Крим: дві реальності і одне міжнародне право

«Починаючи від 1945 року стало зрозуміло, що кордони держав не повинні бути об’єктом насильницької зміни з боку інших держав. Тим не менш, Росія зараз відроджує давно поховані історичні претензії та виконує їх з допомогою зброї. Анексія Криму в березні 2014 року і подальше збройне вторгнення в східній Україні під кольорами сепаратистських рухів у Донецьку та Луганську є викликом не лише територіальній цілісності однієї держави, але ставить під загрозу загальну угоду, на яку спиралося міжнародне право протягом майже трьох поколінь. Це угода, яка дала змогу процвітати правам людини і сучасним інститутам міжнародного права». Це уривок з анотації до книги британського правознавця під назвою «Агресія проти України. Територія, відповідальність і міжнародне право», яка побачить світ у червні цього року і стане першим дослідженням юридичного аспекту російсько-українського питання на академічному рівні. Зовнішній політиці Росії дав оцінку доктор права Кембриджського університету Томас Грант. І хоча книгу ще не опубліковано, дізнатися, що думає автор про дії Росії щодо України та їх наслідки, можна було завдяки її презентації в Києві наприкінці травня.

Про дві реальності

До розуміння ситуації навколо анексії Криму Росією можна підходити з точки зору так званого реаліста або реалістично. Реаліст оцінює ситуацію тільки з точки зору того, що бачить. Бути реалістичним означає мати на увазі міжнародне право та всі наслідки дій у його світлі. У своїй роботі я намагався бути реалістичним.

Здається, що великі держави роблять що хочуть, а маленькі змушені коритися їхній волі, і такий реалізм викликає моральне занепокоєння. Але, можливо, ще гірше вважати, що реалісти мають більше, ніж усі решта, розуміння реальності — того, що відбувається. Проте реалісти не мають усього розуміння проблеми, бо не враховують, наскільки важливим є міжнародне право, і те, що суворе дотримання його правил визначає міжнародні відносини у світі. Якщо ви хочете бути реалістичними, то повинні включити міжнародне право у свою картину світу. Картина реальності, яка виключає міжнародне право, — це не просто моральна проблема, це означає заплющувати очі на те, що в дуже великій частині світу основою відносин є міжнародне право.

Саме тому я був такий шокований у березні 2014 року (як і решта людей, котрі думали, що це неможливо), коли Росія вчинила настільки ненормально. Якщо якась держава анексує чужу територію з допомогою сили, і робить так щодня направо і наліво, то наступного дня їй все одно доведеться мати справу з міжнародними відносинами. 

Протягом останніх 70 років держави виявляли високий ступінь самообмеження щодо чужих територій. Хоча це, звісно, не означає, що за вказаний час не було прикладів застосування сили між державами. Але всі держави дотримувалися одного простого правила: територія, відокремлена і закріплена за певною країною, є недоторканною. Бо саме таким чином можна підтримувати стабільність, уникати масштабних війн і досягати добробуту. Саме уникнення війни на ґрунті територіальних претензій є величезним досягненням міжнародного права. І хоча людство не досягнуло цього вповні, і це є радше прагнення, ніж результат, однак це те, що вказує напрямок, у якому ми хочемо рухатися. Це відповідь реалістам, які йдуть проти порядку та перекроюють карту світу на свій смак.

Про самовизначення

Головним аргументом Росії, яким вона пояснює відокремлення Криму від України та приєднання його до своєї території, є право на самовизначення населення півострова. Аналогічно вона аргументувала відокремлення Південної Осетії та Абхазії в Грузії. Чи є право на самовизначення в міжнародному праві? Звісно, є, і з цим усі погоджуються. З чим не можна погодитися, так це з тим, як дане право застосовують у конкретних ситуаціях. Чому? Бо зазвичай право на самовизначення стосується колоній. У світі існує обмежений перелік територій, які прийнято вважати колоніями в юридичному значенні цього терміна. Колонії мають право на самовизначення і можуть реалізувати його, ставши незалежними — окремою державою. Але колонії, як правило, юридично вже відокремлені від держави-метрополії територіально! Індія, наприклад, ніколи не була частиною Великої Британії, хоча керувалася звідти. Індія реалізувала своє право на самовизначення, ставши незалежною державою. В той момент, коли вона підняла свій прапор, старий прапор спустили. Така сама ситуація була з Республікою Фіджі, Центрально-Африканською республікою і десятками інших по всьому світу. Це насправді великий успіх системи міжнародного права, завдяки якій Європа безкровно попрощалася зі своїми старими колоніями.

Інакше реалізується право на самовизначення для території, яка не лише керується державою, а, власне, є частиною держави. У таких ситуаціях самовизначення означає, що люди, які живуть на цій території, усвідомлюють своє право на самовизначення, стаючи частиною держави. Наприклад, населення штату Міннесота усвідомлює своє самовизначення через участь у державі США, населення Вельсу — через участь в Об’єднаному королівстві і т. п.

Сучасне міжнародне право передбачає право виходу зі складу вже сформованих держав окремої частини у випадку визнання (з боку міжнародних структур) серйозних порушень прав людини, зокрема загрози існуванню національної меншини. Ми можемо говорити про це, коли є військова інтервенція, виселення з домівок, масові вбивства, тобто фізична загроза життю спільноти. Але у випадку з Кримом ми не можемо ігнорувати того, що проблеми з правами людини не було. Так, питання прав людини існує скрізь, але не було ознак того, що уряд України використовував зброю проти місцевого населення, не було масових вбивств, не було загрози життю людей або чогось такого, що є визначальним для права на самовизначення для населення частини держави.

Крім того, кожна територія, яка хоче відокремитися від держави, має пройти всю процедуру і використати всі можливі способи взаємодії всередині однієї держави та дочекатися резолюцій усіх міжнародних структур. Навіть там, де є загроза для місцевого населення, є обов’язок спробувати зберегти формальну єдність держави. Про що я кажу? Про переговори. Їх результатом можуть бути нові конституційні домовленості, автономія тощо. Це один з важливих принципів територіальної цілісності. Чи було щось подібне в Криму?

Про реакцію світу

Як світова спільнота має відповідати на такі порушення міжнародного права? Перш за все, заперечувати незаконні територіальні претензії. Агресор завжди прагне щось отримати, у даному випадку Росія хотіла територію (вона могла мати й інші мотиви, але, принаймні, цей очевидний), бо захопила частину України, включивши її до свого складу. Міжнародне право заперечує можливість таких дій. Це може бути тимчасова позиція, але це незаконна позиція.

Для реалістів це не має значення, бо вони бачать російську армію в Криму і вважають, що справу зроблено. Але все не так просто, якщо ви інвестор і маєте намір інвестувати в Україну і зокрема в Крим. Ви можете зіткнутися з проблемами з боку держав, які приєдналися до колективної відповіді невизнання анексії Криму та застосували санкції. Якщо інвестор хоче видобувати нафту або природний газ у водах, які належать Україні, але фізично контролюються Росією, то прибуток, який він очікує отримати від видобутку, можуть забрати суди тих країн, які не визнають відділення Криму. Як багато таких країн? Більше половини держав-членів Генеральної асамблеї ООН, на які припадає близько 80% світової економіки. І поки Генасамблея залишатиметься при такій позиції, ніхто не визнає анексії Криму.

Тож будьте обережні, якщо ви реаліст і видобуваєте газ чи нафту в прибережних водах України біля Криму, бо на вашу компанію можуть подати позов до суду Нью-Йорка, Франкфурта, Лондона чи Токіо... Так, можливо, не кожна країна голосувала за резолюцію ООН про підтримку територіальної цілісності України, але багато країн скористаються можливістю, коли ви спробуєте перемістити гроші по світу. Власне, це і є реалізм, це не лише ідеологія міжнародного права, але й юридична подія, яка матиме відчутний вплив на інвесторів.

Як притягнути Росію до відповідальності

Є принципові підстави, які створюють базу для того, щоб вимагати від Росії відповідальності за її агресію. Але яким чином, через які процедури? Міжнародне право випрацювало чіткі правила і процедури, але немає суду, трибуналу, які можна було б застосувати в цьому випадку. З точки зору кримінального права справа виглядає песимістично, оскільки Росія не ратифікувала Римський статут. Але РФ потрапляє під юрисдикцію Європейського суду з прав людини.

Я думаю, що має сенс розпочати одразу декілька справ у ЄСПЛ. Також варто розглядати ці справи як частину більшої стратегії. Судові рішення в міждержавних справах можуть завдати матеріальної шкоди. Тут доречно згадати рішення суду у справі Кіпру та Туреччини, яких уже було кілька (у 2014 році суд постановив Туреччині виплатити Кіпру 90 млн євро, визнавши її вину в порушенні Європейської конвенції з прав людини у зв’язку з ситуацією, що склалася на Північному Кіпрі з 1974 року, коли він був де-факто розділений між грецькою і турецькою громадами; рішенням від 2001 року суд заборонив незаконний продаж або використання майна греків-кіпріотів на окупованих територіях. — Ред.).

Ще одним корисним наслідком таких позовів є те, що держава, яка позивається, передає відповідальність за все, що відбувається на цій території, іншій державі. Адже сама по собі незаконна присутність на території не дає державі суверенітету (верховенство держави на своїй території. — Ред.). Ви не можете отримати суверенітет, незаконно захопивши чиюсь територію. Якщо ви порушуєте силоміць чиїсь кордони і захоплюєте землі, то разом з захопленою територією ви отримуєте весь тягар відповідальності за цей суверенітет. Якщо хтось вчинить злочин чи порушить міжнародні зобов’язання на цій території, то відповідачем за ці порушення буде держава-загарбник. Тож за будь-які порушення закону, вчинені на окупованій території, перед судом відповідатиме саме вона. І відповідачем у суді в позовах про порушення прав людини в Криму, як індивідуальних, так і з боку держав, теж буде вона.

Підготувала Марина БЛУДША