Затягнути розгляд справи — запитати в слідчого дозволу на доставку

Слідчі судді столиці люблять зловживати своїми можливостями та створювати додаткові перешкоди задля затягування розгляду справи. Так, організовуючи доставку підозрюваних до суду, наприклад, для вирішення питання про застосування запобіжних заходів (приміром, тримання під вартою) слідчі судді мають звичку запитувати дозволу слідчого для вчинення відповідних дій. При цьому жодним законодавчим чи підзаконним нормативно-правовим актом не передбачено запитування та, відповідно, надання відповідного дозволу слідчого. Судді запитують, але слідчі не надають такого дозволу, що в свою чергу спричиняє недоставку особи для участі в судовому засіданні та, як наслідок, відкладення розгляду справи. Всі задоволенні, окрім сторони захисту.

Давайте ж розберемося, чим обумовлені відповідні запити слідчих суддів та відмови слідчих. Насправді не так багато існує нормативно-правових актів, які регулюють відповідні правовідносини. При цьому не будемо зачіпати питання доставки військових, хоча вони і не відрізняються за своєю суттю.

Основним нормативно-правовим актом у сфері кримінальних процесуальних правовідносин є Кримінальний процесуальний кодекс України. Відповідних питань кодекс не регулює. Натомість визначає, що саме слідчий суддя, суд після одержання клопотання про застосування запобіжного заходу до підозрюваного забезпечує прибуття особи для розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу (ст. ст. 187, 193).

Правила внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів, затверджені наказом Мін’юсту №1769/5 від 14 червня 2019 року, в п. п. 1, 3 визначають, що адміністрація СІЗО створює необхідні умови для роботи слідчого, прокурора та слідчого судді (суду) у зв’язку зі здійсненням кримінального провадження та забезпечує доставку ув’язнених і засуджених за їх викликами у визначені приміщення в межах СІЗО. На виконання постанови, письмового доручення слідчого, прокурора або слідчого судді (суду) для здійснення кримінального провадження адміністрація зобов’язана доставити у визначене приміщення ув’язненого або засудженого та забезпечити його охорону.

Правила внутрішнього розпорядку в ізоляторах тимчасового тримання органів внутрішніх справ України, затверджені наказом МВС №638 від 2 грудня 2008 року, також не передбачають будь-яких дозволів слідчого на здійснення доставки особи до суду та визначають, що керівництво ІТТ зобов'язано згідно із заявками осіб або органу, які здійснюють кримінальне провадження, забезпечити видачу конвоям затриманих і осіб, які тримаються під вартою, для конвоювання їх у судові засідання (п. 7.1.1.).

Єдиний випадок необхідності надання письмового дозволу слідчого — це побачення з родичами (п. 4.3.3.). До речі, донині існують випадки і недопуску адвоката на побачення з клієнтом внаслідок відсутності окремого дозволу слідчого. Але адвокати, як правило, вміють реагувати на відповідну протиправну діяльність та вирішують проблему досить оперативно.

Інструкція з організації конвоювання та тримання в судах обвинувачених (підсудних), засуджених на вимогу судів, затверджена спільним наказом МВС, Мін’юсту, ВСУ, ВССУ, ДСА, ГПУ №613/785/5/30/29/67/68 від 26 травня 2015 року, в п. 18 вказує, що завдання з конвоювання обвинувачених (підсудних), засуджених до судів військові частини, органи внутрішніх справ виконують на підставі письмових заявок судів і начальників установ попереднього ув'язнення (п. 19.). Відповідно до п. 34 адміністрація установи виконання покарань з отриманням заявки суду на конвоювання засудженого негайно організовує його відправлення до пункту призначення. Згідно з п. 23 Інструкції, з моменту доповіді начальника варти головуючому в судовому засіданні або судді-доповідачу про доставлення особи у суд і до закінчення судового засідання всі вказівки головуючого в судовому засіданні щодо тримання особи та її конвоювання є обов'язковими для начальника варти.

Тому очевидно, що вимога/прохання судді, скерована до слідчого, про надання дозволу на доставку підозрюваного є нічим іншим, як правовим невіглаством, або ж свідомим зловживанням можливостями, що, як наслідок, призводить до порушення прав особи як на розумність розгляду справи справедливим та безстороннім судом, так і на свободу пересування.

На думку автора, адвокат в будь-якому випадку має реагувати на такі дії слідчого судді, слідчого як мінімум заявами про відвід. Адже такі дії очевидно свідчать про упередженість ставлення суду та органу досудового розслідування до сторони захисту. Хоча ми вже й звикли, що система держаних органів у більшості випадків завідомо упереджено ставиться майже до кожного підозрюваного. Адже навіть шановна генеральний прокурор, забувши ст. 62 Конституції України, може собі дозволити «обмовку» та вказати, що саме підозрювана особа має доводити свою невинуватість в суді.

Наталя ФЕЩИК