Звільнити всіх: чого насправді хочуть досягти автори ідеї перезавантажень органів судової влади та врядування?

Оксана ЛИСЕНКО, керівник прес-центру Судової влади України

Правова спільнота досі обговорює слова глави держави щодо перезавантаження судів. Водночас декілька громадських організацій лобіюють черговий порядок денний реформи правосуддя, в якому вимагають незалежності суду від так званих кураторів з Офісу президента, та ідею перезавантажити органи суддівського врядування.

Усе це вже було: при попередніх урядах і попередніх президентах. Водночас чи не виглядає уся ця ситуація як жахливий антиправовий оксюморон? Чи можливо відновити незалежність суду перезавантаженням судів та органів суддівського врядування?

Час нагадати усім учасниками дискусії, що оцінювати судове рішення можна лише через його перегляд судом вищої інстанції? Що тільки у такому разі суд зможе залишитися і діяти незалежно? Не задоволений рішенням суду — подай апеляційну скаргу! Не задоволений діями судді — подай скаргу до дисциплінарного органу. Знаєш про злочин, який вчинив суддя, — доведи.

Наразі ж публічні та огульні суспільні звинувачення на адреси судів з боку активістів, політиків, правоохоронців — це ніщо інше, як тиск та спроба нав’язати свій порядок денний. На жаль, на сьогодні саме завдяки тиску низки громадських організацій, їхньому порядку денному реформи правосуддя ухвалено так звану судову реформу, закон №193-IX, який не лише неможливо виконати з правової точки зору — він став причиною загострення кадрової кризи у судах та нової міжнародної іміджевої кризи української влади.

Криза судової влади: мовою фактів

На сьогодні в Україні припинили діяльність вісім судових інституцій. Їхню роботу неможливо буде відновити, поки не почне роботу Вища кваліфікаційна комісія суддів України. Нагадаємо, що пролобійований громадськими організаціями закон №193-IX припинив повноваження членів Комісії. Законом не було передбачено перехідний період діяльності ВККС. Це означає, що заблоковано процедури добору, кваліфікаційного оцінювання, відрядження суддів.

Що ця правова вада закону означає для громадян, які за місцем проживання можуть вирішити свої юридичні спори лише у Тростянецькому районному суді Вінницької області, Оратівському районному суді Вінницької області, Новогродівському міському суді Донецької області, Володарсько-Волинському районному суді Житомирської області, Жидачівському районному суді Львівської області, Турківському районному суді Львівської області, Решетилівському районному суді Полтавської області, Радивилівському районному суді Рівненської області та інших, де правосуддя з огляду на відсутність суддів чи з інших причин не здійснюється? Це означає, що канцелярія суду продовжить здійснювати прийом та реєстрацію заяв, позовних заяв громадян та установ, матеріалів і клопотань поліції, обвинувальних актів. Однак здійснити автоматизований розподіл та передати справи та матеріали на розгляд суду не буде можливості через відсутність суддів.

Кримінальні провадження, клопотання слідчих органів та справи про адміністративні правопорушення згідно з чинним законодавством будуть спрямовуватися до апеляційного суду для вирішення питання їх розгляду в інших судах області. Це значно подовжить час їх розгляду. Проте за зазначених обставин цивільні та адміністративні справи зберігатимуться у канцелярії суду до призначення суддів або вирішення питання відрядження суддів з іншого суду. Це означає, що громадяни цього суду втратили доступ до правосуддя у цій категорії справ до відновлення роботи судів.

Загалом 23% судів на сьогодні працюють у ситуації, де суддів із повноваженнями 50% і менше. Найбільша кількість недоукомплектованих місцевих загальних судів (у яких фактична чисельність суддів від штатної забезпечена лише на 50% і менше) відносно загальної кількості цих судів у відповідній області є у Волинській, Черкаській та Вінницькій областях — близько 53%, 48% та 45% відповідно. Дефіцит суддів загалом по країні становить понад 2000, щомісяця цей список зростає на 10‒20 осіб.

Громадські активісти звикли чіпляти ярлики на суди та суддів. Проте суддя місцевого районного суду через дефіцит суддів має на розгляді 30‒50 справ на день. За таких умов він може гарантувати якість, доступ до правосуддя? І це також відповідальність тих, хто сприяв ухваленню такого законодавства.

Міжнародна криза №193-IX

Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» (№193-IX) викликав чи не найбільше критики. Свої зауваження висловила Рада Європи, Представництво Європейського Союзу в Україні, Посольства Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, посли Канади та США, критичні зауваження містить висновок Венеційської комісії від 6‒7 грудня. Окреме рішення ухвалив Комітет міністрів Ради Європи.

Наразі держава Україна, не громадські організації, які лобіювали зміни до закону, мусить пояснювати: чому закон має такі серйозні вади? Чому був ухвалений без належних консультацій із судовою владою? Процитую документ, який наразі мало відомий в Україні, на відміну від згадуваних звернень міжнародних організацій та офіційних осіб.

3‒5 грудня 2019 року відбулося 1362 засідання Комітету міністрів Ради Європи, яке було присвячено нагляду за виконанням судових рішень, зокрема у групі справ «Олександр Волков проти України». Нагадаю, що наразі понад 120 рішень Європейського суду з прав людини, які стосуються структурних змін у правовій системі країни, не виконано. А саме вони мали б бути підставою для судової реформи. Серед них і група справ «Олександр Волков проти України».

У рішенні, зокрема, відзначили, що нещодавні зміни, внесені законом №193-IX, були ухвалені без достатніх і глибоких консультацій з відповідними судовими органами та організаціями та без ретельного аналізу наслідків цього закону; підкреслили, що незмінність суддів є ключовим елементом незалежності суддів; висловили жаль, що ухвалене законодавство може порушити цей принцип на практиці; закликали владу повною мірою використовувати експертизу Венеційської комісії; запропонували органам влади надати інформацію про заходи, що були вжиті або заплановані з метою забезпечення того, щоб будь-які нові законодавчі заходи, які пов’язані із судовою реформою або впливають на функціювання судової влади, супроводжувалися достатніми гарантіями, і що вжиті щодо реформи заходи відповідали необхідному забезпеченню незалежності судової влади від інших гілок влади.

Поспіх, з яким ухвалювався закон №193-IX, ставить нашу державу в ситуацію відповідача, поганого учня, який ніяк не може засвоїти урок, що є суддівська незалежність і чи можна її досягнути, «перезавантажуючи» без кінця органи судової влади, ухвалюючи закони без урахування думки суддів, не спираючись на європейські стандарти, дотримання яких Україна пообіцяла при вступі до Ради Європи, та закладаючи європейський вибір у Конституції України.

Що не так із судовою реформою?

По-перше, закладені у законі №193-IX новели суперечать європейським стандартам щодо діяльності судових рад, яким по суті є Вища кваліфікаційна комісія суддів України.

Як зазначила Венеційська комісія у своєму висновку щодо змін до законодавчих актів, які регулюють статус Верховного суду та органів суддівського врядування, ухваленому на її 121-му пленарному засіданні (Венеція, 6‒7 грудня 2019 року), усі органи, які наділені відповідними повноваженнями суддівського врядування, повинні бути створені та функціювати відповідно до чинних міжнародних стандартів для судових рад. Натомість низка громадських організацій вирішила, що Україні як члену Ради Європи слід відійти від цього європейського стандарту, і із закону було виключено норму щодо більшості суддів у складі ВККСУ.

По-друге, щодо статусу конкурсної комісії (надалі — Комісії) як допоміжного органу ВРП, повноважень Комісії у процедурі конкурсу та статусу міжнародних експертів.

Відповідно до Конституцій України, законів «Про Вищу раду правосуддя», «Про судоустрій і статус суддів» саме Вища рада правосуддя має дискреційні повноваження на призначення чи відмову у призначенні кандидата на посаду члена ВККС. Законом передбачено, що Вищою радою правосуддя для проведення конкурсу утворюється конкурсна комісія та затверджується її персональний склад з числа: трьох осіб, обраних Радою суддів України з-поміж її членів, та трьох осіб з-поміж міжнародних експертів, запропонованих міжнародними та іноземними організаціями, з якими Україна співпрацює у сфері запобігання та протидії корупції відповідно до міжнародних договорів України, до складу Громадської ради міжнародних експертів, утвореної відповідно до Закону України «Про Вищий антикорупційний суд».

Допоміжна функція Комісії полягає у сприянні Вищій раді правосуддя у належному проведенні конкурсу на зайняття посади члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Слід зазначити, що саме таким допоміжним статусом та функцією наділялася Громадська рада міжнародних експертів відповідно до Закону України «Про Вищий антикорупційний суд» (ч. 1 ст. 9 цього закону).

А тому закиди про те, що ВРП закріпила за собою повноваження, які не передбачені законом, зокрема: право відмовити у призначенні кандидата, рекомендованого конкурсною комісією (п. 5.10 положення), а також повноваження у вирішенні питання призначення, — не ґрунтуються на вимогах Конституції України та закону.

І по-третє, громадські організації хотіли як краще — залучити авторитетних міжнародних експертів до відбору кандидатів до складу ВККСУ. Однак правові норми виписані так, що виконати закон неможливо. Ця благородна місія є нездійсненною саме через правову незграбність норм закону. Закон виписаний так, що подати свої кандидатури можуть лише ті експерти, які вже пропонувалися до складу Громадської ради міжнародних експертів. Номінувати свої кандидатури — це право, а не обов’язок міжнародних організацій. А отже, відомі листи Агентства США з міжнародного розвитку та Посольство Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії щодо номінування експертів — це гарний жест. Та з правової точки зору — ці організації не є тими, що можуть номінувати експертів у світлі закону №193-IX.

Прийняття цієї пропозиції для юристів означає, що під сумнівом опиниться легітимність як дій ВРП, так і вже майбутньої Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Нагадаю, що ВРП тричі зверталася до міжнародних та іноземних організацій, відповідно до наданого МЗС переліку, з якими Україна співпрацює у сфері протидії корупції, з проханням номінувати експертів. ВРП порушувала питання перед Верховною Радою, Конституційним судом, що Україна не може примусити міжнародні організації виконати цей закон. Станом на 11 березня 2020 року міжнародні організації не надали свої пропозиції до складу конкурсної комісії.

І врешті — нова ідея громадських активістів — перезавантажити Вищу раду правосуддя, новий склад якої, до речі, почав працювати лише 2 червня 2019 року. Так кого це цікавить? Що буде, коли ця чергова нікчемна з правової точки зору ідея буде реалізована? Це однозначно заблокує на тривалий час здійснення усіх процесів призначення, звільнення, відрядження суддів та інші процеси суддівського врядування, реагування на тиск та погрози суддям, відкриє дорогу до ручного управління судовою системою?

Кому це вигідно? Найцікавіше, що ті, хто гучніше за всіх закликав припинити в один час повноваження членів ВККСУ, без перехідного періоду і часу на формування нового складу, зараз звинувачують ВРП у блокуванні судової реформи. Чи не демонструє це, чого насправді прагнуть автори ідей «усіх звільнити і розігнати», що сміливо називають себе агентами змін?