Від моджахедів до талібів

На початку 1980-х років я брав активну участь у забезпеченні підтримки моджахедів в Афганістані. Хоча, наскільки пам'ятаю, західні уряди робили це вельми неохоче, вважаючи за краще обмежуватися такою допомогою лише на словах. Основні зусилля на цьому поприщі докладали антикомуністичні і правозахисні організації на Заході. Одним із найактивніших прихильників надання підтримки моджахедам була організація «Інтернаціонал опору», що базувалася в Парижі та була створена за ініціативою колишнього радянського політв'язня Володимира Буковського з метою боротьби з комунізмом у всьому світі. Це була дивна суміш дисидентів і колишніх політичних в'язнів із Радянського Союзу та Східної Європи вкупі з нікарагуанськими контрас, кубинськими вигнанцями й африканськими партизанськими лідерами, такими як Жонас Савімбі з Анголи. Багато з них були справжніми героями, хтось — досить сумнівними постатями, а деякі і зовсім військовими злочинцями. Однак усі вони були переконаними антикомуністами, і Буковський вважав, що така позиція в певному сенсі виправдовує інші не найприємніші їхні якості.

Свого часу мене відправили в Рим, щоб проінструктувати двох молодих людей (один з яких, Савік Шустер, став відомим телеведучим) про контрабандне ввезення в країну друкованих матеріалів. Вони збиралися доставити в Афганістан фальшиві номери газети «Красная Звезда» з надрукованим великим шрифтом гаслом «Все по домам» і численними статтями проти радянської окупації. Я і сам повинен був контрабандою вирушити до Афганістану з групою депортованих у Німеччину афганців. Ми з колегою ґрунтовно підготувалися до поїздки як морально, так і матеріально, купили квитки в Пешавар, звідки нас мали доставити в Джелалабад. В останній момент поїздку, втім, було скасовано: наш афганський партнер опинився в небезпеці, і виникла висока ймовірність того, що ми потрапимо в засідку.

Пізніше я опікувався долею радянських військовополонених, молодих хлопців, що здалися моджахедам у полон, з якого їх ніхто не поспішав визволяти. Дехто з них згодом опинився в таборі Червоного Хреста в Швейцарії, хтось дістався Сполучених Штатів, здебільшого завдяки старанням Людмили Торн з організації Freedom House, яка регулярно їздила в Пакистан і, якщо не помиляюся, в Афганістан, встановивши дружні контакти з моджахедами.

Нагадаю, що на початку 1980-х років перспектива була зовсім іншою. Моджахедів вважали хоробрими бійцями, які з давніх часів досить успішно боролися з усіма іноземними вторгненнями і тепер стріляли по радянських вертольотах з отих застарілих гвинтівок. Минуло багато часу, перш ніж їх таємно забезпечили більш досконалою зброєю, такою як «Стінгери», щоб збивати радянські вертольоти, але спочатку їхній опір нагадував сучасну версію поєдинку Давида і Голіафа. Крім того, прав жінок і гендерної рівності не було тоді в міжнародному порядку денному. Але загалом моджахеди справді проявляли дружелюбність щодо таких людей, як Людмила Торн, щодо жінки, ймовірно, також тому, що вважали їх рятівниками і тими небагатьма, хто вірив в їхню справу.

Пишу про це тому, що в повідомленнях з Афганістану часто зустрічаються фундаментальні помилки. Наприклад, що рух «Талібан» став реальною силою нібито завдяки тому, що моджахедів оснастили сучасною американською зброєю. Це, наскільки мені відомо, безумовно не так. По-перше, Захід діяв у цьому питанні з великим небажанням, з таким само, як і в питанні надання зброї Україні для боротьби з путінським вторгненням. По-друге, неможливо порівнювати нинішню ситуацію з ситуацією 1980-х років. Тоді ще не існувало «Аль-Каїди», а Іран лише незадовго до цього було захоплено Хомейні та його бандою. Слово «джихад» лише входило в глобальний лексикон, і хоробрих моджахедів (ще) з ним не асоціювали. За моїми спостереженнями, їхня головна мета полягала в тому, щоб позбутися ще одного іноземного загарбника, а не в тому, щоб нав'язати шаріат своїй країні. Люди, з якими я мав справу до моєї зірваної поїздки в Афганістан, не переймалися аж настільки релігійними переконаннями, — це були інтелектуали, метою яких було просто видворити радянські війська з країни.

Проблематична ситуація в Афганістані зумовлена, по-перше, особливістю країни: жодному іноземному загарбникові досі не вдавалося її контролювати. По-друге, чималу роль у цьому питанні відіграє західна зарозумілість, переконання, що можливо «імпортувати» демократію силою і що вона отримає загальне визнання, точно так само, як німці прийняли демократію після війни (але це окрема, аж ніяк не однозначна історія). І, по-третє, слід визнати, що Захід не розробив по-справжньому довгострокової політики і змирився з тим фактом, що, увійшовши одного разу в країну з метою її «модернізації», доведеться залишитися там не на двадцять років, а на досить невизначений термін. Через двадцять років після Другої світової війни, 1965 року, Німеччина все ще була наповнена іноземними військами, і вплив західних союзників на внутрішню політику країни залишався значним. У 1965 році в Німеччині перебувало 300 тисяч американських військовослужбовців! Зрозуміло, існувала радянська загроза, але ситуація в Афганістані мало чим відрізнялася, а можливо, була навіть набагато серйознішою: адже там існувала загроза ісламських радикалів, якій слід протистояти постійно, бо якщо не знищити її на місці, то вона опиниться у вас на порозі, біля дверей заможного Заходу.

Те, що ми зараз спостерігаємо, — це тотальна неспроможність короткострокових західних уявлень про побудову нації та імпорт демократії. У найближчі місяці і роки становище тільки погіршиться: все ті люди, яким ми давали надію та обіцяли краще майбутнє, тепер кинуті нами напризволяще і ніколи більше нам не повірять. Крім того, інші країни, які могли б на нас покластися, знають, чим це практично відразу може закінчитися. Що означають багатообіцяючі слова на адресу Грузії й України? І чи можуть, попри зобов'язання НАТО, держави Балтії виходити з того, що будь-який напад на них розцінюватиметься як напад на весь альянс і демократію як таку?

У 1985 році я брав участь у конференції в Парижі, присвяченій війні у В'єтнамі, через десять років після її закінчення. На ній були присутні високопосадовці як Північного, так і Південного В'єтнаму, але головним гостем, поза сумнівом, був Генрі Кіссинджер, суперечливий державний секретар США, який обіймав цю посаду в вирішальні для долі В'єтнаму 1973–1977 роки. На одній вельми емоційній сесії розгнівані представники Південного В'єтнаму сказали йому, що він їх зрадив. Погодившись приїхати на конференцію, Кіссінджер міг очікувати такого розвитку подій. Суперечливий чи ні, він проявив достатню мужність, щоб зустрітися з ними віч-на-віч, і настільки ж емоційно спробував пояснити аудиторії, що у нього не було вибору.

Не виключено, що через десять років після нинішніх подій ми станемо свідками аналогічної конференції, що проллє світло на те, як несподівано поспішно було втрачено Афганістан і як мільярди доларів і тисячі життів військових, відданих за вільний Афганістан, виявилися марними. Сумніваюся, однак, що знайдеться така ж хоробра людина, як Кіссинджер, яка наважиться зустрітися віч-на-віч із розлюченими афганцями, переконаними в тому, що ми їх зрадили і назавжди втратили їхню довіру.