Зачистка пам’яті

Радянська міфологія замінювала чимало реальних подій такими, що взагалі не існували. І каральна система тієї країни вишукувала і сепарувала тих своїх громадян, які не хотіли погоджуватися з такими міфологічними підмінами. Караючи цих необережних і незгодних у різний спосіб аж до смертної кари.

У роки так званої хрущовської відлиги країна дізналася, нехай і часткову, правду про масові репресії сталінського періоду. Але навіть в ці відносно світлі і м'які часи тема свідомого умертвіння голодом мільйонів громадян була закрита абсолютно. Певна річ, в українських родинах залишалася пам'ять про жахи Голодомору, але вона проговорювалася пошепки. З проханням до дітей не згадувати про це в присутності чужих.

Людей, що говорили про Голодомор вголос, переслідували нещадно. Для цього каральні органи використовували статті кримінального кодексу УРСР про наклеп – 62 і 187-1. А також так звані психіатричні репресії як судового, так і позасудового характеру. Сьогодні ми знаємо, що слідчі, які формували справи цих «наклепників», часто щиро вірили офіційній радянській пропаганді про те, що ніякого масового голоду з людожерством і трупоїдством в радянській Україні ніколи не було. Інформацію з-за кордону, що надходила по радіо, потужно глушили.

На жаль, сьогодні ми не можемо з'ясувати, яку кількість радянських громадян було репресовано в Україні через поширення «наклепницьких вигадок» про нібито існуюче в Україні масове знищення людей голодом. Це трактувалося як наклеп з метою підриву і ослаблення радянської влади (за статтею 62 Кримінального кодексу) або як звичайний наклеп без мети підриву (за статтею 187-1). Якщо слідчі справи, оформлені і передані в суди апаратом КДБ за статтею 62 можуть бути хоча б частково проаналізовані, то так звані прокурорські справи за статтею 187-1 майже недоступні з різних причин. Більш того, дослідник цієї страхітливої ​​практики рано чи пізно усвідомлює, що далеко не всі досліджувані слідчі справи і судові вироки так званих наклепників взагалі містять інформацію про Голодомор. Мабуть, слідчі і судді отримували вказівку наскільки можливо максимально не фіксувати такого роду «наклеп», звинувачуючи людину за більш простими, звичними епізодами: слухання ворожих радіостанцій, читання Самвидаву, поширення анекдотів антирадянського змісту і т.ін.

Психіатричні репресії, які пройшли через суд, також далеко не завжди оформлювалися слідчими КДБ. Оскільки правової дискусії в таких випадках не було, полеміку адвоката і прокурора не провадили навіть формально. Запроторені до закритих психіатричних закладів «наклепники» зникали з українського суспільства, не маючи ані конкретного терміну покарання, ані хоча б мінімального права на власний захист. Там вони зазнавали постійного «лікування» шоками і потужними нейролептиками.

Не менш жахливо йшли справи у жертв позасудових психіатричних репресій. Їхня зафіксована українськими психіатрами за вказівкою КДБ антисоціальна поведінка у формі наклепницьких вигадок про нібито існуючий Голодомор взагалі не мала жодних правових доказів і огорталася багатослівністю суто психіатричного оформлення. На жаль, медична документація в психіатричних закладах зберігалася недовго, з цієї причини досліджувати такі репресії минулого неможливо.

Така у нас була країна. І така в ній держава. Проте, ми зобов'язані досліджувати своє минуле.