Ростовський вирок українській владі

Вирок Олегу Сенцову і Олександру Кольченку — двадцять і десять років ув’язнення — ні для кого сенсацією не став, оскільки ніхто й не розраховував на те, що російський суд буде «найгуманнішим і найсправедливішим судом у світі». Про пред’явлені обвинувачення й доказову базу згадувати не варто — вони дурні. Більш доречним буде згадати байку Крилова «Вовк і Ягня», в якій доказова база ґрунтується на тому, що «ти винне тим уже, що хочу я, бач, їсти». Тільки в даному випадку наші хлопці, які, мужньо вислухавши вирок, заспівали «Ще не вмерла Україна», на ягнят зовсім схожі не були. Натомість схожою на ягняче бекання була реакція української влади, зокрема її вищих посадових осіб.

Так, президент Петро Порошенко у зв’язку із цим зазначив, що наполягання на виконанні Мінських угод і є тим кроком, який спрямований на звільнення заручників, у тому числі Олега Сенцова та Надії Савченко. Прем’єр Арсеній Яценюк у свою чергу заявив, що уряд України прийняв рішення щодо направлення четвертого позову до Європейського суду з прав людини проти Російської Федерації, тож, мовляв, наші західні партнери, постійні й непостійні члени Радбезу ООН, порушать питання щодо незаконного засудження Сенцова й інших громадян України в Раді безпеки ООН.

Про Мінські угоди в даному випадку краще промовчати, аби не спровокувати міжнародний дипломатичний скандал, а от щодо ЄСПЛ та Радбезу, то це є продовженням тієї самої тактики постійного апелювання до міжнародної спільноти, яка настільки остогидла Майдану ще в січні минулого року, що він без команди атакував міліцейські кордони. Навіть якщо вищеназвані поважні установи й ухвалять найгірші для Росії рішення, вони все одно не будуть варті виїденого яйця, оскільки світова спільнота не має виконавчих органів, здатних змусити тамтешній уряд їх виконати. Навіть НАТО як головний опонент Росії не стане заради України починати третю світову війну, як не став її починати заради Угорщини у 1956-му, Чехословаччини у 1968-му чи Грузії у 2008-му.

Звісно, ніхто не вимагає від керівництва української держави негайно оголосити війну Росії, оскільки немає нічого безглуздішого, як лізти на ядерний рожен. Але ж наша влада не робить у цьому плані навіть того, що їй цілком під силу.

Характерний приклад: 9 квітня 2014 року офіційний сайт Служби безпеки України повідомив, що її співробітники затримали громадянку Російської Федерації, 22-річну Марію Коледу, яка виконувала завдання спецслужб для дестабілізації ситуації у південних областях України. Напередодні, 7 квітня, вона, мовляв, брала безпосередню участь у сутичках під Миколаївською ОДА, під час яких застосовувала вогнепальну зброю, внаслідок чого, за її словами, поранила трьох осіб. Під час затримання у росіянки було вилучено травматичний пістолет, переобладнаний під стрільбу бойовими патронами, та методичні рекомендації для підготовки диверсійних груп.

Як ви гадаєте, чим скінчилася ця пікантна історія? Було проведено розслідування? Справу передали до суду? Був гучний процес, який завершився суворим, але справедливим вироком? А дзуськи! 15 вересня того ж року вона була звільнена в рамках обміну військовополоненими між українською владою і ватажками ДНР. Нині Марія Василівна Коледа працює начальником відділу зв’язків з громадськістю Міністерства закордонних справ Донецької народної республіки. Звісно, військова дипломатія — справа вкрай необхідна у випадках, коли мова йде про порятунок людського життя. Але якщо вона так ефективно спрацювала на користь цієї психопатки, чому виявилася безсилою стосовно Надії Савченко, Олега Сенцова і Олександра Кольченка?

Втім, дипломатія — це така штука, яка вимагає хоч якого-небудь хисту, якого начисто позбавлені керманичі нашої держави. Але ж є речі, котрі не вимагають ніякої особливої кебети. Нагадаємо, що лише 21 травня нинішнього року Верховна Рада денонсувала п’ять угод між урядами України і Російської Федерації, зокрема про транзит через територію України військових формувань Російської Федерації, які тимчасово перебувають на території Республіки Молдова. Як вам таке? Цілий рік після початку російської агресії керівники держави просили весь світ запровадити санкції проти Росії, а самі в цей час продовжували співробітничати з нею у військовій сфері та ще й допомагали в агресії проти нашого сусіда — Молдови.

Або таке: в той час, коли в Ростові судять українських патріотів, лишається чинним Закон України «Про ратифікацію Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією», підписаний 31 травня 1997 року, який, зокрема, декларує, що Високі Договірні Сторони засновують свої відносини на стратегічному партнерстві та співробітництві, а також розвивають свої відносини у сфері військового і військово-технічного співробітництва. Тож навіть на безкровному паперовому фронті керівництво держави воювати не вміє...