Семен Глузман: Прошу допомоги

Прошу допомоги. Принижено, жалібно прошу. Як ніколи не просив — ні слідчого, ні прокурора, ні цинічного, байдужого до чужих страждань суддю. Не прошу ані грошей, ані влади. Ані поваги до мого тюремно-табірного минулого. Ані пам’яті про померлих у неволі друзів. Не собі прошу.

Знаю заздалегідь: більшість із них мій крик про допомогу не почує. Тому що більшість — глибоко гріховні люди, що імітують любов до свого народу, що стали депутатами Верховної Ради суто з честолюбних і матеріальних міркувань. І все ж я прошу, сподіваючись на диво бути почутим. Меншістю, хоча б меншістю.

Помирає держава, що ледве навчилася самостійно дихати. Слабка держава, що несподівано з’явилася на світ, ненависна для своїх батьків, СРСР і Горбачова. І з нею помирає обікрадена й нереформована система охорони здоров’я.

Голодують пацієнти психіатричних лікарень та інтернатів. Нещасні наші співгромадяни, безгрішні й принижені, вони не мають доступу до сучасного ефективного лікування. Вмирають немитими й незігрітими від хвороб голоду: туберкульозу та пневмонії. А я, наївний романтик, двадцять років видавав мудровані книги про права психічно хворих людей, таїнства діагностики та лікування. Про сучасні медикаменти, реабілітаційні техніки... Вони вмирають від голоду. Тихо й непомітно вмирають у європейській країні на початку XXI століття.

Звертаюся до меншості. До тих, хто ще не розучився чути своїх страждаючих, обділених долею співгромадян. Зрозумійте, війна — не завада, змінити систему можливо і в цій важкій для країни фінансовій ситуації. Принижено, жалібно прошу вас, панове народні депутати: змусьте міністра охорони здоров’я України почути голос здорового глузду. Або — піти з посади негайно.