Відлуння кредитної лихоманки

12 червня 2014 року Апеляційний суд Києва скасував обвинувальний вирок, яким одна подружня пара була засуджена до 11 років позбавлення волі за фінансові махінації, що коштували одному з відомих банків 7 млн грн. Судді ніби соромилися свого витвору, який із запізненням у півтора місяці з’явився у загальному доступі Єдиного державного реєстру судових рішень. Кримінальна справа повернута прокурору для проведення додаткового розслідування, яке у більшості випадків завершується її закриттям за відсутністю складу злочину. Правда, якщо слідчі і прокурори ще не зовсім втратили совість, вона може повернутися до суду зі значно зниженим обсягом обвинувачення, внаслідок чого зловмисники може й отримають якесь сміхотворне покарання. Та якою б не була резолютивна частина, аналіз мотивувальної все одно свідчить про те, що в Україні шахрай на шахраєві сидить і шахраєм поганяє, але це з якихсь причин влаштовує і суспільство, і владу, в тому числі й судову. В цій справі, на жаль, як у краплині води, відобразився справжній стан інвестиційного клімату в Україні.

Як роздавали споживчі кредити

Ця історія почалася в липні 2007 року, коли 36-річна Наталія і її 48-річний чоловік Іван звернулися до одного з відділень банку, де сподівалися отримати споживчий кредит у сумі 40 тис. євро. Там їх радо зустрів головний спеціаліст по кредитуванню, який займався залученням клієнтів, перевіркою достовірності наданої позичальником інформації, а ще проведенням огляду й оцінки нерухомості, яка передавалася в іпотеку.

Чоловік і жінка обидва рахувалися на посадах генеральних директорів низки товариств з обмеженою відповідальністю. Та оскільки фірми ніякою діяльністю (принаймні законною) не займалися, то й ніяких доходів, які могли бути підтверджені податковими чи соціальними органами, ці люди не отримували. Відтак забезпечити повернення кредиту не могли. У цій ситуації банківський клерк мусив дипломатично вказати відвідувачам на двері, але він, судячи з усього, був так їм радий, що дав дуже цінну пораду: принести будь-яку довідку про доходи, аби лише там красувалася справна цифра, бо ніхто її перевіряти не буде. Послухавшись фахівця, жінка, як директор свого ТОВ, виписала таку довідку на ім’я свого чоловіка, який нібито працює у неї юристом, по цьому клерк оформив кредитні справу і через кілька днів подружжя отримало на руки свої 40 тис., які потрібно було повернути аж через 10 років з відсотками, які за умовами кредитного договору складали 4600 євро.

Отже, звичайна кредитно-шахрайська історія, яких у ту пору було тисячі. Нагадаємо, що в 2007-му українська економіка перебувала в найвищій точці свого підйому, у чому була перш за все заслуга великого Китаю, котрий у небачених раніше масштабах зводив у себе гіганти індустрії і пожирав величезну кількість металу, в тому числі й українського виробництва. Правда, шляхи повернення валютної виручки часто були плутаними і незрозумілими. Оскільки метал вивозився в офшори, де продавався за смішною ціною, прибуток декларувався нульовий і податок з нього стягувався такий же. А гроші з офшорів поверталися у вигляді інвестицій в українські банки, які у свою чергу щедро роздавали кредити українським громадянам. Щоправда не всім: найбільші шанси їх отримати мали жевжики, у яких були друзі та знайомі у столичних банках, а шахтарю «Павлоградвугілля» чи металургу «Азовсталі» дісталися лише крихти з цього бенкету.

В нашому ж випадку історія умовчує, за які красиві очі менеджер банку відкрив клієнтам таку зелену вулицю, але відомо, що через кілька місяців вони закрутили махінації у ще більших обсягах і вже у земельній сфері.

Земельні махінації

Слід нагадати, що в ті роки у Києві та навколо нього велося жваве будівництво, на порядку денному стояло зведення навколо міста великої окружної дороги з усією належною інфраструктурою, тож здавалося природнім, що земля, придбана за копійки, могла бути вигідно продана за мільйони, і банки охоче кредитували такі оборудки.

У селі Глибоке Бориспільського району Київської області наша трійця зловмисників знайшла місцевого дядька, який погодився продати їм 25 соток своєї землі, ринкова вартість якої становила 245 тис. грн. З цієї «мухи» плутяги вирішили зробити «слона», під якого потім отримати великі гроші. Для цього вони виготовили фальшивий офіційний документ під назвою «Висновок про вартість об’єкта незалежної оцінки», який нібито було складено якимось ТОВ, суб’єктом оціночної діяльності.

Бланк із текстом надрукували на комп’ютері і завірили печаткою (виготовленою у невстановлений слідством спосіб), а потім самі розписалися за оцінювача і директора цього ТОВ. Намальований таким чином папір свідчив про те, нібито ринкова вартість земельної ділянки площею 0,25 га становить 1 млн 073 тис. грн.

За умов, коли через рік-другий ділянка могла бути вигідно перепроданою за два-три і більше мільйонів, з боку банку було цілком логічно позичити гроші для її придбання, але з умовою, що поки вони не будуть повернуті, земля перебуватиме у нього в заставі. Нехай, мовляв, покупець-позичальник шукає вигідного клієнта, а вже банк, залежно від ступеня вигідності угоди, дасть чи не дасть свою згоду на продаж ділянки.

Виготовлена плутягами «липа» не варта була виїденого яйця, якби її не «благословив» своїм висновком фахівець банку. На додачу до сфальсифікованого висновку зловмисники надали таким же чином сфальсифіковану довідку про те, що Наталія, як майбутній покупець землі, не якась там босячка, а поважна бізнес-леді, яка отримує за основним місцем роботи солідну зарплату. Крім того, виготовили договір поруки між банком і одним мешканцем Києва, який ручався своїм майном за те, що Наталія виконає усі свої зобов’язання за кредитним договором. Той факт, що цей мешканець Києва насправді ні сном ні духом не відав про ці оборудки та й саму Наталію в очі не бачив, не мав ніякого значення, оскільки кредитну справу формував не хто інший, як спеціаліст банку, котрий був у змові.

Одним словом, 19 травня 2008 року між Наталією і банком було укладено кредитний договір на суму 1 млн 003 тис. грн, з яких вона отримала на руки 750 тис. грн страхових відрахувань. Того ж дня згідно домовленості було укладено ще два договори. Перший про те, що Наталія купує у дядька з Глибокого 25 соток землі за 1,1 млн грн. Другий — про те, що покупець віддає щойно придбану ділянку землі в іпотеку банку, де вона перебуватиме доти, доки Наталія не розрахується з ним за кредит. Термін розрахунку становив 10 років — до 2018 року.

Згодом за таким же сценарієм зловмисники організували отримання кредитів своїми братами, сестрами, племінниками і племінницями, внаслідок чого на момент порушення кримінальної справи назбиралася сума в 6,5 млн грн, а якщо з відсотками, то 6 млн 957 тис. 584 грн. Поки банківський фахівець бадьоро шив кредитні справи, а керівництво філії «Розрахунковий центр» раз за разом приймало позитивні рішення, нікому з працівників банківської служби безпеки чомусь не спало на думку перевірити справжність висновків оцінювача. Слідство встановило, що дещицю з отриманих грошей подружжя використало на придбання квартир і дач, які потім теж були передані в іпотеку банкові як заставу під нові кредити. Згодом це було розцінене як відмивання доходів. Куди поділася решта — лишилося загадкою.

Суд поставив три крапки

Цілком ймовірно, що зловмисники могли б і далі брати все нові й нові кредити, але у вересні 2008 року в США від надмірно роздутої іпотеки луснув банк Lehman Brothers, після чого банкіри планети припинили видачу нових позик і взялися за генеральну ревізію вже виданих. Тоді-то правда й спливла на поверхню, а правоохоронні органи порушили кримінальну справу.

Слідство могло обрати один з двох варіантів: кваліфікувати злочин як шахрайство з фінансовими ресурсами (ст. 222 Кримінального кодексу України) або просто як шахрайство (ст. 190 ККУ). Різниця між ними в тому, що перше інкримінується, коли відсутні ознаки злочину проти власності, а друге — коли такі ознаки є. Простіше кажучи, якщо зловмисник отримав кредит на підставі сфальсифікованих документів, але повернув їх усі до копієчки, у нього будуть шанси довести, що він зовсім не збирався красти гроші. Справа в тому, що ст. 222 передбачає відносно м’яке покарання, а от ст. 190 — до 12 років позбавлення волі.

Окрім цього, могли бути інкриміновані підроблення документів (ст. 358 ККУ) і зловживання службовим становищем (ст. 364 ККУ), але то вже другорядна кваліфікація, головне — шахрайство. Проте слідство пішло третім і при цьому дуже плутаним шляхом.

Спочатку одна спільна кримінальна справа була штучно розділена на дві: матеріали стосовно співробітника банку були виділені в окреме провадження. Йому було пред’явлене обвинувачення у зловживанні службовим становищем, і 11 березня 2010 року він був засуджений Святошинським районним судом Києва до п’яти років позбавлення волі умовно з іспитовим строком три роки. Цей вирок набрав законної сили.

Подружжю було інкриміновано легалізацію доходів, отриманих злочинним шляхом (ст. 209 ККУ), і 14 червня 2011 року вироком того ж суду їх обох засудили до 11 років позбавлення волі з конфіскацією майна. При цьому було задоволено цивільний позов банку і постановлено стягнути з них солідарно 7 млн грн.

Можна посперечатися з приводу нюансів кваліфікації, втім, варто погодитись, що вирок був суворий, але справедливий. Але найдивнішим було те, що суд залишив запобіжним заходом підписку про невиїзд до набрання вироком законної сили. Таке погано в’язалося з 11 роками колонії. У цивілізованому світі також не практикується суворе ставлення до аферистів, але всьому є межа. Шахрая звільняють від в’язниці, якщо він повертає усе викрадене. Якщо йому нічого повертати, бо його використали як пішака, то він мусить плідно співпрацювати зі слідством, аби вивести на чисту воду організаторів злочину. Якщо ж ні те й ні друге, то шахрай сидить, аби не кортіло іншим піти тим же шляхом.

Можна припустити проміжний варіант: Наталію з Іваном не стали закривати, аби вони за кілька місяців до вирішення справи в апеляційній інстанції швиденько відшкодували збитки, і тоді можна було би зрізати їм строк аж до умовного. Однак такий розрахунок, якщо він і був, виявився провальним: протягом трьох років зловмисники не компенсували банкові його втрати і спроб таких не робили.

Що ж до апеляції, то її подав прокурор, який, не оспорюючи висновків суду про винуватість засуджених, просив пом’якшити їм покарання. Колегія кримінальної палати Апеляційного суду Києва під головуванням Степана Гладія вирішила вийти за межі апеляційної вимоги і взагалі скасувати вирок, направивши справу на додаткове розслідування. Судді пояснили це тим, що досудове слідство не встановило мотиви дій зловмисників. Запобіжний захід лишили той самий — підписку про невиїзд.

Хто кого дурив?

А тепер давайте поглянемо на цю ситуацію не з позиції Кримінального та Кримінального процесуального кодексів, а з точки зору здорового глузду. Тоді ми неодмінно дійдемо висновку, що все викладене вище є суцільною імітацією і слідства, і суду. Але є при цьому важлива деталь: таке не могло статися без явної чи таємної згоди постраждалого банку. Адже слідчий, прокурор і суддя, якими б вони не були продажними, не можуть зовсім уже нахабно ігнорувати інтереси потерпілої сторони. Якщо, звісно, потерпілий сам не зацікавлений у тому, аби перетворити судовий процес на фарс.

Ми часто бачимо на поверхні лише видиму частину явища, коли шахраї у змові з банківськими клерками дурять банки. Але від нас приховано, що самі банки дурять своїх акціонерів.

Насправді претендентів на позики мільйонного масштабу ретельно перевіряють вздовж і впоперек — для цього у службах безпеки банків працюють колишні працівники правоохоронних органів, які за допомогою старих зв’язків можуть отримати інформацію з будь-яких баз даних. Це той випадок, коли від корупції буває користь для економіки. Проте в ту пору банки шляхом різноманітних комбінацій махінацій свідомо роздували вартість взятих під заставу земель.

Початок кризи датується вереснем 2008 року, але процеси, що її спричинили, відбувалися задовго до того. Китай, запустивши нарешті свої металургійні комбінати, з найбільшого імпортера металу перетворився на його найбільшого експортера. Доходи українських фінансово-промислових груп від продажу металу стали стрімко падати, хоча видатки під них були розписані на десять років вперед. Аби не зривати оплату замовлень за вже укладеними контрактами, підконтрольні їм банки стали позичати гроші на стороні. Для того, щоб справити на потенційних кредиторів позитивне враження про свою платоспроможність, вони взялися штучно завищувати вартість належного їм майна. Переважно нерухомості.

Саме тому банкіри через найбільш кебетних менеджерів і навербованих ними підставних осіб самі в себе купували землю за дуже завищеними цінами чи брали її в заставу. Банківські служби отримували негласну команду не заважати, тож цілком природно, що певна частина таких клерків крутила певну частину оборудок в інтересах не банку, а власної кишені.

Якщо взяти цю версію за основу, то дивацтва судового процесу стануть цілком зрозумілими і логічними. Банкіри разом з правоохоронцями зацікавлені, аби на страх іншим відшмагати своїх крадійкуватих клерків та їхніх спільників. Але не дуже боляче, бо ті, озлобившись, можуть розв’язати язики і наговорити такого, що самим банкірам доведеться відповідати за шахрайство з фінансовими ресурсами.

Втім, із прокурорами та суддями наші фінансові тузи домовляться легко. Набагато важче домовитись із серйозними закордонними інвесторами, які, обпікшись на українських реаліях 2008 року, ще й досі не поспішають робити в нашу економіку такі потрібні для неї капіталовкладення.