Земельна реформа в Україні

Різні історичні події супроводжуються відповідними процесами: якщо за часів правління радянської влади найбільшим надбанням вважалася колективізація землі, то після розпаду Радянського Союзу та радянської системи в цілому стало необхідним проведення безлічі реформ. Одним із найголовніших процесів вважається земельна реформа зі своїм підсумковим результатом — вільним земельним ринком.

У світі немає високорозвиненої держави, де не існувало б вільного земельного ринку, позбавленого будь-яких бюрократичних перепон. Вільний земельний ринок — це не тільки відношення сторін договору купівлі-продажу, але й найпотужніший поштовх для економіки в цілому, активізація роботи банків, юристів, кадастрових компаній, нотаріусів, активізація наявних і створення нових великих і малих сільськогосподарських підприємств, заснування абсолютно нової структури — реєстраційної служби майна.

Безумовно, земельна реформа матиме і «побічні» ефекти. Одним із головних стане тимчасове падіння цін на нерухомість, але з часом вільний ринок сам себе врегулює. Держава від початку має бути готовою вирішувати проблеми, які обов'язково виникнуть, а саме: вимоги старих власників про повернення земель; надлишок земель (землі, які опиняться у власності сімей вище норми); протистояння закупівлі земель у великій кількості одним суб'єктом. Але найголовнішою проблемою вважається виділення сільськогосподарських земель іноземним громадянам. Восени 2012 року в Земельний кодекс України було внесено зміни, що дозволяють іноземним юридичним особам купувати землі несільськогосподарського призначення, а стаття 20 того самого кодексу дозволяє перевести землі сільськогосподарського призначення в несільськогосподарські землі. Може бути, вирішенням питання була б вимога, щоб засновниками таких юридичних осіб були громадяни України.

На необхідність існування вільного земельного ринку вказує і той факт, що, незважаючи на заборону купівлі-продажу землі, тіньовий ринок землі в СРСР все-таки був. Існування в сільських (місцевих) виконкомах «родинної книги», а в сільськогосподарських підприємствах — «шнурової книги» (у якій описувалася наявність земель, закріплених за кожною сім'єю) не було перепоною для незаконних операцій; так само незаконно продавалися і земельні ділянки городництв. Аграрну реформу в Україні розпочали ще в часи СРСР, коли Верховна Рада УРСР видала постанову «Про земельну реформу» (18 грудня 1990 року), пізніше президент України підписав указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» (3 грудня 1999 року). Хоча про кінцеві результати процесу, розпочатого понад 20 років тому, говорити складно.

Якщо Україна врахує підсумки реформ пострадянських країн, вона зможе провести її з мінімальною кількістю браку і помилок. Для цього треба розробити та внести відповідні зміни до законодавства, а сама реформа повинна бути повномасштабною. Наскільки весь процес буде прозорим, а підсумкові дані доступні всім охочим, настільки менше буде претензій і запитань.

Для цього обов'язково треба оголосити дату початку і кінця реформи (адже вона не може початися раптово і закінчитися несподівано).

Було би бажаним, щоб реформу проводили місцеві (сільські) правління, але в процесі брала б участь і здійснювала контроль земельна комісія, укомплектована з авторитетних місцевих жителів.

У процесі відведення земель для проведення реформи обов'язково треба враховувати державні інтереси: максимально утриматися від поділу великих господарських площ, де держава здійснила значні капіталовкладення; площ, призначених для виведення нових сортів сільськогосподарських культур і експериментальних робіт.

У законодавстві треба чітко визначити категорії, за якими будуть виділятися земельні ділянки.

У деяких пострадянських країнах землі поділили між родинами, в інших — за кількістю членів родини. Наприклад, у Грузії землю розділили між родинами, але розділити її за кількістю членів родини було би доцільнішим.

Місцева адміністрація разом із місцевою комісією земельної реформи повинна скласти список кандидатів на отримання земель поіменно і за категорією. Вони ж повинні відвести земельні ділянки для фонду реформи. При поданні заяви повинні враховуватися принципи локальності щодо місця проживання і родинні зв'язки (місце народження).

Відведені території, нанесені на карту, повинні узгоджуватися з районною адміністрацією, процес має забирати якомога менше часу.

Земельний фонд в натурі (на місці) за складеною картою має бути розділено на ділянки, а розподіл між охочими треба проводити жеребкуванням.

Увесь перебіг процесу має бути доступний для кожного, хто хоче отримати потрібну йому інформацію.

Також вкрай важливо, щоб на адміністративній території здійснювалося єдине правління.

Дотримання вищезгаданих кроків максимально позбавить весь процес реформи від небажаних запитань і сумнівів.

У поточному, 2013 році для підписання такої довгоочікуваної Угоди про асоціацію з ЄС Брюссель висунув Києву 19 вимог, дві з яких опосередковано стосуються і земельної реформи. Так, наприклад, у списку вимог №17 — це «Забезпечення ефективної боротьби з корупцією», а №19 — «Здійснення рішучих дій для поліпшення ділового та інвестиційного клімату».

Корупція у земельних питаннях була головною темою багатьох публічних виступів і статей. Факт існування корупції в земельних питаннях відзначало чимало посадових осіб України, а також директор Світового банку в Україні, Білорусі та Молдові Мартін Райзер («Корупція заважає створенню електронного земельного кадастру в Україні?»).

Що стосується другої вимоги, то повномасштабна земельна реформа була би найпотужнішим стимулом для поліпшення ділового клімату, в тому числі інвестиційного.

Зі слів голови Державного агентства земельних ресурсів України Сергія Тимченка, старі документи переводять у цифровий формат, а час на реєстрацію майна скоротився в десятки разів. Також вдосконалюється національна геоінформаційна система. Все це можна вважати прекрасним стартовим капіталом для повномасштабної земельної реформи, тож останнє слово — за урядом і законодавчими органами.

Повномасштабна земельна реформа в жодному разі не означає, що слід пустити процес самопливом. Держава повинна контролювати весь процес, але втручатися тільки в разі крайньої необхідності. Бажано, щоб за перебігом процесу (як ревізор і консультант) спостерігало Держземагентство.

До початку реформи має бути визначено потрібні площі для ефективного функціонування експериментальних, сортовивідних, насінницьких підприємств, враховуючи цілі виробництва, наявність ґрунтів, чисельність робітників і техніки.
На місцях мають бути створені дрібні технічні підприємства, які пропонували б населенню різні сільськогосподарські послуги, хоча й місцеві підприємства могли б пропонувати такі послуги.

Окремо слід подумати про те, щоб у руках великих компаній не опинилася велика частина сільськогосподарських земель з метою зміни їх призначення і перепродажу. Щоб запобігти цьому, була би доречною вимога цільового сільськогосподарського призначення підприємств.

Обнадійливими видаються заяви пана Тимченка про прозорість та ефективність Національної кадастрової системи і президента Віктора Януковича про те, що «Україна вийшла на завершальний етап земельної реформи» (відкриття Міжнародного інвестиційного форуму в Кіровограді, 3 жовтня 2013 року).

Прагнення України в ЄС висуває перед нею нові вимоги, виконання яких відіб'ється тільки позитивно як на іміджі самої держави, так і на працьовитих громадянах України. Україна гідно посяде місце серед найбільш високорозвинених, демократичних і цивілізованих держав.

Кахабер КАРЕЛІ