В угоду президентам: главное направление конституционных изменений

Головним недоліком суспільного компромісу є те, що, влаштовуючи деякою мірою всі сторони, він цілком не влаштовує нікого. Тож із часом у таког компромісу може виявитися значно більше противників, аніж прихильників.

Окрім того, якась із сторін (а можливо, й усі сторони), почуваючись обділеною, може зажадати реваншу. Повною мірою це стосувалося і прийнятого у 1996 році Основного Закону України.

Подолання меж

Прийняття Конституції України відкрило простір для політичного протистояння на новому полі — інтерпретації конституційних положень. Уже під час роботи над Основним Законом спостерігалося свідоме та цілеспрямоване прагнення у багатьох випадках уникнути необхідної визначеності окремих положень. Між тим саме формальна визначеність за змістом є атрибутивною характеристикою правових норм, яка забезпечує

введення поведінки та діяльності суб’єктів права у визначені межі. Якщо межі надто невизначені, розмиті, то відкривається простір для вільних дій тих чи інших суб’єктів.

Приміром, стаття 102 Конституції України визначала главу держави як гаранта «державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина».

Одразу ж окреслилися розбіжності в розумінні цієї статті: статус гаранта вичерпно визначається повноваженнями, викладеними в інших статтях

Основного Закону, чи ж у цьому випадку йдеться про самостійне розуміння ролі президента? Простіше кажучи, чи може глава держави вчиняти дії, не передбачені іншими статтями Конституції, посилаючись на власне, розширювальне, розуміння статті 102?

Інший приклад: обласні та районні ради визначено як органи місцевого самоврядування, «що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст» (частина 4 статті 140). Формулювання начебто припускає необхідність особистого представництва у відповідних радах кожної громади.

Та у цьому разі внаслідок різної чисельності виборців у громадах не можна було забезпечити додержання вимоги статті 71 про рівність виборчого права на виборах до органів місцевого самоврядування. На жаль, таких прикладів…

Оскільки положення Конституції конкретизуються в поточному законодавстві,то наповнення законів певним змістом або їх блокування стали важливимизасобами інтерпретації Основного Закону. Зокрема, Закон України «Про Кабінет Міністрів України» вдалося ухвалити тільки через десять років після прийняття Конституції, — підготовлені і проголосовані проєкти раз у раз наражалися на вістря президентського «вето». А місце закону у регулюванні організації та діяльності системи виконавчої влади посідали весь цей час укази. Навіть подолання вето парламентаріями в деяких випадках ще не означало підписання та оприлюднення закону.

Ще одним засобом тримання законодавців на короткому повідку став Конституційний суд України. Попри постійні заяви, що КСУ розглядає винятково юридичний бік кожної справи, але аж ніяк не політичний, а також спроби демонструвати свою компромісність, насправді у принципових питаннях суд ставав на бік глави держави. Приміром, у одному зі своїх перших рішень КСУ (№8-зп) визнав неконституційними положення президентського указу 1995 року про порядок призначення на посади керівників місцевих державних адміністрацій, залишивши без наслідків призначення конкретних посадовців,

здійснені вже після прийняття Конституції, хоч безпосередньо у рішенні зазначено, що предмет спору — конституційність саме «розпоряджень президента України про призначення», а не указу, на основі якого їх здійснювали.

Однак можна було ветувати прийняття окремих законів, можна було ініціювати ухвалення інших, у тому числі вимагаючи їхнього позачергового розгляду, можна було звертатися до КСУ щодо визнання окремих законів неконституційними, але не можна було приймати закони замість парламенту, визначеного «єдиним органом законодавчої влади в Україні». Мінімізація впливу парламенту на здійснення державного управління зумовила його перетворення на своєрідну опозицію до системи виконавчої влади і почасти глави держави. Ще у 1997 році президент ініціював підписання Договору про співробітництво між Верховною Радою та Кабінетом міністрів, але ініціатива залишилася нереалізованою. Тим більше що цей юридично нікчемний документ в умовах атомізованого парламенту не зміг би ні до чого примусити окремого депутата.

Тож після обрання на другий термін Леонід Кучма знову звернувся до пошуку засобів консолідації проурядової (і пропрезидентської) парламентської більшості. На зустрічі з керівниками місцевих держадміністрацій 16 грудня 1999 року він недвозначно заявив про необхідність сформувати більшість, налаштовану на співпрацю з президентом, і про те, що життя країни не може залежати від настрою того чи іншого депутата. Виправданим засобом досягнення цієї мети вважалося внесення до Основного Закону положень, які було відкинуто в процесі досягнення конституційного компромісу 1996 року.

Успішна невдача «народної» ініціативи

Оскільки Конституція України не наділяє президента України повноваженням призначати референдум на власний розсуд (про що чи то забуває, чи то й не знає діючий глава держави), то єдиною можливістю використати всенародне голосування стало його проведення за народною ініціативою.

У ролі ініціативної групи постав житомирський осередок партії «Демократичний союз», чий керівник Олександр Волков на той час перебував у найближчому оточенні Леоніда Кучми, та ще й позиціонував себе як «директор парламенту». Зрозуміло, що ініціатива була негайно і повсюдно підхоплена, і розпочалася практична підготовка референдуму.

На голосування виносилися питання щодо:

• висловлення недовіри Верховній Раді і введення до Конституції новели прприпинення повноважень парламенту президентом на підставі рішення всеукраїнського референдуму;
• можливості дострокового припинення повноважень Верховної Ради України главою держави, якщо вона протягом «одного місяця не змогла сформувати постійно діючу парламентську більшість або у разі незатвердження нею протягом трьох місяців підготовленого і поданого в установленому порядку Кабінетом міністрів України Державного бюджету України»;
• вилучення конституційного положення про згоду парламенту на притягнення народних депутатів до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт;
• скорочення кількості парламенту на третину;
• запровадження бікамералізму;
• прийняття нової Конституції всеукраїнським референдумом.

КСУ, визнавши своїм Рішенням №3-рп/2000 неконституційними ініціативи щодо віднесення до предмета всеукраїнського референдуму висловлення недовіри парламенту та прийняття нової Конституції України, благословив проведеннявсенародного голосування щодо решти питань. Зауважимо, ці ідеї і раніше неодноразово включалися до різних редакцій проєкту Конституції, але опинилися за межами конституційного компромісу.

Дивний збіг — ці питання вподобав і намагається використати і президент Володимир Зеленський, що свідчить чи то про повагу до досвіду попередників, чи то про певну логіку дій будь-якого президента.

Проведений 16 квітня 2000 року референдум продемонстрував вражаючу підтримку українським народом Житомирського осередку ДС: станом на 12.00 проголосували вже 54% усіх виборців. Та й як могло бути інакше, якщо тоді дозволялося попереднє голосування, а, наприклад, у школах, де розташовувалася значна частина виборчих дільниць, напередодні масово проводилися батьківські збори, на які батьки запрошувалися чомусь із паспортами та одержували напівпристойну пропозицію не відкладати висловлення громадянської позиції на неділю, а зробити це негайно.

Україна висловилася за зміни до Конституції, але за них не готовий був проголосувати український парламент необхідною більшістю в понад дві третини від конституційного складу. Проєкти змін були підготовлені, більшістю (простою) проголосовані і надіслані до КСУ, який позитивні висновки, зрозуміло, надав. Однак…

Щоправда, таку-сяку парламентську більшість удалося сконсолідувати, але не стільки таку, скільки сяку. Вписати прізвище депутата у якийсь список незрівнянно легше, аніж змусити його слухняно голосувати за непопулярні законопроєкти. Особливо по мірі наближення виборів. Тож у 2003 році, після створення коаліції на підтримку уряду Віктора Януковича, рівень підтримки парламентом урядових законопроєктів сягав лише 68%. При цьому у «Демократичних ініціатив», що належали до більшості, цей показник становив  62%, а у на той час цілком опозиційних СПУ — 58%, КПУ — 57%. Оскільки конституційного батога для парламенту сплести не вдалося, настала черга конституційного пряника.

Глухий кут політичної реформи

Свого часу не бракувало конспірологічних теорій про те, що політична реформа була мало не інструментом збереження Леоніда Кучми на посаді голови уряду. Видається, що все було значно простіше: президент, пропонуючи обмежити конституційні повноваження глави держави, не вірив у добрі наміри свого наступника. Ще один міф — те, що конституційні зміни 2004 року зумовила політична криза. Насправді свідома та цілеспрямована підготовка цих змін розпочалася ще 2001 року, а вже 2003-го їх частково було втілено у поточному законодавстві. Закон №2222-IV від 8 грудня 2004 року було прийнято на основі одного із раніше проголосованих законопроєктів, які вже одержали позитивний висновок КСУ саме завдяки конфлікту навколо виборів. Зауважимо, що тоді ж начебто не менш потрібний законопроєкт №3207-I щодо внесення змін до Конституції України в частині організації місцевих органів публічної влади було підтримано більшістю депутатського корпусу, але далі справа не пішла.

Конституційні зміни 2004 року значною мірою означали перетворення України на парламентську республіку: уряд складав повноваження лише перед новообраним парламентом і відповідав за свою діяльність, знову ж таки, виключно перед ним. Кабінет міністрів України ставав повноправним очільником системи виконавчої влади, створював, реорганізовував і ліквідовував центральні органи виконавчої влади, призначав і звільняв їхніх керівників (окрім міністрів).

Та все ж це дефектна парламентська республіка: обставини, за яких було внесено зміни до Конституції, залишили на цих змінах надто помітну родиму пляму. Збереження у президента вето на прийняті Верховною Радою закони, подолання якого потребувало підтвердження прийнятого закону більшістю в дві третини від конституційного складу парламенту, та повноваження зупиняти урядові акти з мотивів їхньої неконституційності, скасовувати акти РМ АРК і голів місцевих державних адміністрацій суттєво ускладнювали співпрацю уряду і парламентської більшості та значною мірою позбавляли

сенсу їхню солідарну відповідальність за стан державного управління.

Надмірне ускладнення процедури призначення уряду вже зумовило те, що у 2006 році, коли конституційні зміни набули чинності у повному обсязі, формування уряду відбувалося не так за Конституцією України, як за цілком неконституційним Універсалом національної єдності, ініційованим Віктором Ющенком.

Слід зазначити, що команда новообраного глави держави, та й він сам дуже побіжно уявляли собі глибину конституційних змін аж до набрання ними чинності. Тож тільки восени 2006 року розпочалися прояви активності, коли з’ясувалося, що уряд сформований із опонентів президента і рахуватися із його позицією не збирається. У вересні було змінено підхід до формування Ради національної безпеки і оборони України із включенням до її складу солідного загону голів облдержадміністрацій (однак до проголошення РНБОУ верховною владою, у тому числі із квазісудовими функціями, фантазія тоді не сягнула). 15 листопада затверджено порядок підготовки і видання актів

глави держави, який не зобов’язував президента їх видавати винятково на основі і на виконання Конституції та законів України (частина 3 статті 106). А указом від 2 листопада того ж року було створено Конституційну комісію, — Віктор Ющенко намагався наслідувати попередника.

Утім, у практичній політиці президентом наголос було зроблено не на внесенні змін до Основного Закону, а на достроковому припиненні повноважень парламенту у неконституційний спосіб. Але нова більшість, сформована за результатами позачергових виборів, була настільки хирлявою, а суперечності між її учасниками настільки глибокими, що в цей час більш переконливо виявлялася здатність глави держави блокувати співпрацю парламенту та уряду, аніж плідність цієї співпраці. Конституційний механізм здійснення державної влади відчутно буксував.

У 2008 році до парламенту надійшли два законопроєкти про внесення змін до Конституції України: від президента України Віктора Ющенка та від народних депутатів Віктора Януковича, Олександра Лавриновича та Олени Лукаш. Однак до розгляду жодного із них справа не дійшла: надто проблематичним видавалося консолідувати у сесійній залі кваліфіковану більшість на підтримку будь-якого з них. Президентський законопроєкт відверто спізнився — зміни ініціював глава держави, який чи то розтринькав, чи то просто загубив свій чималенький станом на 2005 рік вплив. А про значення законопроєкту регіоналів свідчить те, що вони одразу забули свої пропозиції після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах 2010 року.

Повернення до життєдайних джерел влади?

Сьогодні мало хто згадує, що саме в оточенні президента Віктора Ющенка лунали заклики до відновлення «старої», «випробуваної» редакції Основного Закону. Називалися й формальні підстави: Верховна Рада 8 грудня 2004 року внесла низку змін до раніше проголосованого законопроєкту, на який надавався висновок КСУ, хоча формально мала його просто підтвердити більшістю в понад 300 голосів. Попри те, що зміни полягали винятково у вилученні окремих положень, формальне порушення начебто було.

Однак Конституційний суд України, розглянувши відповідне подання 102 народних депутатів, відмовив їм навіть у відкритті конституційного провадження. КСУ в ухвалі №6-у/2008 від 5 лютого 2008 року сформулював відповідну правову позицію: «Положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності стають невід'ємною складовою Конституції України — окремими її положеннями, а сам закон вичерпує свою функцію». Вичерпує, та не зовсім, як з’ясувалося згодом.

Наявність ухвали 2008 року поставила під сумнів юридичну безгрішність позиції КСУ у Рішенні №20-рп/2010 від 30 вересня 2010 року, яким було відновлено чинність Конституції України в редакції від 28 червня 1996 року. Бо з одного й того самого питання суд упродовж лише трьох років займав діаметрально протилежні позиції, — як тут повірити у прийняття ним винятково юридичних, а не політичних рішень?

Ймовірно, на позицію суддів КСУ вплинуло те, що цього разу конституційне подання підтримали 252 народні депутати, себто переконлива парламентська більшість, здатна ухвалювати закони у сесійній залі. Показово, що значна частина народних депутатів, які поставили під сумнів конституційність закону України №2222-ІV від 8 грудня 2004 року, голосували свого часу за цей закон. Тоді практично в повному складі підтримали законопроєкт фракції Партії регіонів, Комуністичної партії України та Народної аграрної партії України.

Рішення КСУ, попри обережність формулювань, означало перебрання цією інституцією на себе функцій установчої влади. Одна річ — визначення конституційності юридичних актів й офіційне тлумачення Конституції та законів України, інша — фактичне скасування частини норм самого Основного Закону, які вже набули чинності. Тут неминуче поставало питання про зазіхання на суверенітет народу.

І зовсім смішними виглядали запевнення про нарешті утверджене КСУ у вересні 2010 року верховенство права. Що цікаво, кожного разу, коли в Україні приймаються юридично сумнівні рішення, вони незмінно подаються як сміливий вихід за межі юридичного позитивізму і утвердження верховенства права. У тому випадку понад п’ять років конституційні зміни сприймалися як справедливі, доцільні та необхідні настільки значною частиною українського суспільства, що неодноразові спроби Віктора Ющенка та його прибічників відмовитися від них помітної суспільної підтримки не мали.

З відновленням чинності Конституції України в редакції від 28 червня 1996 року повернулися і загострилися старі проблеми. Їхня приглушеність деякий час зумовлювалася не інституційними здобутками вітчизняного державного будівництва, а відносно сприятливою політичною кон’юнктурою. Але все колись закінчується. Вже на виборах 2012 року у загальнодержавному виборчому окрузі противники президента одержали підтримку 50% виборців.

Тямущі люди зрозуміли, що Віктор Янукович перетворився на кульгаву качку, хоча він про це ще не здогадувався.

Не озираючись на формальності

Повернення до попередньої редакції Основного Закону у 2014 році відбулося в умовах гострої політичної кризи зі збройним протистоянням і уперше не з ініціативи діючого глави держави. Принципова новизна ситуації полягала у тому, що в цьому разі проявили себе, швидше, апетити претендентів на президентську булаву, які потребувал вивільнення поста глави держави. Тож відновлення дії Конституції України в редакції закону №2222-IV було суто тактичним кроком, оскільки це означало і повернення тих проблем, які вже позначилися у 2006–2010 роках.

Однак спосіб відновлення видається ще більш сумнівним, аніж у 2010 році, із цілковитим ігноруванням не те що легальності, а й пристойності. 21 лютого 2014 року приймається Закон «Про відновлення дії окремих положень Конституції України», під яким стояв підпис спікера парламенту Олександра Турчинова, що проголосив себе виконувачем обов’язків президента України.

Чому проголосив? Бо за чинною на момент прийняття цього акта Конституцією

України виконувачем обов’язків глави держави мав стати не голова Верховної Ради, а прем’єр-міністр України. Для того щоб спікер парламенту став в. о. президента, потрібно було, щоб відновлення попередньої редакції відбулося, а як воно могло відбутися, якщо акт підписано не уповноваженою на це особою? Прийнятий акт мав зовнішні ознаки неконституційності з огляду на позицію КСУ, що необхідним елементом законодавчої процедури є належний підпис. Зокрема, у Рішенні №20-рп/2009 КСУ визнав неконституційним повністю Закон України «Про тимчасові слідчі комісії, спеціальну тимчасову слідчу комісію і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України», оскільки він був оприлюднений без належних підпису і дати.

Виправляючи (заплутуючи?) справу, парламент наступного дня приймає вже постанову «Про текст Конституції України в редакції 28 червня 1996 року, із змінами і доповненнями, внесеними законами України від 8 грудня 2004 року №2222-IV, від 1 лютого 2011 року №2952-VI, від 19 вересня 2013 року №586-VII». Підпис у цьому випадку належний, от тільки здійснення установчої влади шляхом видання парламентської постанови — це таки щось із чимось. Визнати цю постанову легітимною — це все одно, що погодитися із прийняттям у подальшому подібними постановами яких завгодно конституцій.

Причому пункт 7 цієї постанови передбачив втрату нею чинності після набрання чинності прийнятим днем раніше законом (ймовірно, щоб не було спокуси колись поставити питання про її конституційність). Захопившись тиражуванням відновлюючих актів, їхні творці якось не подумали про необхідність усе ж таки оприлюднити відновлену редакцію Основного Закону.

До цього дійшли руки тільки 1 березня, тож чинності нова редакція набула на наступний день після оприлюднення. І сьогодні на парламентському сайті вона значиться саме як редакція від 2 березня 2014 року. Це не завадило прийняти вже 27 лютого новий Закон України «Про Кабінет міністрів України», що певною мірою ілюструє рівень поваги до Конституції. Дострокові вибори 2014 року легалізували постмайданних президента і парламент, але не легітимізували і не могли легітимізувати належним чином зміну Конституції України. З урахуванням вітчизняної традиції вишукувати трухлявинку в зовні начебто прийнятних юридичних конструкціях і набутого на цій ниві чималенького досвіду, немає жодних гарантій, що колись у когось не виникне спокуси штовхнути дуже вразливу наявну конституційну конструкцію. Вже за часів попереднього президента мав місце обережний і делікатний зондаж громадської думки щодо можливості відновити Конституцію України в редакції від 28 червня 1996 року із наступними змінами (за винятком сумнівних змін від 8 грудня 2004-го).

Навряд чи така можливість приваблює діючого главу держави (з поки що наявною монократичною більшістю в парламенті та законодавчим принтером це начебто ні до чого). Однак життя на місці не стоїть, а малоприваблива президентська доля Віктора Ющенка наводить на думку, що за примхливості народного вибору становище глави держави в умовах нинішньої конституційної моделі публічної влади може стати вельми невтішним.

Присвоєння судів і суддів

Хай там як, а попередній президент України спрямував свої зусилля на ниві конституційних змін на два основні напрями — радикальну зміну організації місцевої публічної влади та не менш радикальну реформу системи судоустрою.

На першому напрямі Петру Порошенку не пощастило, а може, і не дуже хотілося платити надмірно високу ціну. Врешті-решт,  для чого було морочитися із тими конституційними змінами, коли абсолютно неконституційний процес укрупнення територіальних громад почав здійснюватися на основі, знову ж таки, поточних законів, які мали зовнішні ознаки неконституційних. Але для визнання їх неконституційними має бути рішення КСУ. Так само для визнання чогось незаконним, хоч би як муляла очі кричуща невідповідність матеріальним і процесуальним вимогам закону, потрібне рішення суду. Тож стратегічно мислячи, свої суди і судді — найважливіше, якщо збираєшся вчиняти неконституційні та незаконні дії, перепрошую, дії, що мають зовнішні ознаки неконституційних і незаконних.

Не можна сказати, що внесення змін до Конституції, які стосувалися судів, було справою легкою і вдячною. Достатньо подивитися на висновки, надані до законопроєкту. До Висновку №1-в/2016 було подано десять (!) окремих думок суддів Конституційного суду. Та й було чого демонструвати свою цнотливість. Бо у рішенні таки були цікаві пасажі. Приміром, у частині 4 статті 124 Конституції України передбачалася можливість встановлення законом обов’язкового досудового вирішення спору. Це обмежує право громадян на захист своїх суб’єктивних прав і законних інтересів, бо вони у разі прийняття такого закону позбавляються можливості звернутися одразу до суду, — лише після оскарження відповідних рішень, дій чи бездіяльності в адміністративному порядку. А у висновку буквально сказано, що новела «є додатковим засобом правового захисту особи, який не позбавляє її можливості надалі звернутися до суду». Так само у положенні частини 4 статті 131-2 про те, що «виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення», суд якимось немислимо пильним поглядом побачив покращення захисту прав і свобод людини і громадянина професійними правниками. Так, наче адвокатура в Україні є суто філантропічним інститутом.

До Висновку №2-в/2016 було подано вже лише п’ять окремих думок суддів КСУ, хоча це, швидше, ознака капітулянтства суддів. Бо цей висновок датовано 31 січня 2016 року. Себто менш як за місяць КСУ розглянув два практично тотожні законопроєкти про внесення змін до Конституції України. І хоча другий мав додаткову назву «доопрацьований», від першого він відрізнявся лише одним пунктом. Між тим висновок дається на відповідність законопроєктів вимогам статей 157, 158 Основного Закону. А у частині 1 статті 158 недвозначно сказано: «Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту». Звісно, тут теж є певний простір для тлумачень, але ймовірно основне — це запобіжник проти «продавлювання» конституційних змін. А що відбулося у 2016 році?

Утім, судді КСУ також одержали компенсацію конституційними новелами. Набуття повноважень суддею КСУ мало відбуватися зі складанням присяги на спеціальному засіданні суду. Так само звільнення судді КСУ ставало внутрішньою справою суду, а не свавіллям суб’єктів призначення. От тільки судді не врахували, що не тільки вони мають можливість своєрідного розуміння Конституції. Це блискуче продемонстрував Володимир Зеленський, звільнивши у неконституційний спосіб двох суддів КСУ: він усього-на-всього не «помітив» змін 2016 року. Початок сегрегації конституційних положень?

Система судів загальної юрисдикції начебто зазнала цілком логічних та очікуваних змін: від чотириланкової перейшли до триланкової, що мало би прискорити постановлення остаточних рішень. А «попутно» було переставлено місцями суб’єктів призначення суддів і формування судів. Оскільки така перестановка потребувала часу, то в Перехідних положеннях (пп. 6 і 7 п. 16-1) поклали тяжкий обов’язок тимчасово і утворювати суди, і призначати (переводити!) суддів на президента України. Так мимоволі і зовсім випадково вийшло, що Петро Порошенко утворив практично всі суди загальної юрисдикції, та ще й призначив до них суддів. Сказати, що це сприяло покращенню роботи судової системи — означає нахабно і безсоромно збрехати з огляду на розгардіяш у судах. Однак чергова судова реформа, чутки про яку невпинно поширюються, навряд чи зумовлена турботою про суспільство, а виключно заздрістю до здобутків попередника.

Великі плани і невеликі зміни

Президент України Володимир Зеленський, як і багато його попередників, розпочав свою діяльність із анонсування низки змін до Основного Закону. Особливістю було хіба що те, що їх було розпорошено по окремих законопроєктах. Утім, це можна розглядати як тактичний хід, оскільки деякі таки загрузли в стінах Конституційного суду України. Однак практично усі чомусь не були поставлені на голосування з метою одержання необхідної підтримки більшістю в понад 300 голосів народних депутатів. Складається таке враження, що гучні ініціативи були лише засобом привернення суспільної уваги. А оскільки з часом з’явилися нові засоби, то чи варто ворушити старе?

Єдина зміна до Конституції, яка була прийнята за президентства Володимира Зеленського і набула чинності, стосувалася вилучення положення про недоторканність народних депутатів України. Утім, відповідний законопроєкт уперше було прийнято ще за президентства Петра Порошенко, тож тут славою варто поділитися, хоч плодами цих змін користується поки що винятково діючий президент.

Чим можна пояснити помітну втрату інтересу Володимира Зеленського до втілення у Конституції України власного бачення будови Української держави? Або бодай доведення до логічного завершення вже вчинених дій?

Швидше за все, відсутністю практичної потреби. Шалений законодавчий принтер поки що продукує будь-які бажані закони. Безвідносно того, чи відповідають вони матеріальним і процесуальним вимогам Основного Закону. У разі виявлення такої невідповідності цей принтер міг бути зупинений

Конституційним судом України. Але суд нейтралізовано главою держави, не допомогли й отримані за часів попереднього президента гарантії невтручання в його діяльність.

Насправді сьогодні конституційного правопорядку як такого в Україні немає.

У широкого загалу не викликає ані поваги, ані довіри нормативна основа цього правопорядку. І це є страшною, хоча поки що і недостатньо усвідомлюваною загрозою самому існуванню державності. Репрезентанти Української держави настільки люто та відчайдушно ігнорують її конституційні засади, що не зможуть на них опертися ані перед зовнішніми, ані перед внутрішніми викликами, кількість яких невпинно зростає.

Не один президент України висловлював бажання змінити Основний Закон уже через кілька років перебування при владі. Однак важко досягти переконливого суспільного компромісу з уже зруйнованим значною мірою рівнем довіри. Тож, імовірно, вже наступнику діючого глави держави доведеться починати своє сходження на політичний Олімп з ініціювання системного оновлення Основного Закону та відновлення на цій основі довіри до нього.