Порошенко і намальоване вогнище народної любові

Платні мітинги давно стали нормою нашого життя. Коли бачиш, як народ стоїть з прісними обличчями, однаковими плакатами, цілком доречно запитати, крикнувши через вулицю, як хулігани дівкам легкої поведінки: «Почім?» У більшості випадків не помилишся.

Можливо, нічого страшного в цьому немає, перехворіємо. Зрештою, кожен має право за власні гроші послухати щось приємне для себе у потрібному місці — хоч біля Генпрокуратури, хоч поблизу парламенту. Бабусям-мітингувальницям буде що в аптеку віднести, студентам — за що пива хильнути. Хоча, напевно, тим, хто змалку звик до платних мітингів, підвалини громадянського суспільства не закласти. Біда ще й в іншому — апофеозом платного народного волевиявлення став вихід цього процесу на найвищий рівень.

До 200 осіб супроводжує Петра Порошенка на масових заходах, зображуючи народну підтримку та нейтралізуючи інших учасників, не настільки задоволених сучасною дійсністю, як штатні працівники в силу своєї дещо дивної служби. «Збірний загін» складається переважно з жінок, працівниць так званих технічних та тилових служб.

Звісно, ці жінки мають повне право любити свого президента і за кожної зручної нагоди на загал заявляти про підтримку курсу «партії й уряду». Але — у вільний від роботи час та не отримуючи за це надбавок із бюджету. А так несправедливо виходить — фактично громадяни платять цим активісткам за те, щоб вони імітували голос народу, який, перефразовуючи одного із наших улюблених класиків, «кричить, бо благоденствує».

Більше того, на особливо важливих заходах до цього дійства залучені і спеціально прикомандировані з цією метою представники батальйонів.

Відносно нещодавно у Києві під час заходів за участі президента біля пам’ятника Тарасу Шевченку працівниця із «групи підтримки» перестаралася, коли не просто затуляла неприємний для президента плакатик, а й намагалася його згорнути. Ображена власниця «наочної агітації» спересердя натовкла працівницю її ж букетом. Курйоз мав продовження на відомчих нарадах, де вчинок працівниці називали зразковим, вартим наслідування.

Від 100 до 200 осіб регулярно займаються такою важливою справою.

Спостерігаючи за всім цим, важко навіть визначитися, чого б хотілося менше: щоб президент знав про це чи все-таки не знав. Тут у кожного варіанту свої плюси та мінуси.

Якщо знає — це, звісно, цинічно з його боку, проте свідчить хоча б про поінформованість. У такому разі з боку обслуги — масовиків-затійників — це просто прогин, не більше.

Якщо не знає — значить, челядь, яка створює для першої особи держави «картину світу», не інформує президента про реальний стан справ і, звісно ж, не лише в плані «всенародної підтримки». У такому випадку президент цілком може думати, що народ його щасливий і вельми йому вдячний.

Його й обрали з огляду на велике політичне «безриб’я». Хтось через відсутність варіантів та безнадію. Зовсім не тому, що не пам’ятали, як приватизовувалась фабрика імені Карла Маркса, чи забули його «художества» часів, коли він секретарював у Раді нацбезпеки і оборони. Ще хтось проголосував «за», повіривши пройдисвітам-соціологам, чиї казки стали правдою, і у якоїсь майбутньої влади, може, і дійдуть колись руки до тих «андерсенів». Зрештою, обрали, довірившись «слову купця» Порошенка: війну припинити, лад навести, зажити по-новому, олігархів від влади відірвати, а розпочати із власного бізнесу. Когось відірвав, когось відсунув, а з власним бізнесом, як ми знаємо, не склалося, часи такі — своє не продається.

Щодо «5-го каналу» дуже зворушливо пояснив у інтерв’ю кум президента, а зараз головний чи то з інформаційних війн, чи то з інформаційних АТО: мовляв, «5-й канал» для Порошенка — це не бізнес… В тому сенсі, що душевне уподобання. Ну, і до всього іншого, очевидно, президент також емоційно прикипів, що суто по-людськи, звісно, можна було би зрозуміти, якби він при такій сентиментальності хоча б спробував прибрати в державі старі схеми та запровадити нові правила гри, як обіцяв, якщо виборці його правильно зрозуміли.

Отож, підбиваючи підсумки головних передвиборчих обіцянок, слово президента словом і залишилось. Але споглядаючи, як він посміхається і вітає свою групу підтримки, думаєш: може, про реальний стан справ він дійсно мало що знає, дивлячись на намальоване йому вогнище, на якому кипить котел народної любові.

Звісно, формування громадської думки — це правильно. І грошей воно варте, нічого не вдієш. Але прикро з власної кишені платити за імітацію своїх же відчуттів. Але якщо вже так, давайте хоча б по справедливості, щоб заробити могли всі бажаючі. Може, не лише працівниці тилових служб хочуть виявити своєму президентові любов за гроші.

А хто 24 серпня піде на заходи за участі президента — зверніть увагу, цікаво, чи є інвентарні номери на букетах, якими махають президентові.

Хтось скаже, що й раніше так було, та ми ж ніби збирались жити по-новому. Але, на превеликий жаль, нинішня влада проходить шлях до малопочесного фінішу набагато швидше, аніж попередники.

Усі роки незалежності України триває процес негативної селекції наших президентів, але, мабуть, через певні сподівання, особливо прикро чомусь через двох: Ющенка та Порошенка. Якщо цю традицію не буде перервано, важко навіть уявити, до чого приведе нашу державу наступний.