’ю Financial Times, напружили фінансистів всередині країни і донорів ззовні. Остерігатися закликів «Геть від МВФ!» варто, бо багато з того, про що заявляв в численних інтерв’ю говіркий олігарх, може втілитися шостим президентом України.

Для самого ж Ігоря Валерійовича не сплачувати борги, як стверджують, звичайна практика. Йому приписують вислів про те, що «борги платять тільки дурні та слабаки». Ймовірно, це легендаризація одного з найяскравіших представників епохи первісного накопичення капіталу в Україні. Але в одній із історій застосування багатогранного таланту Коломойського вже траплявся справжній дефолт. І йдеться не про «ПриватБанк», врятований вливаннями з бюджету.

У 2015 році, за рік до краху банку, Коломойський фактично оголосив дефолт в улюбленому спортивному дітищі — футбольному клубі «Дніпро», який він фінансував із 1998 року. Причому сталося це у рік найуспішніших виступів клубу в єврокубках. Рівно чотири роки тому «Дніпро» грав у фіналі Ліги Європи. А вже за два роки його позбавили статусу професіоналів через понад 20-мільйонні борги перед футболістами і тренерами.

Дефолт в Україні і футболі: статусні іграшки

Якщо вірити Коломойському, то дефолт в Україні — старт для економічного стрибка. У випадку з «Дніпром» такого дива не сталося. Володіти футбольним клубом у 2000-х роках було в Україні статусною забавкою. Часто саме наявність футболістів у власній «стайні» було підтвердженням статусу олігарха. «Шахтар» і Рінат Ахметов, «Металіст» і Олександр Ярославський, «Динамо» та брати Суркіси. Приклади меншого штибу — Вадим Рабінович та київський «Арсенал», Сергій Тарута і донецький «Металург», Костянтин Жеваго і полтавська «Ворскла», Євген Геллер та луганська «Зоря», Нестор Шуфрич та ужгородська «Говерла», Ігор Палиця та луцька «Волинь».

Олігархи хизувалися своїми «конячками», привозячи в Україну пачки дорогих легіонерів, накручуючи зарплати на вітчизняному ринку футболістів, розвалюючи систему підготовки футболістів всередині країни. До 2014 року заробітна плата 30 тис. дол. на місяць у топ-клубах вважалася звичним явищем.

Саме тут крилася міна сповільненої дії, яка згодом знищить більшість олігархічних клубів. У їхніх власників з початком війни на Донбасі розпочалися проблеми у бізнесі (часто прив’язаному до оборудок з бюджетом та енергетикою). За роки безтурботного вливання корупційних мільйонів клуби не спромоглися створити опцій, які могли б так-сяк підтримувати їх на плаву. Уже влітку 2014-го стало зрозуміло: непрофільні активи (футбол) олігархи потрохи зливатимуть.

Утім, власник «Дніпра» навіть у цій типовій для тих років ситуації пішов власним й унікальним шляхом. Історія падіння клубу відбувалася на тлі війни та участі Коломойського у ній — фінансовій та організаційній. Улітку 2014 року він заявляв, що правильніше було б взагалі не розпочинати чемпіонат. І ці слова у той момент були великою мірою справедливі.

Диво на Дніпрі

Але якщо поглянути на історію фінансової участі олігарха в житті клуба, то дефолту «Дніпра» можна було уникнути. Проте клуб цілеспрямовано топили після 2014 року.

У 2010 році Коломойський підписав на посаду головного тренера іменитого іспанця Хуанде Рамоса, який двічі вигравав Кубок УЄФА й одного разу Суперкубок. Контракт з ним закінчився улітку 2014 року, й іспанець відмовився його продовжити. З Рамосом і його тренерською командою Коломойський не розрахувався.

Після початку бойових дій у «Дніпрі» майже припинили платити гроші. Влітку команду очолив Мирон Маркевич, але «Дніпро» грав поганенько й програв посередньому «Копенгагену». З першої в історії команди Ліги чемпіонів команда вилетіла, але продовжила виступи у Лізі Європи.

У цьому турнірі команда показала «диво на Дніпрі». Дніпряни через близькість міста до зони бойових дій грали домашні матчі у Києві, але за неймовірним збігом обставин, а часто — завдяки вболівальникам та грі «через не можу» дійшли до фіналу Ліги Європи. Маркевич мусив декілька разів самостійно фінансово мотивувати команду. Він пообіцяв і виплатив преміальні з власної кишені за проходження «Аяксу» та «Наполі». Дійшло до того, що амуніцію для команди купували капітан команди Руслан Ротань та спортивний директор Андрій Русол за власний кошт. Вони ж часто зі своєї кишені підтримували дитячу школу «Дніпра».

Охоплене патріотичним запалом прифронтове місто жило «Дніпром», і команду зупинила тільки «Севілья» у фіналі. На бенкеті після матчу у Варшаві від Коломойського, який також отримав медаль фіналіста ЛЄ, чекали не тільки подяки та привітань. Але про гроші олігарх тоді не обмовився.

На хвилі грандіозного виступу у Європі «Дніпро» міг дати раду усім боргам, продаючи своїх зірок, в тому числі тих, хто обтяжував зарплатну відомість. По тому можна було зіграти власними молодими вихованцями. Зіграти, найімовірніше, не так яскраво, але зберегти і клуб, і авторитет Коломойського серед вболівальників.

Але до десяти гравців, в тому числі «збірників» України, пішли вільними агентами, й клуб не заробив на цьому ані євроцента. Хоча продаж Стрініча, Матеуса, Чигринського, Дугласа, Матоса, Шахова, Зозулі та Безуса міг цілком вирішити боргову кризу. Водночас Коломойський категорично не погоджувався йти на реструктуризацію зарплатних боргів, які збільшувалися наче снігова куля.

Дефолт в Україні і футболі: «поматросив» і залишив

Тим часом клуб почав обростати судовими історіями. ФІФА заборонило «Дніпру», новоспеченому фіналісту Ліги Європи, грати у єврокубках. Крім Рамоса і тренерів, з клубом Коломойського почали судитися легіонери. З команди влітку 2016 року пішов Маркевич, не витримавши невизначеності. Коломойський просто припинив зв’язки з командою — у нього почалася історія з націоналізацією «ПриватБанку».

У наступні рік-два менеджерам вдалося продати кількох гравців, але цих грошей вистачало тільки на підтримання поточної діяльності клубу. У «Дніпрі» жартували: «Продали Лучкевича — поїхали на збори, продали Близніченка — «з’їли» його взимку». Але борги, які щомісяця обростали новими санкціями, збільшувались і, за різними даними, перевищили 20 млн євро.

З команди регулярно знімали очки за рішеннями дисциплінарних комітетів УЄФА та ФІФА, а в останній свій сезон в еліті (2016‒2017 роки) «Дніпро» позбавили аж 24 балів. Цікаво, що якби цього не сталося, команда, у якій вже грали майже виключно молоді виконавці клубної академії, посіла би п’яте місце у Прем’єр-лізі.

Після цього дворазовий чемпіон СРСР продовжив грати у другій лізі. Тоді подейкували, що Коломойський умисне не закривав клуб-банкрут, оскільки на його рахунки очікувався прихід кількох мільйонів євро за продаж «Севільєю» у «Шальке» вихованця дніпрян Євгена Коноплянки.

«Дніпро» зіграв сезон у другій лізі й втратив професіональний статус. Нині клуб грає в аматорському чемпіонаті області, але й там його наздоганяють санкції від європейських футбольних чиновників.

Адекватного пояснення того, чому Коломойський не поворухнув і пальцем, щоб врятувати клуб, у який раніше вклав десятки мільйонів доларів, від нього ще не прозвучало. У грудні 2018 року він заявив Дмитру Гордону, що «Дніпро» був для нього виключно збитковою історією. Ніхто в цьому не сумнівався — «поматросив» і покинув, умисно пішов у дефолт, маючи опції порятунку. Хоча здається, що у випадку з дефолтом в Україні олігарх хотів би «поматросити» не тільки МВФ.