«Бывший сын»: у Києві відбулася прем'єра забороненої в Мінську вистави

Останні події в Білорусі, які без перебільшення шокували увесь світ, ще раз наочно показали, чому режим видавлює з країни не лише професійних політиків-опозиціонерів, а й просто яскравих, талановитих, розумних людей. Як це, жити в державі, де час застиг, де у громадян є три шляхи — прийняти правила гри, нав'язані тоталітарним режимом, виїхати з країни або залишитися і, ризикуючи собою, намагатися змінити свою батьківщину?

20 травня у столичному Національному центрі Олександра Довженка відбулася прем'єра забороненої в Мінську вистави «Бывший сын», поставленої за романом білоруського письменника Саші Філіпенка. Роман, який став лауреатом міжнародних премій, перекладено десятьма мовами. У центрі історії — юнак, якого перекинуло з 1999 року, часу, коли в Білорусі тільки зароджувався режим Лукашенка, в 2011-й, в епоху зрілого тоталітаризму. Саме тоді перед героєм і постала необхідність вибрати один із трьох шляхів: прийняти все як є, виїхати або залишитися і боротися.

Герой роману, що вийшов 2014 року, обирає другий шлях — поїхати. (До речі, сам автор теж залишив Білорусь і сьогодні живе у Швейцарії.)

Однак за неповне десятиліття, що минуло після описаних у книжці подій, чимало громадян Білорусі пішли третім шляхом — шляхом боротьби за свою країну. І герой вистави, на відміну від свого романного прототипу, залишається на батьківщині та стає учасником протестів.

«Для мене було принциповим, щоб герой перейшов на білоруську мову»

Цей новий фінал вибрав автор написаної за романом п'єси і режисер спектаклю Володимир Ушаков, засновник і художній керівник мінського «Сучасного художнього театру». Крім фіналу, у виставі є ще одне знакове рішення. У книжці головний герой Франциск, обговорюючи з друзями найболючіші для його країни питання, з першої до останньої сторінки роману послуговується російською. У виставі російською розмовляє 16-річний Франциск, а хлопець, який оговтався після багаторічної коми, бачить, на що перетворилася його країна, і... свідомо переходить на білоруську.

— Для мене було важливо, щоб герой перейшов на білоруську мову, — каже Володимир Ушаков. — Нас 26 років відучували від рідної мови, переконуючи, що ми більше росіяни, ніж білоруси. До приходу Лукашенка в країні було багато білоруських шкіл, але зараз у Мінську залишилося лише кілька білоруських ліцеїв, у переважній більшості школи російські. Однак із відродженням національної самосвідомості відроджуються і символіка, і мова. Люди намагаються спілкуватися білоруською. Ті українські актори, які зайняті у виставі, розповідали мені, що ця проблема існує і в Україні, хоча, звісно, вона стоїть не так гостро, як у нас. Я, до речі, прошу їх розмовляти зі мною українською. Якщо ти хочеш жити в країні, маєш знати мову.

Акторський склад вистави, до слова, неординарний. У ньому задіяно в основному білоруських акторів, які живуть нині в Україні і активно підтримують протестний рух на батьківщині. Серед них — блогер, засновник групи «Досить Боятися» Тетяна Мартинова, колишній генеральний продюсер «Альфа радіо» в Мінську Сергій Кузін, театральні актори Анастасія Шпаковська, Олексій Яровенко, Павло Городницький, Євген Казакевич. Українців у проєкті троє — артисти Юлія Гершанік, Анастасія Салата і Василь Процюк.

— Коли ви підбирали акторів, відігравали роль ідеологічні міркування?

— Я не зустрів в Україні жодного білоруса, який не був би за зміни. Тут, звичайно, не так багато моїх співвітчизників — професійних акторів. Відправляючи їм роман, я говорив про ту ситуацію, що склалася зі спектаклем. Кілька людей відмовилися брати участь у проєкті, але, сподіваюся, не з ідеологічних міркувань.

Як просто зірвати виставу

— Зрозуміло, чому прем'єра вистави, яка для тоталітарного режиму є справжньою ідеологічною бомбою, відбулася в Києві. Але яким був цей шлях — від народження ідеї в Мінську до київської прем'єри?

— Ідея зробити виставу за романом «Бывший сын» з'явилася у вересні минулого року (після серпневих виборів 2020-го в країні розпочалися масові протести). П'єса була готова до грудня, з січня почали роботу над спектаклем.

Паралельно з підготовкою вистави у «Сучасного художнього театру», успішного колективу, заснованого 2004 року, почалися серйозні проблеми.

— Ми грали до 20–30 вистав на місяць, у нас був великий репертуар — 12 дорослих вистав і 4 дитячі, — продовжує Володимир Ушаков. — І от починаючи з вересня минулого року нам стали активно заважати працювати. Є чимало умов, які потрібно виконати, щоб захід відбувся. Існує, наприклад, так зване гастрольне посвідчення, яке оформляється за два тижні до заходу. Оскільки ми міський театр, нам його видавало Управління культури міськвиконкому. І от на цьому етапі можна запросто зірвати виставу. Останнє таке посвідчення нам видали за тиждень до вистави, мабуть, у цілковитій впевненості, що це занадто пізно, і спектакль буде скасований. Але ми не стали його скасовувати. І десь за пів години до початку, коли у нас були збудовані декорації, готові артисти і вже почали сходитися глядачі, несподівано приходить МНС і заявляє, що «порушено техніку безпеки». І наступного дня спектакль закрили. І не лише спектакль, закрили майданчик, на якому ми грали.

У 2018 році ми поставили спектакль «Дракон» за п'єсою Євгена Шварца, він був дуже успішним. 6–7 серпня 2020-го, перед президентськими виборами, ми грали його на дуже престижному майданчику — «Дипсервіс хол». Наступного дня нас просто виставили звідти. Під яким приводом? Дуже простим: «Ми з вами не працюватимемо».

— І театр опинився в Києві?

— Колектив зараз у Мінську, а для київської прем'єри я зібрав акторів в Україні. А тоді, наприкінці 2020-го, ми шукали можливість продовжити діяльність театру. Виник варіант гастролей у Києві. Я списався з Богданом Струтинським (народний артист України, голова Національної спілки театральних діячів України. — Ред.), Він нам дуже допомагає. Величезне спасибі Андрію Білоусу, художньому керівникові київського «Молодого театру», куди ми мали приїхати в грудні на гастролі. Але через епідемію їх перенесли на квітень, потім у Києві оголосили локдаун... Зараз, якщо у акторів узагалі буде можливість виїхати з Білорусі, то гастролі можуть відбутися в серпні або вересні.

«У нас уже не стають на лавочки, знімаючи взуття»

— 20 травня в Києві публіка чудово приймала спектакль, — говорить Володимир Ушаков. — У фіналі в залі було багато заплаканих облич. На жаль, Україна, та й увесь світ мало знають про білоруські культурні події, які дають ключ до розуміння того, чому інтелігентні люди готові чинити опір режиму.

— Багато українців, які пережили Майдан 2013–2014 років, кажуть, що протестний рух у Білорусі поки що зазнає поразки, бо він занадто «добрий», мирний, ненасильницький. Мовляв, коли люди почнуть ставати на лавочки, не знімаючи взуття, і підпалять першу шину, тоді справа зрушиться...

— У нас уже не стають на лавочки, знімаючи взуття, хоча у виставі є і такий момент. Люди вже давно дозріли, ненависть накипіла, і багато хто готовий вийти по-іншому. Але мирні протести не були даремними, вони показали, як нас насправді багато. Зараз, як на мене, настає момент розуміння — боротьба не може бути лише мирною, якщо ми хочемо щось змінити.

— І як тоді складатимуться стосунки з росіянами?

— Вони потрібні як друзі, як гості. Але ми різні народи. Що ми говоримо, як ми думаємо — це наш вибір і право. Нехай вони у себе будують свою країну.

Хоче хтось цього чи ні, але Білорусь — європейська країна, і ми добре знаємо, як живуть у Європі. Поруч Литва і Польща, для нас було нормальним з'їздити, наприклад, на вихідні в Ригу.

У виставі йдеться не тільки про те, що ми зробили і робитимемо. Так, ми будемо виходити, чинити опір і робити все, аби зміни відбулися. Ми показуємо в цьому спектаклі, що чекає на Білорусь. Це треба побачити. 2 липня в Києві планується вистава, влітку нас запрошують на гастролі в Одесу і Львів.