«Зізнання» Протасевича — фірмова страва голови КДБ Андропова

Останніми днями білоруське державне телебачення кілька разів демонструвало кадри, на яких білоруський опозиціонер Роман Протасевич зізнається в інкримінованих йому «злочинах». Протасевича і його дівчину зняли з борта захопленого білоруською владою літака, коли пара поверталася до Вільнюса з відпустки в Греції, і помістили в мінське СІЗО КДБ Білорусі. Уже на перших коротких кадрах, явно побитий, Роман визнав свою «провину». Наступні події були цілком передбачуваними. Набагато довші кадри, показані 3 червня, стали кінцевим результатом гебешної кухні: в рамках змодельованого під телевізійне шоу інтерв'ю Роман Протасевич зробив повне «зізнання» ведучому, який начебто співчував йому, а насправді був просто актором в огидній постановці.

Це інтерв'ю має єдину мету: налаштувати одного з членів опозиції проти інших і в такий спосіб деморалізувати опозиційний рух загалом. Старий трюк, що його голова КДБ СРСР Юрій Андропов почав використовувати проти «внутрішніх ворогів», дисидентів, ще на початку 1970-х років. Очоливши КДБ 1967-го, Андропов рішуче взявся за боротьбу з «ідеологічною диверсією». Він створив п'яте «ідеологічне» управління, додав нові статті до Кримінального кодексу і впровадив використання каральної психіатрії як систематичного знаряддя репресій. У 1972 році він завдав нищівного удару по дисидентському рухові, заарештувавши двох його лідерів — Віктора Красіна і Петра Якіра. Через кілька місяців інтенсивних допитів під безпосереднім контролем самого Андропова обидва зламалися. Застосовувані на допитах методи були типово «андроповськими». Після розстрілу батька Петра воєначальника Іони Якіра в 1938 році чотирнадцятирічного Петра відправили в ГУЛАГ, звідки його звільнив Хрущов аж 1956-го. Страшенно травмований, він пристрастився до алкоголю, що і було використано проти нього слідством. А Красіна, який відсидів дев'ять років у таборах при Сталіні, обвинувачували в «державній зраді» і погрожували смертним вироком, з яким той не зміг змиритися. В результаті Красін і Якір дали свідчення на багатьох соратників-дисидентів. Дисидентський рух ледь вижив. Після суду обох привели в кабінет Андропова для невимушеної розмови — кіт любив грати зі своїми мишами.

Цей метод використовували незліченну кількість разів у різноманітних варіаціях. У 1978 році грузинський дисидент Звіад Гамсахурдія, який пізніше став президентом Грузії, був змушений зробити публічне визнання. Він розповів про «фарисейську кампанію, розгорнуту на Заході і замасковану під гаслом« захисту прав людини », і розкаявся:«Наскільки неправильним був мій шлях, коли я поширював ворожу радянській державі літературу».

У 1980 році, під час моєї першої поїздки в СРСР як кур'єра дисидентського руху, я зустрів у Ленінграді серйозну молоду людину Валерія Рєпіна, головним завданням якого було надавати допомогу сім'ям політв'язнів. Його заарештували незабаром після мого візиту, без годувальника залишилася молода дружина з маленькою дитиною на руках. Тривалий час він стійко витримував допити КДБ, поки якось, ідучи коридором на черговий допит, нібито випадково не побачив за прочиненими дверима одного з кабінетів своєї дружини і дитини. Слідчий, вибачившись за допущену помилку, пояснив: «Ми заарештували вашу дружину. Вашу дитину відправлять до дитячого будинку». У цей момент Рєпін зламався і назвав десятки прізвищ дисидентів.

У середині 1980-х років КДБ використовував іще один трюк. Політичних в'язнів, які відбули покарання, повторно заарештовували, іноді навіть у день звільнення, і їм пропонували або підписати відмову від подальшої опозиційної діяльності, або отримати новий термін тюремного ув'язнення. Не всім під силу було витримати подібний тиск. Використовували у КДБ і так звані прес-хати — тюремні камери, куди до політичних в'язнів підсаджували закоренілих злочинців з метою вибити з них потрібні зізнання. Ті ж методи, поза сумнівом, застосовуються і сьогодні.

Віроломний спосіб, яким КДБ ламав людей, чинив деморалізуючий вплив не лише на колишніх друзів і колег, але перш за все на самих зламаних. Вони були вигнані з дисидентського руху, втрачали коло спілкування і змушені були продовжувати жити, не наважуючись дивитися на себе в дзеркало. У 1983 році Віктор Красін зробив сміливий вчинок, написавши невелику книгу про те, як його зламали. Книгу «Суд» було опубліковано колегою-дисидентом Валерієм Чалідзе, який емігрував до США і вважав за важливе донести до читачів історію самого Красіна. Але не всі підтримали його в цьому починанні. Десять років тому, коли я допомагав Красіну в редагуванні і виданні набагато ширших мемуарів під назвою «Поєдинок: записки антикомуніста», немало людей дивувалися, чому я це роблю.

Працювати із Красіним над книжкою було непросто. Незважаючи на те, що Віктор щиро прагнув бути чесним перед собою і розумів, що вже ніщо не може компенсувати тієї величезної шкоди, якої він завдав дисидентському рухові, все ж таки йому хотілося частково виправдати себе, очорнивши інших дисидентів. У певному сенсі він намагався «врівноважити» власні помилки прорахунками інших. Подекуди я втручався і відмовлявся включати до книжки певні шматки тексту, що надзвичайно дратувало і засмучувало Красіна, але в результаті він поступався. Я спілкувався з глибоко травмованою людиною, яка пройшла через пекло, побувавши як у таборах при Сталіні, так і в пазурах відомства Юрія Андропова. Це була зломлена душею стара людина, яка добре розуміла, що час неможливо повернути назад.

Те ж саме відбувається зараз і з Романом Протасевичем. Він теж опинився в пеклі, з якого немає порятунку. Білоруські агенти КДБ, вірні послідовники Юрія Андропова, гратимуть із ним стільки, скільки побажають. А факт арешту разом із Романом його дівчини лише погіршує становище — це повторення сценарію з Валерієм Рєпіним. Зрештою, система виплюне його як щось непотрібне. Але Роман більше не зможе возз'єднатися зі своїми друзями і колишнім соціальним оточенням, не зможе дивитися на себе в дзеркало. Його життя буде зруйноване і викликатиме жаль. Злочинний режим Лукашенка не знає меж, і я боюся, це лише початок. Тож раджу всім пристебнути паски безпеки.