Опалення: справа — труба

Начебто й дивно у літню спеку говорити про опалювальний сезон, та, зважаючи на народну мудрість про те, коли саме треба готувати сани, думаю, поміркувати, чи буде нам тепло взимку — саме час. Тим паче, що вже зараз надходять тривожні сигнали: в моїй, наприклад, оселі вдруге за літо надовго відключили гарячу воду. Домашні, втративши надію колись помитися під гарячим душем, почали натякати на те, що варто було б придбати електричний бойлер. Такі бойлери я бачила ще років сім-вісім тому в квартирах моїх вінницьких знайомих: там люди взагалі забули, що таке централізоване гаряче водопостачання. Така ж ситуація, за словами народного депутата України Геннадія Зубка, і в багатьох інших містах України.

Та якщо проблемі з гарячою водою ще можна якось зарадити (з допомогою індивідуальних електробойлерів чи газових колонок), то як бути з опаленням будинків? Адже у містах 60 % домогосподарств опалюються централізовано, загалом же 40 % українських осель користуються центральним теплопостачанням. Саме такі цифри навів Вадим Гламаздін, заступник генерального директора Центру досліджень енергетики, на круглому столі з виразною і дещо провокативною назвою: «Чому українцям буде холодно взимку?».

Чому в експертів виникло побоювання, чи зможуть теплопостачальники зігріти нас узимку? По-перше, достатньо побачити стан тепломереж, окремі ділянки яких нагадують витинанки або мереживо ришельє (фото таких наскрізь проржавілих київських труб, прокладених ще у 1964 році, демонстрували на заході). На щастя, ці труби теплопостачальники все ж виявляють і підлатують або частково замінюють. Гадаю, саме це й відбувається нині у моєму мікрорайоні, зважаючи на відсутність гарячої води. Гірше, коли тепломережі «рвуться» в опалювальний сезон, бо тоді відбувається страшне: тисячі людей мерзнуть у своїх будинках, а деякі окремі бідолахи у той самий час гинуть, провалившись на вулиці в ями з окропом.

Однак коли за тепломережами ще так-сяк наглядають, то опалювальні системи в будинках — зовсім поза будь-яким контролем. Слідкувати за ними повинні ЖЕКи, але зазвичай вони воліють не звертати на них уваги. Та це ще ягідки порівняно зі старим, геть зношеним обладнанням котелень. За словами Вадима Гламаздіна, у Києві експлуатують котли, які було вироблено ще 1946 року. Чи може таке обладнання працювати ефективно?

Оце все вищенаведене, нагадую, було «по-перше». Коли Вадим Гламаздін почав говорити, що саме «по-друге», я відчула легке дежавю. Бо не так давно на круглому столі щодо тарифів на електричну енергію з вуст того самого пана Гламаздіна вже звучали подібні слова. Так, ідеться про надто низькі існуючі тарифи. Тоді — на електричну енергію, зараз — на теплову. Мовляв, тих грошей, що їх українці платять за тепло, не вистачає не те що на розвиток галузі, а навіть на те, щоб розрахуватися з постачальниками теплоносіїв.

«Сьогодні тариф на тепло покриває лише 75 % від вартості виробництва теплової енергії, а наповнення спецфонду, з якого доплачують державні субвенції теплокомуненерго, сьогодні не перевищує 5 %. Це може унеможливити вчасні розрахунки теплоенергетичних компаній за газ і, як наслідок, призвести до істотного скорочення поставок палива. Можуть навіть не перекривати кран, просто знизять тиск, і газові котли не працюватимуть», — попередив експерт.

Щодо цін на електрику для населення я була внутрішньо згодна з аргументами пана Вадима: тарифи справді аж занадто «демократичні». Та, погодьтеся, ціна тепла аж ніяк не мала! То, може, населення не квапиться розраховуватися за тепло, тим самим продукуючи борги постачальників? Аж ніяк! По всій Україні населення і підприємства вчасно розраховуються за тепло, 90 % рахунків одразу ж оплачуються (по Києву — 95 %, по деяких регіонах — 100%, навіть трапляються переплати). Але, за словами експерта галузі пана Гламаздіна, цих грошей не вистачає навіть на аварійні ремонти мереж, не кажучи вже про планово-попереджувальні.

Щодо субвенції галузі, про яку згадував експерт, то за минулі три роки на потреби теплопостачання було виділено 3,75 млрд грн бюджетних коштів. Цього року заплановані 1,656 млрд грн (начебто чималі гроші, однак їх вистачить лише на погашення заборгованості за газ). Проте, за словами Дмитра Моїсєєва, начальника управління економіки систем життєзабезпечення Мінрегіонбуду, за минулі півроку ще жодної копійки з цієї значної суми не було отримано теплопостачальниками. Бо гроші виділяються із спецфонду, а кількість джерел наповнення цього спецфонду скорочено до... одного-єдиного, тож коштів просто немає.

А ще пан Моїсєєв озвучив інформацію, що уряд дав завдання вдвічі зменшити споживання газу населенням. Як саме цього досягти, уряд не уточнив, сказав тільки, що населенню треба переходити на альтернативні види палива. Мабуть, використовувати дерев’яну тріску, солом’яні пелети та інше.

Нардеп Геннадій Зубко, перший заступник голови Комітету ВР з питань будівництва, містобудування, ЖКГ та регіональної політики, розповів, що в місті Овруч підприємство «Овручкомуненерго» через борги перед постачальниками енергоносіїв було визнане банкрутом. Жителям сказали, що централізованого опалення більше немає. А щоб населення цього невеликого містечка не вимерзло, людям дозволили встановлювати автономне опалення. Сім’ї витрачали в середньому по 20 тис. грн на встановлення індивідуальних опалювальних пристроїв, та згодом виявилося, що безпечно експлуатувати такі котли у непристосованих до цього квартирах неможливо. Бо немає в наших багатоповерхівках димоходів.

Геннадій Зубко, на відміну від Вадима Гламаздіна, категорично проти підвищення тарифів на опалення. «У людей таких грошей немає, у держави їх також немає, — каже він. — Потрібно шукати стратегічних інвесторів, залучати кошти, модернізувати обладнання і мережі. Тоді й витрати палива істотно скоротяться. А ще потрібно знайти 100 млрд грн на утеплення будинків, за рахунок якого теж відбудеться значна економія тепла. Але зараз це зробити вкрай важко, бо немає законодавства, яке захищало б такого інвестора, гарантувало б йому повернення грошей».

До речі, щодо грошей. В кошторисній документації чиновників фігурує цифра, яку зазвичай озвучують і від якої, як то кажуть, танцюють: один кілометр теплотраси сьогодні коштує 2,7 млн грн. І це не магістральний трубопровід, який на порядки дорожчий, а звичайна розподільча мережа. Та фахівці в один голос стверджують, що цю цифру завищено у 2–2,5 разу. За різними підрахунками, кілометр труби, що несе в наші оселі тепло, коштує максимум від 1 млн до 1,4 млн грн (спеціалісти врахували максимальні ціни на матеріали і роботи та ще й зверху «накинули» на непередбачені витрати). Куди діваються «зайві» мільйони гривень, можна лише здогадуватися.

Представник ПАТ «Київенерго» — заступник технічного директора Григорій Саєнко запевнив, що киянам нема чого хвилюватися. Мовляв, усі планово-профілактичні роботи виконують за графіком, старі, пошкоджені іржею залізні труби замінюють на пластикові. Він відрапортував, що цьогоріч у столиці відремонтовано 32 км теплових мереж: 7 км магістрального трубопроводу і 25 км розподільчих мереж, торік було перекладено 82 км. Було виявлено 3600 пошкоджень, з яких 466 — при гідравлічних випробуваннях.

Начебто й непогано, та загалом у Києві потребують негайної заміни щонайменше 360 км зношених труб. Щоб уникнути серйозних катаклізмів, потрібно перекладати хоча б по 150 км теплотраси на рік. Проте грошей на такі масштабні ремонти у «Київенерго» наразі немає, бо в підприємства є заборгованість перед газопостачальником у розмірі 2 млрд грн.

Просто якесь замкнене коло. Мережі руйнуються, через це зростають витрати палива, що призводить до надмірних витрат грошей і до боргів, а через борги немає змоги лагодити мережі, тож вони руйнуються ще більше. Що робити? Вадим Гламаздін пропонує підняти тарифи на теплопостачання. Мовляв, це розв’яже всі проблеми. Та, на мою думку пересічного громадянина, не вирішить це проблем аж ніяк. Не спонукає це теплопостачальників, комунальників до якихось раціональних дій, до ефективного господарювання. Й надалі розбазарюватимуться ресурси, бо так звично. І, припускаю, вигідно окремим посадовим особам.