Біженці: прижитися не можна повернутися

«Куди ви будете урну з прахом забирати? — Не знаю. — Ну, ховати де будете? — Не знаю. Ми переселенці...»

Ольга з чоловіком і двома дітьми (14-ти та двох років) приїхали до Києва із зони бойових дій близько місяця тому. Біда, як нерідко буває, не приходить одна: до їхнього будинку постукала не тільки війна, чоловіку поставили діагноз — онкологія. Навіть ті, хто близько не зіштовхувався з раком, знають, що лікування цієї недуги часто надто дороге. Після того, як продали все, що можна було продати, гроші допомагали збирати волонтери. Вони боролися до останнього. Ольга молодець, тримається. Зірвалася тільки один раз, коли зрозуміла, що вибирає урну для чоловіка... Далі — жити. Хоч як складно, як боляче. Піднімати дітей. Вчитися дихати заново. Без чоловіка і без дому.

Історія Ольги, розказана Лесею Литвиновою, волонтером Центру допомоги переселенцям на Фролівській 9/11, на своїй сторінці у Facebook, яскраво ілюструє, з чим доводиться зіштовхуватися тим, хто втікає від війни на сході нашої країни. Людям, окрім житла і роботи, безлічі звичних, але необхідних у щоденному житті речей, нерідко потрібні інвалідне крісло, допомога в лікуванні чи операції, в пошуку донорів крові. Похорон — одна з найбільших проблем.

«Ми ховаємо людей. Часто приходять і кажуть: допоможіть підібрати костюм, допоможіть зібрати на похорон, нам немає на що і ніде ховати, — гірко констатує Л. Литвинова. — Як відомо, у нас кожна людина має право на безкоштовну ділянку на цвинтарі за місцем прописки. Тих, хто втік від війни, повинні ховати за місцем прописки. Тому найчастіше йдемо шляхом кремації. Минулого тижня ми допомагали Ользі з похоронами чоловіка. Вона не знає, куди забрати прах. За законом має право протягом року протримати урну в крематорії. Поки урна залишилася там».

Щотижня в Україні реєструють близько 20 тис. внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Одні з найголовніших проблем, з якими зіштовхується кожна людина на новому місці, — житло і робота. Ще минулого року було ухвалено Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», згідно до ст. 9 якого переселенці мають право на безкоштовне житло протягом шести місяців за умови сплати комунальних послуг. Проблема полягає в тому, що ні порядку надання житла, ні відповідальних осіб за його надання в законі не прописано. Ці функції розмиті по міністерствах і відомствах. Крайнього знайти неможливо.

«У країні понад рік триває війна, волонтери роблять те, що має робити держава. На початковому етапі це було зрозуміло, всі чекали, коли держава вийде з коми і навчиться ходити. Однак держава встала і пішла в інший бік. Далі волонтери не справляються, проблеми стають системними. Досі не розроблено комплексної програми допомоги переселенцям, не придумано, куди їх селити. На превеликий жаль, із проблемою ми залишилися сам на сам», — розповідає Л.Літвінова.

Список соціального житла деякий час висів на сайті Мінсоцполітики. Однак, зі слів волонтера Оксани Сухорукової, яка вперто намагалася додзвонитися практично за всіма номерами, телефони або мовчали, або житло пропонували зняти за гроші.

«Ми регулярно зустрічаємося з Мінсоцполітики, щоб розуміти, де шукати це житло, що робити з людьми, які звертаються до нас на Фролівську, — каже О. Сухорукова. — Хто відповідальний за надання житла? Коли на наших зустрічах не було ДСНС (Державна служба України з надзвичайних ситуацій. — Ред.), це відомство ставало відповідальним, якщо не було Мінрегіонбуду — стрілки автоматично переводилися на відсутнього. Було заявлено, що в Києві є 713 місць, куди можна поселити цих людей. Однак у Мінсоцполітики не змогли нам пояснити, де ці місця. Тобто офіційна інформація на сайті не відповідає дійсності. Нам сказали: якщо вам не подобається, ми можемо прибрати цю інформацію, і тепер на сайті Мінсоцполітики немає списку соціального житла (зараз така інформація доступна на інформаційному сайті для громадян, змушених залишити своє місце проживання: vpo.gov.ua. — Ред.)».

Їхнє житло зруйноване, але компенсації від держави переселенці не отримали. Зі слів першого заступника глави Мінсоцполітики Василя Шевченка, відомство робить усе що може в рамках виділеного бюджету: на комунальні платежі держава доплачує непрацездатним переселенцям (пенсіонерам, дітям, інвалідам) 884 грн на місяць, працездатним — наполовину менше протягом трьох місяців.

Щоб отримати грошову допомогу, людина повинна стати володарем довідки про те, що вона справді є ВПО. Однак, зі слів О. Сухорукової, що допомагає переселенцям щодня, система реєстрації зроблена так, що не всі можуть і хочуть реєструватися. Тому цифра, озвучена ДСНС України, про те, що станом на 19 липня із зони АТО виїхало 905 тис. 640 осіб, м’яко кажучи, дуже занижена і, швидше за все, реальна кількість вимушених переселенців більша за нещодавно оприлюднені дані ООН — 1 млн 401 тис. 100 осіб.

Чому деякі люди не можуть зареєструватися? Згідно з постановою Кабміну №505, при реєстрації переселенець повинен зазначити фактичне місце перебування, причому інформація має бути достовірною, вона перевіряється. У нашій країні не всі люди, які здають житло (навіть надають його безкоштовно), готові до того, щоб їхні дані «світилися». Багато українців звикли не довіряти державі, побоюючись нарахування додаткових комунальних послуг або інших «сюрпризів».

«Друга категорія людей — діти, які виїхали із зони АТО з бабусями-дідусями, тітками-дядьками, іншими родичами. Вони не можуть отримати цю допомогу, тому не реєструються, — пояснює О. Сухорукова. — Нерідкі випадки, коли батьки загинули, а документів, що це підтверджують, немає».

Волонтери — люди наполегливі. Вони звернулися з письмовим запитом до КМДА з проханням уточнити, де розташоване соціальне житло для переселенців, і надати контакти особи, яка відповідає за поселення ВПО.

«Нам відповіли, що останніми роками фінансування на будівництво соціального житла не було передбачено, — продовжує волонтер. — Далі можна тільки цитувати: «Враховуючи викладене, в Департаменті будівництва та житлового забезпечення на даний час відсутні жилі приміщення тимчасового та соціального фондів для надання внутрішньо переміщеним особам... Поселення цих громадян здійснюється до помешкань волонтерів інших областей». Тобто держава не збирається виконувати зобов’язання перед цими людьми, мовляв, є волонтери, вони вас поселять, до них і звертайтеся. Це нонсенс».

Як можна інтерпретувати останнє речення з листа-відповіді? Волонтери жартують: напевно, наступний крок — створення спеціального органу, що відстежує надлишки житла у волонтерів для надання його переселенцям.

Сьогодні переселенці змушені вирішувати питання з житлом хто як може. Люди звертаються до родичів, друзів, групуються, знімаючи одну квартиру на кілька сімей. Пенсіонерам особливо важко. Їх не хочуть брати на знімні квартири, їм часто відмовляють пансіонати. І зовсім патова ситуація настає, якщо людина, не дай Боже, хвора, що далеко не рідкість у похилі роки...

Випадок, що стався нещодавно з жінками пенсійного віку, яскраво демонструє неспроможність нашої держави у розв’язанні проблем переселенців. Пенсіонерка із зони АТО приїхала в мирну столицю разом із паралізованою мамою. Ступивши на перон київського залізничного вокзалу, вона, напевно, і не припускала, що їй доведеться жити саме тут. На вокзалі є регіональний штаб (до речі, це знову ж, не державна ініціатива, а приватна), який займається проблемами переселенців. Однак вони також не мають інформації про безкоштовне житло для ВПО. Тому часто волонтери тимчасово селять переселенців у себе вдома, але ж квартири у них не гумові. Начальник вокзалу увійшов у становище, і дві немолоді жінки, одна з яких прикута до ліжка, деякий час жили в кімнаті очікування. Про жінку-переселенку, що живе на вокзалі, знали всі: вона зверталася до ДСНС, зареєструвалася в Управлінні праці та соціального захисту населення, оббивала пороги відомств. Проблему вдалося вирішити, піднявши цунамі в соцмережах, яке не могло не зачепити міністра соціальної політики Павла Розенка.

Є категорія переселенців, які весь цей час вирішували свої проблеми самостійно, жили, так би мовити, на підшкірних запасах, однак у багатьох вони вже вичерпалися. Ось і нерідкі випадки, коли люди повертаються назад, у війну. Усвідомлюють, що їх там чекає. Це страшно. Плачуть, але діватися їм нікуди.

А що ж наша держава? Україна після року війни розбиває наметові містечка. І вважає це досягненням. Замість налагодження зрозумілої і простої системи вивезення/розселення/працевлаштування/реабілітації за регіонами у Сєвєродонецьку побудували наметове містечко. До речі, не пристосоване до зими. Як пояснили у ДСНС, це містечко розраховане на 120 місць і відкрите на той випадок, якщо люди через ускладнення ситуації в зоні АТО тікатимуть від війни. Мовляв, тут їх можна тимчасово розмістити, зареєструвати, запропонувати їм проживання з бази даних, надати психологічну допомогу. Крім того, що будівництво таких містечок запізнилося на рік, мене дуже здивувала цифра 120. Адже тільки 25 липня з зони бойових дій, за даними тієї ж ДСНС, виїхали 2 тис. осіб. Наметове містечко на 120 місць звучить у цьому випадку просто як знущання.

Як вирішити проблеми ВПО? У волонтерів є прописані пропозиції, яким чином вимушеним переселенцям можна забезпечити житло, роботу, соціальний пакет. Є одне «але»: знайти тих, хто вислухає волонтерські напрацювання і візьме до відома. Зі слів Л. Литвинової, є чудовий досвід, яким поділилися данці. Будується новий житловий комплекс (це може бути район у місті, нове селище в чистому полі) за принципом «навколо виробництва», припустимо, меблів. У комплексі є все необхідне: дитячий садок, школа, амбулаторія, міліція, пошта і всі супутні служби. Сюди селяться люди, готові працювати на цих робочих місцях. Через певний час житло переходить у їхню власність. Однак подібна програма може запуститися тільки за принципом «від однієї держави до іншої». Волонтери це навряд чи самі потягнуть.

Як можна достукатися до держави? Громадські організації, благодійні фонди та приватні особи, які займаються питаннями переселенців, написали відкритого листа. «Ми сподіваємося, що нам хоча б дадуть відповідь, хто несе відповідальність за вирішення проблем переселенців. Адже тоді буде можливість запитати в них, подати до суду», — каже Л. Литвинова.

Створення центру допомоги переселенцям на Фролівській починалося як ініціатива киян, зараз же більшість волонтерів — донецькі, луганські, кримські переселенці. Серед сьогоднішніх волонтерів дуже багато тих, хто рік тому не міг купити дітям найнеобхіднішого. Наразі вони знімають житло, заробляють на життя, ще й встигають волонтерити.

Від чого залежить успішність вкорінення на новому місці? Багато в чому від того, чи знайшов ти у важку хвилину плече, на яке можна спертися. Людину, яка підтримає хоча б морально. Якщо ж ти їдеш у нікуди і залишаєшся там один — прижитися неймовірно важко. Особливо, якщо кидають услід «самі винні, кликали русскій мір», «ось тепер нехай Путін вам і допомагає».

І вже тим більше негоже чиновнику такого високого рангу, яким є перший заступник міністра соціальної політики Василь Шевченко, відверто не поважати тих, кому ти повинен допомагати. «Відомства і фінансова система дісталася нам після режиму, який, до речі, був вибраний переважно Сходом країни», — заявив заступник міністра 9 липня 2015 року в ефірі «Радіо Свобода».

«За останні місяці на Фролівській з’явилося дуже багато нових облич. На місце дорослих, які втомилися і вигоріли, стають підлітки. У всіх відділах, крім медпункту, — хлопці 15–16 років. Вони розбирають пакети на сортуванні, допомагають добирати речі, реєструють людей, тягають мішки, видають чай... Це київські, донецькі, луганські, кримські підлітки.

Вони поняття не мають про «особливий статус», вони не розбираються в податках і відкатах. «Контрабанда» для них — це слово з пригодницьких романів. Їм усе одно, звідки ти родом і якою мовою говориш.

Для них світ ділиться на «справедливо» і «несправедливо». І вони допомагають нам, дорослим, що позбавили їх нормального дитинства, зробити щось «справедливе».

Їхні усмішки, їхня самозреченість, їхня життєлюбність і юнацький максималізм тримають нас на плаву, не дозволяючи опустити руки».

(Із ФБ Лесі Литвинової.)