Місцеві вибори як дзеркало партійного егоїзму

З набранням чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення виборчого законодавства» суттєво змінено порядок проведення місцевих виборів. Попри значний обсяг і складність цього акту (серед «деяких законів» три кодекси) парламент «вклався» з його ухваленням у два місяці. Хоч законодавчу ініціативу в цьому випадку виявили передусім представники монобільшості, документ здобув у сесійній залі давно не бачену підтримку у 308 голосів. За «зелений» законопроект проголосували представники усіх фракцій та груп за винятком двох: фракція «Голосу» одностайно висловилася «проти», а «Європейської солідарності» — не менш одностайно утрималась.

Що ж стоїть за такою переконливою підтримкою — довершеність документа чи суто прагматичні розрахунки? З огляду на те, що зміни зумовлювалися наближенням місцевих виборів, варто придивитися саме до новацій у порядку обрання самоврядних інституцій.

Підрив представництва місцевих інтересів

Функціональним покликанням місцевих виборів є формування самоврядних інституцій шляхом безпосереднього волевиявлення локальних спільнот. У процесі виборів забезпечується (може забезпечуватися?) результативний та імперативний зв’язок між жителями певних територій і особами, уповноваженими від їхнього імені вирішувати питання місцевого значення. Зміст цього зв’язку значною мірою визначається встановленим порядком виборів. На що ж тут націлені законодавчі новації?

Передусім звернімо увагу на те, що законодавець обмежив виборність окремих інституцій. До закону «Про місцеве самоврядування в Україні» та Виборчого кодексу внесено новели, якими скасовуються вибори старост сіл і селищ. У контексті тотального об’єднання територіальних громад старости як представники мешканців конкретних поселень у об’єднаній громаді муляли б очі новообраним голові та раді, обстоюючи місцеві інтереси. Для того щоб уникнути конкуренції старост і депутатів ради об’єднаної громади, відтепер староста — представник об’єднаної громади (провідник її інтересів) у окремому поселенні. Формально начебто усунуто потенційне джерело конфліктів. Але ж ці зміни не усувають суперечності інтересів мешканців окремих поселень в межах вже силоміць об’єднаних громад. Бо є питання щодо здатності новообраних депутатів представляти ці інтереси.

До ст. 7 Виборчого кодексу України внесено зміни, за якими право голосу на місцевих виборах «мають виборці, виборча адреса яких віднесена до території відповідної територіальної громади». Раніше це право давала належність до територіальних громад. Прив’язка до виборчої адреси передбачає можливість одразу ж брати участь у виборах у випадку зміни цієї адреси. Натомість у багатьох європейських демократіях вцілів ценз осілості на місцевих виборах: особа (навіть незалежно від наявності у неї громадянства) одержує статус виборця на місцевих виборах за умови проживання протягом досить тривалого строку (здебільшого — п’ять років) у певній громаді. Це — гарантія обстоювання на виборах саме місцевих інтересів.

Окрім того, нардепи так поспішали, що не помітили, що ч. 7 ст. 7 не узгоджується з іншими частинами цієї статті. Бо за нею військовослужбовці строкової служби, громадяни України, які проживають за кордоном, а також особи, визнані судом недієздатними, та громадяни України, які за вироком суду перебувають у місцях позбавлення волі, «вважаються такими, що не належать до жодної територіальної громади, та не мають права голосу на місцевих виборах». Але ж відтепер важить не належність до громади, а наявність виборчої адреси. А виборча адреса, приміром, усіх осіб, позбавлених волі, віднесена до території якоїсь територіальної громади.

Пішов у небуття механізм належного представництва територіальних громад в обласних та районних радах, чий статус Конституція України визначає як органи місцевого самоврядування, «що представляють спільні інтереси територіальних громад» (ч. 4 ст. 140). Бо відтепер формування багатомандатних виборчих округів на виборах до обласних та районних рад покликане забезпечити рівномірність представництва виборців, а не громад. Приміром, у Харківській області сім новоутворених районів, між якими є суттєва диспропорція за чисельністю жителів. Тож у Харківському районі (1 763 тис.) буде обрано принаймні у п'ятнадцять разів більше депутатів обласної ради, аніж у Красноградському (109 тис.). Наскільки інтереси невеличких районів будуть враховані в діяльності новообраної обласної ради?

Загалом, депутатам не можна не подивуватися. Санкціонувавши укрупнення громад і районів (але не спромігшись законодавчо врегулювати основи адміністративно-територіального устрою України), вони у Виборчому кодексі оперують незрозумілими поняттями. Наприклад, у ч. 6 ст. 201 йдеться про якісь міста обласного значення. Між тим варто звернутися до затвердженої парламентом новаторської діяльності уряду на ниві територіального поділу, щоб зрозуміти: міст обласного чи районного значення просто не існує. Достатньо поцікавитися на відповідному урядовому сайті (decentralization.gov.ua/news/12639). Області складаються винятково з районів, а райони — з громад. Той же Харків на сьогодні є невід’ємною частиною Харківського району. Відповідно, його мешканці будуть обирати депутатів Харківської районної ради, де ці депутати складатимуть абсолютну більшість.

І ще один цікавий момент щодо формування самоврядних інституцій. За ч. 1. ст. 5 Виборчого кодексу України позачергові місцеві вибори, проміжні, перші, додаткові вибори «проводяться двічі на рік — в останню неділю березня та останню неділю жовтня». Тобто якщо повноваження органу місцевого самоврядування припинено у лютому, то й грець з тією громадою — нехай очікує на вибори аж восени.

Тож парламент, визначаючи порядок проведення місцевих виборів, забезпеченням представництва локальних інтересів відверто знехтував.

Зелене світло партійним виборам

Історично, як мовиться у таких випадках, склалася тенденція невпинного обмеження мажоритарної виборчої системи на місцевих виборах в Україні. Це попри те, що вибори в одномандатних мажоритарних округах, при усіх їхніх вадах, найбільше забезпечували дієвий зв'язок депутатів і виборців, давали останнім реальні важелі впливу на діяльність депутатського корпусу.

Утім, ще ухвалений у 2004 році Закон України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» у ст. 2 передбачив, що за мажоритарною системою відносної більшості мали обиратися тільки депутати сільських і селищних рад. Натомість депутати міських, районних, районних у містах, обласних рад обиралися за пропорційною системою у багатомандатних округах, межі яких збігалися з межами відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Оскільки єдиними суб’єктами висування кандидатів у депутати місцевих рад за пропорційною системою поставали місцеві осередки політичних партій або їхні блоки, це п'ятнадцять років викликало справедливі нарікання на обмеження права на політичну самореалізацію особи на місцевих виборах. Бо, м’яко кажучи, йдеться про зазіхання на визнане Конституцією України право кожного громадянина «вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування» (ч. 1 ст. 38).

Внесені зміни свідчать про стійке небажання дотримуватися конституційних вимог. Попередня редакція Виборчого кодексу України встановлювала, що вибори місцевих рад базового рівня (сільських, селищних та міських) у громадах з чисельністю виборців до 90 тис. мали проводитися за поліномінальною (багатомандатною) мажоритарною системою єдиного голосу, що не передається. При цьому допускалося як висування кандидатів місцевими організаціями політичних партій, так і самовисування. Себто чимало політично активних (і делікатно додамо — фінансово та організаційно спроможних) громадян могли випробувати себе на політичній сцені самотужки, безвідносно підтримки тих чи інших партійних лідерів («вільно» в розумінні конституційного формулювання).

Відтепер зміст ч. 1 ст. 192 Виборчого кодексу України виглядає так: «Вибори депутатів сільської, селищної, міської ради (територіальних громад з кількістю виборців до 10 тис.) проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в багатомандатних виборчих округах, на які поділяється територія відповідної територіальної громади. У кожному такому окрузі може бути обрано не менше двох і не більше чотирьох депутатів». Оскільки в таких громадах обираються ради з 22 депутатів, то округи включають найбільше 1800 виборців, що дає реальну можливість кожному кандидату довести свої переваги. Але… тільки в невеликих громадах. І, знову ж таки, інтереси мешканців невеликих поселень опиняються на узбіччі і виборчого процесу, і подальшої діяльності депутатів.

Зниження «порогу» з 90 тис. до 10 тис. варто розглядати у системному зв’язку з укрупненням громад волею Кабінету міністрів України. Кількість малочисельних громад суттєво зменшиться. Тож на майбутніх виборах обрання депутатів не тільки міських, але в багатьох випадках також селищних і навіть сільських рад буде відбуватися за пропорційною виборчою системою, де висування кандидатів у депутати монополізують наявні політичні партії. Всі, хто забажає політичної самореалізації, повинні будуть одержати благословення відповідних партій (чи то пак їхніх лідерів), «поділившись» наявними фінансовими та організаційними ресурсами.

Саме партій, а не їхніх осередків. Промовистою є вказівка Виборчого кодексу України на те, що партії у рішенні про участь у місцевих виборах також зазначають «найменування центрального керівного органу партії, який погоджуватиме рішення зборів (конференції) місцевої організації партії про висування кандидатів у депутати, кандидата на посаду міського голови від місцевої організації партії, а також прізвище, власне ім’я (усі власні імена) та по батькові (за наявності) керівників партії, уповноважених посвідчувати своїм підписом копії рішень зборів (конференції) місцевої організації партії» (ст. 217). Погоджуватиме! Фактично законодавством встановлюється форма контролю партійних центрів за місцевими осередками. Навряд чи можна очікувати на суто філантропічні підходи від партійних керівників, бо для чого тоді такі новації до Виборчого кодексу вносили? Ці зміни не обґрунтовувалися і є відображенням апетитів партій (чи то пак партійних проектів), бачення їхніми лідерами того рівня, нижче за який немає достатньо привабливих організаційних та фінансових ресурсів.

Те, що увагу законодавця було зосереджено на утвердженні партійності виборів, опосередковано підтверджує і невідпрацьованість регулювання окремих сторін виборів за мажоритарною системою. Бо у випадку виникнення вакансій та потреби проведення проміжних виборів Виборчим кодексом України чомусь визначено, що такі вибори «призначаються у відповідному багатомандатному окрузі» (ч. 5 ст. 194). Але якщо виникне у цьому окрузі одна вакансія? Призначення виборів одного депутата в багатомандатному окрузі є реальним порушенням рівності кандидатів, бо надто суттєво змінюються умови обрання. Логічніше було визначати без виборів депутатом кандидата, наступного за одержаною кількістю голосів. Та кому потрібні такі «дрібниці»? Партійні проекти потребують місцевих ресурсів. А представництво місцевих інтересів? Та це дурниця, не варта уваги серйозних людей.

Умовна відкритість

Законодавець наповнив Виборчий кодекс України численними згадками про можливі експерименти. Але насправді найбільший експеримент — це проведення виборів за пропорційною системою з преференціями (так званими відкритими списками). І не в тому спотвореному вигляді, як на останніх місцевих виборах, коли було створено небачений у світі гібрид пропорційної системи з мажоритарними елементами. Із також небаченим спотворенням волевиявлення виборців, про що заговорили одразу після місцевих виборів 2015 року. Хоч усі негативні наслідки були свого часу детально описані у висновку Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України, підготовленому до першого читання.

Відтепер йдеться про відкриті списки кандидатів у вигляді, наближеному до класичного, коли виборець може проголосувати як за певну політичну партію, так і за конкретного кандидата в цьому списку, надавши йому перевагу перед іншими кандидатами, незалежно від місця у списку (ч. 7 ст. 248 Виборчого кодексу України). Відповідно, на виборах практично перейшли від одного багатомандатного округу до кількох багатомандатних (так званих територіальних) округів із 8‒12 мандатами у кожному.

Для кращого розуміння значення цього кроку: десять років тому при ухваленні Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» однією з найпоширеніших поправок була пропозиція обирати депутатів місцевих рад «за відкритими виборчими списками кандидатів у депутати від місцевих організацій політичних партій у багатомандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами відповідно Автономної Республіки Крим, області, району, міста, району в місті». Але як автори цих поправок уявляли собі технічно організацію таких виборів? Бюлетень, де від 30 до 150 кандидатів від кожної з 20‒30 партій? Фантастика!

Однак жодна класика не може пробивати собі дорогу у вітчизняних реаліях без «уточнень». Про всяк випадок законодавець, розділивши поняття «загальний багатомандатний округ» та «територіальний округ», подбав про лідерів партійних списків: їм гарантовано депутатський мандат (звісно, якщо список збере в цілому не менш як 5% голосів учасників виборів). У випадку розпорошення голосів та проходження до ради 8‒10 списків, у відносно невеликих радах (наприклад, у громаді, де до 30 тис. виборців, обирається усього 26 депутатів) місцеві партійні очільники можуть «прихопити» значну частину мандатів безвідносно ставлення до них виборців і представництва місцевих інтересів.

Значення особистої активності кандидатів для їх обрання (заради чого і «відкриваються» списки кандидатів) також не варто переоцінювати: потрібно набрати преференцій на чверть виборчої квоти, без чого їхнє місце у списку буде обумовлюватися заздалегідь визначеними партійними очільниками. А от як поведуться виборці в нових умовах — залишається невідомою величиною. Для прикладу, у Бельгії, де найдавніше застосовуються вибори з «відкритими списками», близько третини виборців позначають преференції, решта — довіряє черговості кандидатів, встановленій партією. Тож зміни результатів можливі за умови, коли виборці почнуть масово писати номери кандидатів у списках, а кандидати будуть вести бурхливу передвиборчу кампанію.

Номінально, мешканці невеликих поселень можуть спробувати власним волевиявленням вплинути на обрання конкретного депутата як виразника місцевих інтересів. Але для цього необхідні достатньо одностайна підтримка певної політичної сили (а це доволі складно у нашому строкатому за поглядами суспільстві) і не менш одностайне надання преференцій конкретному кандидату від цієї політичної сили. А такі дії потребують і усвідомленої узгодженості позицій достатньо великих колективів людей. Наскільки це можливо у вітчизняних умовах?

Підрахунок голосів на місцевих виборах — у надійні руки

Регламентація виборчого процесу в Україні завжди спотикалася об вельми специфічний принцип: не так важить голосування виборців, як підрахунок їхніх голосів. Тож ухвалення виборчих законів незмінно супроводжувалося і гострими дискусіями щодо того, хто і як рахуватиме подані голоси. Консенсус, досягнутий у сесійній залі 16 липня 2020 року, ґрунтується на тому, що рахувати будуть представники партій та депутатських груп, представлених у парламенті. Точніше — у нинішньому складі парламенту.

Виборчий кодекс України (ч. 3 ст. 204) залежно від кількості виборців визначає чотири види виборчих дільниць і відповідно чотири види дільничних виборчих комісій. Дуже малі (до 200 виборців) — 4‒6 осіб у комісії, малі — 10‒14 осіб, середні — 12‒16 осіб, великі — 14‒18 осіб. Формально законодавець визначив значну кількість суб’єктів, наділених правом подати кандидатури своїх представників до комісій. Однак за законодавчими новелами ч. 2 ст. 204 Виборчого кодексу України обов’язково (без жеребкування) до комісії включаються по двоє представників від кожної із партій, які мають фракції у Верховній Раді. Таких партій зараз п’ять, тож десять місць у комісії вже зайнято. Не представлені у парламенті партії, які укладуть «угоду» з однією з двох депутатських груп у Верховній Раді (ось і пояснення підтримки змін цими групами), також можуть розраховувати на одного представника. Це ще два місця.

Себто за результатами жеребкування серед представників від: інших партій, що висунули списки кандидатів; кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови; кандидатів в депутати у мажоритарних округах (якщо такі будуть) — будуть призначені щонайбільше від двох до шести членів комісії. Та й то, поповнення «зі сторони» гарантоване тільки комісіям великих дільниць. Комісії і малих, і середніх дільниць можуть уміститися в ті ж самі 12 осіб.

Звісно, реалізація цього нормативного механізму на практиці може зустрітися (напевне зустрінеться) з неабиякими труднощами. Де набрати стійких прибічників «Європейської солідарності», тим більше — «Голосу», для рекрутування до кожної виборчої дільниці у луганських та донецьких селах, або, навпаки, «Опозиційної платформи — за життя» у селах Прикарпаття та Волині? Утім, це питання наявності не стільки людських, скільки фінансових ресурсів, за достатності яких можна спробувати підшукати найманих працівників, які принаймні дадуть достовірну інформацію про те, що відбувається безпосередньо на місці голосування і підрахунку голосів.

Тут більше важить те, що, попри непоодинокі зауваження ще на етапі обговорення законопроекту про порушення його положеннями принципу рівності партій як суб’єктів виборчого процесу, а укладання угод депутатських груп з окремими партіями розцінювалося як спроба узаконити відверту політичну корупцію, у сесійній залі їх проігнорували. А за цим простежується стійкий намір представлених у Верховній Раді фракцій та груп узяти у свої руки долю місцевих виборів.

Чи допоможе партійності зневага до самоврядності?

З включенням законодавцем режиму найбільшого сприяння для партій на місцевих виборах постає досить цікаве запитання: а може, так і має бути? Не будемо забувати, Конституція України визначає політичні партії як такі, що «сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах» (ч. 2 ст. 36). Однак йдеться саме про сприяння, а не монополію на формування і вираження волі, про участь у виборах, а не встановлення тотального контролю за ними. Політичні партії за своєю природою є інструментом формування та вираження волі народу, але не локальних спільнот. Вони мають обстоювати загальнодержавні інтереси, що закріплено законодавцем.

Зокрема, Закон України «Про політичні партії в Україні» встановлює, що партія — «добровільне об’єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку» (ст. 2). Натомість місцеве самоврядування — інструмент задоволення локальних інтересів, вирішення питань місцевого значення. Тож партизація місцевих виборів дуже нагадує спробу схрестити їжака з вужаком. Але кому потрібні півтора метра колючого дроту, одержаного в такий спосіб?

Останніми місцевими виборами, на яких ще не встановлювалась монополія партій на висування кандидатів до більшості самоврядних інституцій, стали вибори 2002 року. На них серед обраних депутатів місцевих рад питома вага висунутих осередками політичних партій становила: 27,92% — міських рад у містах районного значення, 43% — міських рад у містах обласного значення, Києві та Севастополі, 46,6% районних рад у містах, 35,47% районних рад, 36,12% — обласних рад. У жодному виді місцевих рад партійний прошарок не сягав і половини депутатського корпусу. Себто у 2004 році законодавець надав політичним партіям суто штучні переваги, про які йшлося вище.

Утім, це робилося в ім’я начебто високої мети — становлення в Україні цивілізованої багатопартійності. Та достатньо подивитися на нинішній стан багатопартійності, щоб зрозуміти, що їй це аж ніяк не допомогло. Із п’яти партій, які тепер мають парламентську фракцію, тільки одна — Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина» — є достатньо сталою політичною організацією, щоправда, із крихітним парламентським представництвом — усього 24 багнети. Решта партій — власне, партійні проекти, створені практично перед останніми загальнонаціональними виборами. У тому числі і шляхом трансформації попередніх партійних проектів. І зовсім не гарантується збереження усіх їх на наступних загальнонаціональних виборах. Знову українського виборця, як на гачок, будуть ловити на барвисту політичну обгортку.

Надання переваг партіям на місцевих виборах не посприяє структуризації суспільства та підвищенню правової культури виборця. Є тактичний виграш партійних проектів, який виявляється передусім у збиранні коштів, витрачанні цих коштів на розбудову більш чи менш потужних партійних машин на місцях і демонстрацію політичної присутності в органах місцевого самоврядування. Розбудова партійних осередків неминуче буде штучною, а до виборчих списків потраплять люди, які не поділяють ідеологію партій, від яких вони формально будуть балотуватися.

Опосередковано слабкість наявних партійних проектів визнав законодавець, волевиявленням держави намагаючись компенсувати відсутність необхідних організаційних зв’язків. Усвідомленням кадрової немічності місцевих організацій політичних партій є закріплений у ст. 216 дозвіл кандидатам одночасно балотуватися до кількох самоврядних інституцій. Регулюванням внутрішньопартійних стосунків є положення ч. 5 ст. 219: «Районна організація партії не може висувати <…> кандидатів у депутати, кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови, якщо відповідна обласна організація цієї політичної партії <…> ухвалила рішення про висунення таких кандидатів у депутати, кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови». А за-віщо пропонується відкликати депутатів місцевих рад, сільських, селищних та міських голів, висунутих політичними партіями? Знову ж таки — передусім за зраду партійного прапора.

На жаль, вітчизняна місцева політична еліта так влаштована і вихована (чи не вихована?), що горнеться до переможців, але навіть натяк на можливе перетворення лідера на аутсайдера викликає її стрімку переорієнтацію. Де «Наша Україна»? Де Партія регіонів? Де «Фронт змін»? Створення безпідставних переваг на місцевих виборах під формальним гаслом розвитку партійності є тільки засобом подальшого розбещування місцевих політиків і тих, хто хоче прилучитися до цього кола. Натомість найкращий засіб виховання у місцевої еліти політичної чесності і відповідальності — створення інституційних механізмів, які б забезпечували передусім тісну і змістовну взаємодію з виборцями, їхніми проблемами та інтересами.

Руйнація самоврядності — загроза державності

Новації у виборчому законодавстві більше нагадують формальну угоду, покликану закріпити режим максимального сприяння партійним брендам на місцевому політичному ринку. Партійна монополія покликана акумулювати фінансові та організаційні ресурси місцевих еліт винятково під наявними партійними прапорами. При цьому помітною є перевага вже представлених у парламенті партій і (диво дивне!) навіть парламентських груп. Йдеться про відвертий примус, оскільки політично активних індивідів на місцях ставлять перед вибором: або йти під партійні прапори, або відмовлятися від політичних амбіцій.

Утім, справа не тільки в політичних амбіціях окремих осіб, а у спробах політичних партій домовитися із місцевими бізнес-елітами, які одержують можливість конвертувати матеріальні можливості у локальний політичний вплив з перспективою як мінімум створення сприятливих умов для ведення бізнесу. Домовленість з місцевими розпорядниками привабливих партійних брендів відкриває майже автоматичний доступ до впливу у самоврядних інституціях, спрощує відносини бізнес-влада, практично усуваючи необхідність мати справу з виборцями.

Але за такого стану справ руйнується весь механізм представництва інтересів, саме існування обраних у такий спосіб інституцій втрачає сенс. У той час як повсюдно правляться теревені (це найбільш делікатна оцінка) про необхідність розвитку місцевого самоврядування, власне самоврядність руйнується. Місцеві самоврядні інституції перетворюються на засіб вирішення яких завгодно справ, але не нагальних місцевих. Потрібно нагадати, за Конституцією України місцеве самоврядування «є правом територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України» (ч. 1 ст. 140).

Те, що громада ніяких питань вирішувати безпосередньо не може, обумовлено тривалою відсутністю законодавчого регулювання порядку проведення місцевих референдумів. І жодних кроків щодо ухвалення відповідного закону не спостерігається. Що ж стосується опосередкованого вирішення громадою питань місцевого значення, то пропонується для цього обирати винятково представників партій, причому погоджених не тільки на рівні місцевих, але й київських штабів. То чиї інтереси вони будуть після обрання обстоювати — місцеві, чи то партійно-політичні?

Обрані за поданням партій органи самоврядування неминуче свою діяльність починають зміщувати в бік загальнополітичних питань. Підготовка до цього розпочинається на етапі виборів, коли предметний діалог щодо місцевих проблем та можливих напрямів та засобів їх вирішення зазвичай підміняється загальнополітичною риторикою. Інтенсивна партизація самоврядних інституцій тягне за собою і їх політизацію. У ради і крісла мерів підуть фахівці (як провладні, так і опозиційні) з організації політичного протистояння, але не з розбудови транспортного сполучення, вивезення сміття, ремонту водогону та каналізаційних мереж.

Яким би не був стан справ на місцях — голосувати виборцям доведеться за тих, кого запропонують партійні лідери. Але, без зайвої делікатності відштовхуючи громадян та місцеві громадські ініціативи від формування місцевої влади, не можна це зробити так, щоб відштовхнуті цього не відчули. Тож процес відчуження населення від самоврядних інституцій, який вже триває, тільки посилиться і прискориться. Чи не доведеться вже незабаром зіткнутися з відродженням (вкотре?) не такого вже й забутого гасла: «Владу радам, а не партіям»?

Сенс самоврядування — відокремити вирішення справ державних від справ місцевих. Концентрація влади дорівнює концентрації відповідальності. Тож самоврядування у світі — не модняцький тренд, а об’єктивно необхідний інструмент зняття з держави відповідальності за вирішення питань локального значення. Прагнення загальноукраїнських партій покращити своє фінансове та організаційне становище за рахунок місцевих ресурсів неминуче обернеться тим, що відповідальність за стан справ на місцях буде найтісніше пов’язана із державою, бо від її імені виступають представники тих самих партій. У цьому й виявляється незрілість вітчизняних політичних еліт — у них хапальний інстинкт помітно бере гору над раціональним мисленням і необхідністю певного самообмеження. А це обертається руйнацією самих підвалин української державності.