Обшук і вилучення матеріалів, що становлять професійну журналістську таємницю: чи є межа?

«Право журналіста не розкривати свої джерела не може розглядатися просто як привілей, який можна надати або відібрати, залежно від законності чи незаконності джерела. Це право є невід’ємною частиною права на інформацію» (справа Тіллак проти Бельгії, Tillack v. Belgium).

Обшук і вилучення матеріалів професійної журналістської діяльності, з точки зору практики Європейського суду з прав людини, є цілком допустимими в демократичному суспільстві. Але в контексті дотримання ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (про право на свободу вираження поглядів) слід враховувати низку аспектів. Один із найважливіших із них: чи були слідчі дії єдино необхідними, порівняно з іншими, менш радикальними заходами?

І тут зовсім не є принциповим, наскільки законним було джерело інформації і звідки походять матеріали, що стали основою публікації. Це враховується лише у сукупності всіх факторів, які піддаються аналізу судом: законність слідчих дій за національним правом, обґрунтованість мети обшуків, співмірність з інтересами суспільства тощо. Саме по собі питання про незаконність  походження даних, що використав журналіст, в контексті виправдовування порушення його прав на свободу вираження поглядів значення не має. Навіть якщо матеріали становлять адвокатську чи медичну таємницю,  таємницю сповіді або таємницю слідства.

На практиці це виглядало так. В Люксембурзі та Бельгії відбувались широкомасштабні слідчі дії стосовно журналістів. В офісах, будинках та автомобілях репортерів проводились обшуки із вилученням матеріалів, що становили професійну таємницю. Єдиною метою цих заходів було встановлення осіб, які стали джерелом інформації журналістів, через яких трапився витік важливих даних. Проблема полягала в тому, що ці дані становили службову конфіденційну інформацію, зокрема, йшлося про таємницю досудового розслідування.

У підсумку ці справи примітні тим, що через розслідування злочинів про порушення однієї професійної таємниці відбулось порушення іншої професійної таємниці.

Так, в справі Ромен і Шміт проти Люксембурга (Roemen and Schmit v. Luxembourg) проведення слідчих дій було пов’язане із написанням журналістом статті про податкові махінації міністра уряду. Публікація мала заголовок «Міністр В. засуджений за ухилення від сплати податків», де заявлялось, що внаслідок шахрайський дій з ПДВ міністр був оштрафований Управлінням з реєстрації та державної власності. Журналіст саркастично зауважив, що державний діяч цим самим порушив сьому, восьму та дев’яту біблейські заповіді і що від політика правого спрямування можна було би очікувати більш серйозного ставлення до правил, так ретельно колись розроблених Мойсеєм.

Після того, як рішення про накладення штрафу на міністра було скасовано вищим судом, міністр подав заяву про вчинення злочину проти журналіста, який, на його думку, незаконно використав інформацію, розкриту анонімним джерелом на порушення службової таємниці, а також проти невстановлених осіб з Управління – з приводу порушення власне службової таємниці. Однією з цілей розслідування було встановити посадових осіб Управління, які причетні до справи і мали доступ до документів. Тому за поданням прокурора слідчий суддя надав розширений дозвіл на проведення обшуків у всіх володіннях журналіста.

В справі Ернст та інші проти Бельгії (Ernst and Others v. Belgium) обшук був санкціонований у кримінальній справі за порушення службової таємниці, де підозрювався співробітник офісу головного прокурора Апеляційного суду м. Л’єж. Слідчі дії проводились у зв’язку з публікаціями журналістами конфіденційної інформації досудового розслідування, що призвело до витоку важливих даних. Обшуки проводили саме у зв’язку із розслідуванням кримінальної справи проти прокурорів за розголошення таємниці слідства. На відміну від попередньої справи, Ромен і Шміт проти Люксембурга, стосовно самих журналістів кримінальне провадження не відкривалось. Однак при розслідування справи про порушення таємниці слідства слідчі так захопилися, що заодно порушили і таємницю журналістських джерел.

В обох справах ЄСПЛ вирішив, що національні органи влади мали довести, що інші заходи, менш глобальні, суворі та радикальні, ніж обшуки у журналістів вдома, на робочому місці та автотранспорті були би неефективними для боротьби зі злочинністю та наведенням порядку. На думку Європейського суду, допит відповідних посадових осіб – співробітників Управління з реєстрації та державної власності, а також суддів міг би стати належним замінником таких слідчих дій. Європейський суд висловив сумнів в тому, що саме широкомасштабні обшуки і вилучення, а не інші заходи, наприклад, внутрішнє розслідування, були єдиним способом, який дав би слідчому судді можливість встановити осіб, відповідальних за порушення службової таємниці і передачу конфіденційних відомостей заявникам. Суд зазначив, що хоча підстави для обшуків були доречні, вони не були достатніми, щоб виправдати слідчі дії в такому масштабі. Розглянуті заходи держави не були розумно пропорційні щодо законних цілей, переслідуваних державою, з огляду на інтерес демократичного суспільства в забезпеченні і підтримці свободи друку.

У підсумку Суд визнав порушення права на свободу вираження поглядів за ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Фото: "Перед обшуком", Яків Калініченко, 1895-1908 р.