Право на землю — дієві способи судового захисту

Тема землі, зокрема права на землю (власність, користування, оренда), захисту «земельних» прав фізичних та юридичних осіб є сьогодні однією з найактуальніших в  юридичній спільноті.  

Система земельних відносин є надзвичайно складною та певною мірою заплутаною. Вона вимагає створення дієвого механізму, який стимулював би максимально ефективне використання і збереження земельних угідь, а також захист прав власників та користувачів землі.

• У Конституції України закріплено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
• Частинами першою та другою статті 13 Основного закону встановлено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.
• Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
• Главі 23 «Захист прав на землю» Земельного кодексу України включає норми, які визначають способи захисту прав на земельні ділянки, гарантії права власності на земельну ділянку, а також відповідальність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за порушення права власності на землю та за видання актів, які порушують права власників земельних ділянок.

Питання захисту прав у сфері земельних правовідносин залишається важливим та актуальним для України, що зумовлено цілою низкою причин. Зокрема, тут можна посилатися на дещо суперечливі, неоднозначні чи навіть незаконні дії держаних органів та органів місцевого самоврядування при розподілі, передачі, відводі, вилученні земель,  на затягування процесів вирішення суперечностей стосовно володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, які виникають між громадянами, юридичними особами, державними органами та органами місцевого самоврядування.

Виникнення спірних земельних правовідносин насамперед пов’язане з порушенням законних прав суб’єкта третіми особами. Тому особи, права яких порушені, мають усі законні підстави та можливості захистити їх у спосіб, встановлений чинним законодавством  України.

Право на землю: закону – достатньо

Багаторічна судова практика з розгляду земельних спорів свідчить, що чинним законодавством передбачено достатні форми і способи захисту від усіх поширених порушень з боку третіх осіб чи держави, але, безперечно, лише за умови їх правильного обрання.

Варто зауважити, що у разі необхідності захистити свої права труднощі для власників чи користувачів землі здебільшого виникають через проблеми з тлумаченням норм права, недосконалість чи відсутність процедурних та процесуальних норм, порушення органами державної влади своїх обов’язків (наприклад, недотримання строків розгляду судових справ, заяв та скарг, строків здійснення дозвільних процедур).

При цьому основною формою захисту прав землевласників та землекористувачів органами державної влади залишається судовий захист.

Відповідно до положень статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки чи землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, а також на відшкодування завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом:

• визнання прав;
• відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, та запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;
• визнання угоди недійсною;
• визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;
• відшкодування заподіяних збитків;
• застосування інших, передбачених законом, способів.

Звісно, перелік способів захисту прав громадян та юридичних осіб, визначений частиною третьою статті 152 Земельного кодексу України, не є вичерпним. Тож особа може застосовувати й інші способи захисту земельних прав у межах чинного законодавства України.

Важливо, щоб кожен власник чи землекористувач був обізнаний з нормами чинного законодавства, які захищають його права на землю та визначають найефективніші способи захисту, в тому числі у разі звернення до суду.

Нещодавно в Касаційному господарському суді у складі ВС відбувся круглий стіл на тему «Земельні спори: актуальні питання застосування законодавства та судова практика». На цьому заході розглядалася, зокрема, проблематика способів захисту прав на землю у практиці ВС для ознайомлення широкого загалу з найбільш дієвими способами судового захисту прав землевласників та землекористувачів.

У цьому аспекті одним з першочергових завдань є розуміння того, до компетенції якого суду належить той чи інший «земельний» спір.

Верховний суд зауважив, що юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить лише позивачеві. (Постанова від 21.11.2018 у справі № 530/212/17). Визначаючи предметну юрисдикцію справ, суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Справи у спорах за участю державних органів та органів місцевого самоврядування, що виникають із земельних відносин приватноправового характеру, за умови відповідності складу сторін спору нормам цивільного чи господарського процесуального законодавства підвідомчі судам загальної юрисдикції.

Верховний суд підтримує позицію, що розмежування компетенції судів з розгляду земельних спорів здійснюється відповідно до їх предмета та суб'єктного складу учасників. Крім спорів, зокрема, щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень при реалізації ними управлінських функцій у сфері земельних правовідносин, вирішення яких віднесено до компетенції адміністративних судів, земельні спори, сторонами в яких є насамперед юридичні особи та фізичні особи – підприємці, про захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів розглядаються господарськими судами, а інші спори – за правилами цивільного судочинства.

У постанові за участі фермерського господарства Верховний суд зазначив: оскільки фермерські господарства є юридичними особами, їхні земельні спори з іншими юридичними особами або органами державної влади щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, підвідомчі господарським судам. (За результатами перегляду справи № 620/371/17).

Тобто, якщо на момент відкриття провадження у справі щодо спору між органом державної влади чи місцевого самоврядування та, зокрема, фізичною чи іншою особою, якій із земель державної або комунальної власності надана земельна ділянка для ведення фермерського господарства, фермерське господарство вже було зареєстрованим, то така справа має розглядатися за правилами господарського судочинства.

Проте, якщо на час відкриття провадження у справі щодо такого спору  фермерське господарство не зареєстровано, то стороною таких спорів є фізична особа, якій надавалася земельна ділянка, а спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Розглядаючи справу за позовом про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, Верховний суд зазначив, що державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень (Справа 2-30007/11).

У спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки.

Визнання недійсним державного акта на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

Суспільний інтерес і право на безпечне довкілля  

Щодо такого способу захисту права на землю як витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, Верховний суд дійшов висновку, що витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з володіння фізичної особи відповідає принципу пропорційності втручання у право мирного володіння майном з огляду на перевагу загальних екологічних інтересів і підтверджену в справі відсутність інтересу особи у збереженні земельної ділянки у власності (Постанова від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16)

При цьому Велика палата Верховного суду звернула увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною закону, держава, втручаючись у право приватних осіб мирно володіти відповідними земельними ділянками, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству.

Верховний суд зазначив, що загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважив приватний інтерес фізичної особи. При цьому позовна вимога про витребування земельної ділянки відповідає вимогам чинного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини.

Гаражі проти пам’ятки історії і культури 

Розглядаючи спір про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування про передачу в комунальну власність приміщень гаражів. Земельна ділянка, на якій вони розташовані, входить до складу охоронної зони пам’ятки історії та культури, і Верховний суд констатував, що визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування про набуття права комунальної власності на нерухоме майно (гаражі), розташоване на землях історико-культурного призначення, за позовом, пред'явленим громадською організацію в межах її статутної діяльності, є належним способом захисту охоронюваного законом інтересу. (Постанова від 26.06.2018 у справі № 914/528/17).

Про приватне володіння землями водного фонду і спадкові нюанси

У справі № 504/2864/13-ц за позовом прокурора до фізичної особи про зобов’язання  повернути земельну ділянку Верховний суд у постанові вкотре звернув увагу, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам Земельного кодексу України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених статтею 59 цього Кодексу.

Касаційний суд дійшов висновку про те, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням зазначеної статті має розглядатися як не пов’язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовна вимога про зобов’язання повернути земельну ділянку має розглядатися як позов власника до третіх осіб про усунення перешкод, пов’язаних із здійсненням прав щодо користування та розпорядження майном (негаторний позов). Він може бути заявлений упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду.

Цікавою є позиція, викладена у постанові Верховного суду від 20.03.2019 у справі № 350/67/15-ц, щодо способу захисту прав спадкоємців, які виявили бажання набути у власність земельну ділянку (на яку спадкодавець не набув права власності, розпочавши лише процедуру приватизації) шляхом звернення до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні такою ділянкою.

Боротьба із самочинним будівництвом

Якщо спадкодавець не набув права власності на земельну ділянку відповідно до статті 125 Земельного кодексу України, проте розпочав процедуру приватизації земельної ділянки за чинним законодавством України, а органами місцевого самоврядування відмовлено спадкоємцям у завершенні процедури приватизації, то спадкоємці мають право звертатися до суду з позовом про визнання відповідного права в порядку спадкування. Тобто права на завершення приватизації та одержання державного акта про право власності на землю на ім'я спадкоємця, а не права власності на земельну ділянку.

У вказаній постанові суд касаційної інстанції висловив свою думку і стосовно іншого способу захисту, зазначивши, що власник суміжної земельної ділянки може звернутися з вимогами про зобов'язання органу місцевого самоврядування розглянути питання про знесення самочинного будівництва, а не про зобов’язання звернутися до суду з позовом про знесення самочинного будівництва. 

Зокрема, Верховний суд наголосив на тому, що будь-яка особа, у тому числі і орган місцевого самоврядування, наділений правом звернутися до суду за захистом як власних прав, так і інших осіб у випадках, передбачених законом. Ані Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», ані Цивільний кодекс України, ані Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» не встановлюють обов'язку органу місцевого самоврядування звертатися до суду з приводу знесення самочинного будівництва. Тобто ніхто не може бути примушений до звернення з позовом до суду. Суд може (з урахуванням вимог статті 19 Конституції України) лише зобов'язати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування вирішити питання, яке віднесено до компетенції цього органу, якщо рішенням, діями чи бездіяльністю такого органу порушено чи порушуються суб'єктивні права і їх поновлення є можливим у такий спосіб.

Ще один підхід демонструє касаційний суд у постанові від 25.06.2019 у справі № 911/2701/17 за позовом про встановлення постійного земельного сервітуту шляхом надання позивачу та його членам права проїзду транспортним засобом до земельної ділянки через частину земельної ділянки, яка належить на праві приватної власності відповідачу.

Земельний сервітут

Згідно з позицією Верховного суду в цій справі, дія земельного сервітуту зберігається у разі переходу прав на належну садівницькому кооперативу земельну ділянку, щодо якої встановлено земельний сервітут, до його членів, які мають право самостійно обирати спосіб, у який буде задоволено їх потреби доступу до належних на праві власності земельних ділянок, а саме: шляхом доступу до них як членів садівницького кооперативу, якому належить сервітут, або самостійного звернення до суду.

Тож належність сервітуту юридичній особі не означає, що право користування чужим майном належить цій юридичній особі лише в особі її виконавчого чи іншого органу. Юридична особа, якій належить сервітут, може користуватися чужим майном так само, як ним звичайно користувався б власник, з урахуванням обсягу прав щодо користування, визначеного сервітутом.

Так, якщо змістом сервітуту є право проїзду через частину чужої земельної ділянки, то юридична особа, якій належить сервітут, може здійснювати своє право для проїзду членів виконавчого та інших органів юридичної особи, зокрема її членів, для проїзду працівників та відвідувачів юридичної особи, зокрема її контрагентів (які, наприклад, поставляють продукти, будівельні матеріали, здійснюють ремонт майна юридичної особи чи будівництво, обслуговування комунікацій). Тому встановлення сервітуту для проїзду юридичної особи та її членів не означає, що сервітут належить одночасно і юридичній особі, і членам цієї юридичної особи – фізичним або юридичним особам. Натомість єдиним суб’єктом сервітуту є юридична особа, а не її члени.

Беручи до уваги різноманітність «земельних» спорів, а отже, і широкий вибір конкретних способів судового захисту права на землю, кожен землевласник та землекористувач у разі порушення його права чи законного інтересу на землю наділений правом звернутися до суду з відповідними позовними вимогами про відновлення порушеного права, обравши саме той спосіб захисту, який буде найбільш ефективним та дієвим.

Тетяна ДРОБОТОВА, секретар судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності КГС у складі ВС

Людмила КАРПЕНКО, заступник керівника департаменту аналітичної та правової роботи  - начальник правового управління (II) апарату ВС

За  матеріалами круглого столу на тему «Земельні спори: актуальні питання застосування законодавства та судова практика»