Три вироки для судді Ганича

9 червня Апеляційний суд Волинської області виніс ухвалу, згідно з якою нарешті набрав чинності третій за ліком вирок судді Залізничного району Львова Ігорю Ганичу, котрий обвинувачувався в неодноразовому одержанні хабарів, в тому числі й в особливо великих розмірах. Справу цього судді в першій інстанції розглядав Луцький міськрайонний суд, причому два його попередніх вердикти були скасовані. Втім, три вироки по одній і тій же справі — це ще не рекорд, бо земляк Ганича — суддя Червоноградського міського суду Леонід Рак — вислухав на лаві підсудних цілих п’ять вироків, і не факт, що п’ятий буде останнім. Подібних суддівських епопей по всій країні чимало, їх вивчення — справа досить захоплююча, і Дуайт Ейзенхауер у цьому випадку, напевне, сказав би, що правосуддя — надто серйозна справа, щоб довіряти її суддям.

Пасткою стала справа контрабандиста

Нині вже мало хто захоче сказати правду, чому слідчо-оперативні органи витратили стільки сил і засобів саме на пана Ганича. Найбільше він відомий тим, що в лютому 2007 року, розглянувши кримінальну справу обвинуваченого в хабарництві міського голови Самбора Тараса Тершовчина, ухвалив йому виправдувальний вирок, який у грудні того ж року був скасований Верховним судом України. Громадськість тоді була надзвичайно обурена, але це лише одна з можливих версій причини. Достеменно відомо, що оперативно-розшукову справу категорії «Розробка» Управління Служби безпеки України у Львівській області завело на Ганича 23 березня 2010 року, тобто майже одразу після того, як у країні помінялися глава держави та уряд. Але чому й за що — невідомо, оскільки всі три томи цієї справи, як і десятків інших, були знищені 18 лютого 2014 року за наказом начальника УСБУ Володимира Криленка. Тобто коли стало зрозуміло, що режим у стані агонії і не сьогодні-завтра знову поміняється влада. Проте й без того ясно, що компрометуючих матеріалів на Ганича було розлийся море, але не кожен з них можна було довести до обвинувального вироку, оскільки хабародавці не дуже прагнули світитися в судових засіданнях у ролі свідків.

Нагода спіймати фігуранта «на гарячому» випала тільки восени 2010-го, коли йому на розгляд була передана складна 34-томна справа одного львівського бізнесмена на прізвище Василь Кубрак, якого було звинувачено в скоєнні низки злочинів, пов’язаних з ухиленням від сплати податків, відмиванням грошей, а також тоді ще караними в кримінальному порядку контрабанді й незаконному відкритті валютного рахунку. Зловмисник — молодий іще чоловік, відчуваючи підтримку заможного батька та його впливових знайомих, поводив себе досить самовпевнено, за що йому неодноразово міняли запобіжний захід з підписки про невиїзд на утримання під вартою, але потім звільняли завдяки старанням адвоката.

Ні до кого іншого, окрім нашого героя, ця справа потрапити й не могла, оскільки автоматизований розподіл справ тоді існував лише у звітах чиновників Державної судової адміністрації, і, як пояснив потім голова суду Євген Мусієвський, вона була по зубах лише Ганичу як найдосвідченішому судді Залізничного району, який працював у ньому з 1987 року. Логічно припускаючи, що він обов’язково спробує щось із неї викрутити, співробітники СБУ 7 жовтня 2010 року одержали в Апеляційному суді Київської області чергову постанову про дозвіл на внутрішнє відеоспостереження за кабінетом Ганича і прослуховування його телефонних розмов.

Так воно й сталося, бо через кілька днів вони побачили на моніторі, як адвокат бізнесмена, давній знайомий Ганича, який з’їв із ним не один пуд солі в ході розгляду інших справ, зондує ґрунт на предмет уладнання цієї справи. А суддя на пальцях йому показує, що це коштуватиме 100 тис. дол., й при цьому дає зрозуміти, що домовлятися треба не з «малим», а з його батьком. Проте для батька ця сума виявилася надто фантастичною, й він відповів, що в нього таких грошей немає і платити він не буде. Що ж стосується Кубрака-молодшого, то він був певен, що кримінальна справа ґрунтується на кволих доказах, і сподівався, що рішенням Львівського окружному адміністративному суду будуть визнані невірними висновки податкових органів, на яких ґрунтувалося обвинувачення. У зв’язку з цим він поводив себе все нахабніше, завалюючи суддю Ганича різними безглуздими клопотаннями й раз за разом заявляючи йому відвід за те, що він їх відхиляв.

Ігорю Маркіяновичу це врешті-решт набридло, й він якось, закривши судове засідання, сказав підсудному слова такого змісту: «Кубрак, зливай воду, нехай тепер адвокат працює», що в перекладі з жаргонної мови означало найгірший для нього варіант вирішення справи в тому випадку, якщо він не передасть через адвоката хабар. Хлопця це настільки перелякало, що він одразу ж поділився своїми страхами з батьком, а той уже в розмові з адвокатом повернувся до забутої теми.

Невдовзі після цього на вулиці обласного управління СБУ було свято. Його співробітники вже було подумали, що вони й цього разу вкотре попали в молоко, а тут така радість: Ганич у розмові з адвокатом напрочуд розбірливою мовою пояснює йому, що за 100 тис. дол. він може ухвалити Кубраку повністю виправдувальний вирок, а за вдвічі меншу суму виправдати його лише за найтяжчими статтями обвинувачення, а за другорядними дати умовне позбавлення волі. Втім, це знову ж таки лише наші припущення, бо якщо оперуповноважені й нотували свої емоції на папері, то всі ці папери згоріли у вогні революції. Зате достеменно відомо, що сам Кубрак дуже швидко погодився співробітничати з органами безпеки й написав заяву про те, що суддя Ганич у змові з адвокатом вимагає від нього хабара. А головне — він погодився взяти участь в оперативній комбінації з контрольованої передачі 50 тис. дол., що за тодішнім курсом дорівнювало 400 тис. грн.

Далі діло пішло по звичній накатаній доріжці: прокуратура порушила кримінальну справу за фактом готування до одержання хабара, в банку було взято 400 тис. грн «на особливі витрати». Цікаво, що заявнику ці кошти вручили й спорядили його аудіо- та відеофіксуючою апаратурою не в адміністративному приміщенні УСБУ, а, щоб уникнути витоку інформації, на конспіративній квартирі. Очевидно, в обласному підрозділі спецслужби було чимало працівників, які знали цього суддю, симпатизували йому і могли попередити його про пастку. 16 лютого 2011 року Кубрак у салоні свого автомобіля передав мічені гроші адвокату, а той уже в приміщенні Залізничного суду передав їх судді Ганичу. Через кілька хвилин після цього до його кабінету зайшла слідчо-оперативна група з понятими, і пакет з грошима було виявлено на дивані серед купи томів різних справ.

Оригінальна версія луцького судді

Судді Ганичу було пред’явлене обвинувачення за ст. 368 Кримінального кодексу України в її тодішній редакції (одержання хабара), а рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 29 березня 2011 року його було відсторонено від посади судді. Він подав заяву про відставку, але Вища рада юстиції у вересні 2011 року відмовилася її задовольнити. На думку членів ВРЮ, було б неправильно, якби заявник, будучи звільненим з таким формулюванням і згодом засудженим за вчинення посадового злочину, отримував би довічне утримання з державного бюджету. Адвокату знайшли статтю про пособництво в одержанні хабара. Запобіжним заходом їм обом було обрано підписку про невиїзд. По завершенні досудового слідства ця справа, як того й вимагає закон, була передана в найближчий інший регіон, де потрапила на розгляд судді Луцького міськрайонного суду Андрію Сівчуку, який 9 липня 2012 року, діючи за внутрішнім переконанням, ухвалив щодо Ганича виправдувальний вирок. Цей вердикт може стати справжньою знахідкою для гумористів, оскільки яскраво показує, як внутрішнє переконання юриста може, нехтуючи законами фізики, перевертати все з ніг на голову.

На судовому слідстві Ганич своєї вини не визнав і стверджував, що ніякого хабара не брав і розмов із адвокатом про його одержання не вів, а звідки в нього на дивані взялися гроші, він і гадки немає, напевне, хтось підкинув. Натомість адвокат визнав провину повністю, повідомивши, що протягом тривалого часу вів посередницькі переговори між суддею і підсудним, після завершення яких взяв у Кубрака 400 тис. грн, зайшов із ними в кабінет Ганича, потім вони разом вийшли в коридор, де він і передав йому гроші. А сам поїхав до свого офісу, де й був затриманий працівниками СБУ.

Суддя Сівчук витлумачив з цього приблизно таку версію. Адвокат, мовляв, скориставшись слушною нагодою, вирішив здерти з лохів гроші, налякав батька й сина Кубраків тим, що суддя Ганич налаштований надовго посадити до в’язниці молодшого з них, якщо йому не дадуть принаймні 50 тис. дол. Потім, узявши з них 400 тис. грн, пообіцяв передати їх Ганичу, хоча насправді нікому їх передавати не збирався, а хотів привласнити. І в кабінет до судді він зайшов зовсім не для того, щоб віддати гроші, а лише поточити ляси на судово-юридичні теми. Але дорогою з адвокатом сталася цікава штука: він раптом відчув, що за ним стежать і, напевне, хочуть затримати з речовими доказами. Тобто з грошима, які він щойно отримав від хабародавця. Від думки про це його стало тіпати, він лихоманково почав шукати, куди б його непомітно скинути гроші. Й треба ж такому статися, що не знайшов для цього кращого місця, аніж диван у кабінеті судді Ганича. А вже потім, коли його затримали оперативники й стали чинити на нього психологічний і фізичний тиск, він оговорив себе й Ганича в тому, що вони нібито змовилися одержати хабар.

Виходячи з цього, суддя Сівчук перекваліфікував дії адвоката з пособництва в одержанні хабара на шахрайство і підбурювання до давання хабара (ст. 190 і 27, 369 ККУ), призначивши йому покарання у виді п’яти років умовного позбавлення волі з іспитовим строком три роки. А от Ганича ухвалив виправдати за відсутністю в його діях складу злочину, бо той буцімто за ці 400 тис. грн не знав ні сном ні духом. Правда, сторона обвинувачення наполягла на тому, аби в судовому засіданні було показано кадри відеозапису, зроблені стаціонарною камерою, на яких чітко видно, як у той день, 16 лютого, Ганич разом із адвокатом виходять з кабінету, потім через декілька хвилин до нього заходить уже один Ганич, але з пакетом у руках, який кладе на диван. А згодом працівники СБУ вилучають з цього пакету 400 тис. грн.

Але Ганич швидко придумав, як відбрехатися, і розповів, що в той день, поспілкувавшись із адвокатом Кубрака, він зайшов до архіву суду, де взяв для вивчення матеріали аналогічної кримінальної справи, які приніс у поліетиленовому пакеті до свого кабінету й поклав на диван. Ось цей момент, мовляв, і зафіксувала прихована відеокамера. А члени слідчо-оперативної групи в ході обшуку на цей пакет не звернули ніякої уваги, зосередившись натомість на іншому пакеті, в якому були скинуті адвокатом гроші. Суддя Сівчук охоче йому повірив.

300 доларів за збереження сім'ї

Можна не сумніватися, що окрім історії з одержанням хабара від Кубрака оперативне спостереження зафіксувало багато чого цікавого з життя судді Ганича. Але для використання у кримінально-процесуальному форматі з усього того згодився лише один епізод, пов’язаний із дрібнокаліберною сімейною драмою. Одна мешканка Залізничного району Львова подала до суду два позови проти свого чоловіка: один — про розірвання шлюбу, інший — про поділ спільного майна. Справа була передана на розгляд судді Ганичу, і відповідач, який був дуже не зацікавлений ні в тому, ні в другому, через своїх знайомих якось домовився з ним про те, що обидва ці позови не будуть задоволені.

8 листопада 2010 року Ганич ухвалив відмовне рішення у позові про розлучення, а наступного дня чоловік позивачки зайшов до кабінету судді побалакати про наступний позов. Далі техніка зафіксувала, як Ганич на запитання відповідача каже: «Ви ще за першу справу не розрахувалися, а вже хочете другу». Далі чоловік питає: «Скільки?», на що суддя відповідає: «Стільки» — й пальцями показує жест, з якого можна зрозуміти, що 300 дол. Відвідувач лізе до кишені, але Ганич перериває його окриком: «Хоч на балкон вийди, щоб ніхто не бачив!». На перший погляд це видається дуже дивним, оскільки саме в кабінеті їх ніхто не бачить, а от коли людина виходить на балкон, її, навпаки, добре видно з вулиці. Але, мабуть, Ігор Маркіянович недарма вважався найдосвідченішим суддею Залізничного району: він, судячи з усього, давно здогадався, що його кабінет обладнано прихованою відеокамерою, а тому добре знав, хто із сторонніх людей може побачити, чим вони займаються в кабінеті. А ще в нього була звичка: обговорюючи в ході розмови деякі пікантні питання, вмикати на повний голос телевізор. Тоді складання стенограми розмови ставало для оперативників справжньою мукою і написаний ними документ не міг передати її повного змісту.

Повертаючись до подій того дня, зазначимо, що потому, як чоловік повернувся з балкону в кабінет, камера не змогла розгледіти найцікавішого: видно лише, що він, сидячи за столом, передає під його поверхнею якісь папери судді Ганичу, а той бере їх і кладе собі в кишеню. Після того як у лютому 2011-го зловмисник був викритий по справі Кубрака, оперативники встановили цього чоловіка, який зізнався, що в той день, 9 листопада 2010 року, він передав судді хабар у сумі 2400 грн (еквівалент 300 дол.). Співробітники спецслужби провели з ним відповідну роз’яснювальну роботу, і він 19 травня 2011 року офіційно написав в СБУ явку з повинною, після чого було порушено ще одну кримінальну справу за ст. 368 ККУ, а тодішній заступник генпрокурора Ренат Кузьмін пред’явив судді Ганичу офіційне обвинувачення.

Але суддя Андрій Сівчук забракував і цей епізод, вказавши, що з наданих доказів не можна зробити однозначний висновок, що Ганич одержує гроші. Аудіо- та відеозапис, мовляв, часто переривається, з чого належить зробити висновок, що він піддавався монтажу, а чоловік, який написав заяву й дав викривальні покази, можливо, робив це під тиском працівників СБУ, тож віри йому немає. А відтак за другим пунктом обвинувачення суддю Ганича також було виправдано.

Довга дорога до останнього вердикту

20 жовтня 2012 року цей вирок було скасовано колегією суддів Апеляційного суду Вінницької області. Можливо, тому, що аргументи суду першої інстанції не лізли ні в тин, ні в ворота, а можливо, тому, що в судді Ганича і його друзів не вистачило ресурсу, аби стимулювати одразу трьох суддів постановити ще одне дуже смішне рішення. В тексті ж ухвали написано, що замість аналізу доказів і співставлення даних суд, не наводячи мотивів, відхилив їх як суперечливі, не вказавши, в чому ж полягала їхня суперечливість. Вирішено було повернути справу на новий судовий розгляд у той же суд, але в іншому складі суду.

Цього разу справу розглядав суддя Михайло Квятковський, який, зокрема, встановив, що по шлюборозривному епізоду запис розмови Ганича з відповідачем насправді не містить ніяких розривів, а призначена судом експертиза не встановила жодних ознак монтажу. Що ж до незаконності проведення оперативно-технічних заходів, на чому робив акцент суддя Сівчук, визнаючи низку доказів неналежними, то суддя Квятковський встановив, що в цьому питанні з законністю усе в порядку й усе, що певним чином обмежує права людини, робилося на підставі рішень компетентних судів. За підсумками судового слідства Ганича було визнано винним за всіма пунктами обвинувачення, й вироком від 24 березня 2014 року призначено покарання у виді восьми років позбавлення волі. Запобіжним заходом до набрання цим вироком законної сили було залишено підписку про невиїзд. Того ж дня окремою постановою обвинуваченого по цій же справі адвоката було звільнено від кримінальної відповідальності за давання хабара у зв’язку із закінченням термінів давності.

Ознайомлення з текстом вироку судді Квятковського вже не викликає ніяких емоцій саркастичного характеру, але 30 травня 2014 року ухвалою Апеляційного суду Волинської області за наслідками розгляду апеляційної скарги Ганича він також був скасований. Причому, як підказує здоровий глузд, із суто формальних причин. Як сказано в тексті, суд не здійснив ретельної перевірки доводів підсудного й не дав на них вичерпних і переконливих відповідей, обмежившись формальною вказівкою про те, що відповідні твердження спростовуються зібраними у справі доказами. Може, воно справді так і треба, а може, в Ганича цього разу знайшлися ресурси, та як би там не було, остаточне вирішення справи затяглося ще на цілих два роки, протягом яких зловмисник отримував кошти на своє утримання з державного бюджету.

Врешті-решт 18 травня 2015 року третій за ліком вирок Луцького міськрайонного суду засудив Ігоря Ганича до тих самих восьми років позбавлення волі з конфіскацією майна, але запобіжним заходом до набрання вироком законної сили залишили підписку про невиїзд. Апеляційну скаргу на цей вердикт подали і прокурор, який просив збільшити строк ув’язнення до 10 років, і сам Ганич, який просив закрити справу за відсутністю складу злочину у зв’язку з наявністю провокації хабара. Але майже через рік, ухвалою від 9 червня вже нинішнього року Апеляційний суд Волинської області залишив без змін вирок суду першої інстанції, який тепер набрав законної сили. Побачимо, як він буде виконуватися.