Судове рішення: в пошуках справедливості

Докладна і чесна розмова про перспективи чергової хвилі судової реформи в Україні неможлива без розбору фундаментальних причин, з яких суспільство незадоволене станом справ у сфері правосуддя.

Проблеми функціонування судової влади можна розділити на чотири аспекти:

1) недобросовісні судді;

2) безглузде матеріальне право;

3) заплутане процесуальне законодавство;

4) мізерне матеріальне забезпечення роботи апарату суду.

Четвертий пункт ми відразу ж винесемо за дужки, бо він носить позаправовий характер. Однак слід зауважити, що в судах склалася ситуація, коли грошове утримання суддів (досить непогане як на теперішній час) різко контрастує з бідністю окладів суддівських помічників і працівників апарату суду.

Давайте скажемо прямо: це саме вони — помічники суддів — в багатьох випадках є вершителями правосуддя, це вони пишуть за суддів рішення в повному обсязі, а під час розбору малозначних справ ще й ухвалюють за них рішення, які судді «підмахують», навіть не дивлячись. Це вони розбирають пошту, розсилають судові рішення й повістки, ведуть діловодство тощо. Тому негоже зводити їх до рівня бідності церковних мишей.

Крім того, є претензії щодо роботи комп'ютерних автоматизованих систем, які часто «висять», судові рішення з програми внутрішнього діловодства чомусь не відразу (і не завжди!) переносять до Єдиного реєстру судових рішень та ін.

Але ці проблеми господарсько-технічного забезпечення роботи суду досить просто можна вирішити на бюджетному рівні. Набагато гостріше проблема стоїть із першими трьома позиціями.

Нинішня поверхова реформа правосуддя здебільшого зводиться до спроби вирішити лише першу проблему в списку. Причому способи її вирішення мають сумнівний характер. Автори реформи вважають, що проблема криється в порядку призначення суддів і в тому, щоби здійснити системне «перетрушування» всього суддівського складу по всій країні. Якийсь мізерний ефект це, безумовно, може принести. Але принципово нічого не змінить, адже корінь слова «недобросовісний» — добро і совість — категорії моральні, їх не можна встановити декретом зверху, змусити всіх мати добру совість з 9-ї ранку найближчого понеділка.

Не хотілося би вдаватися до моралізаторства, але слід сказати кілька слів про стан нашого суспільства: воно має глибоко феодальний, кастовий характер! Таке відчуття, що в далекому 1991 році ми завернули на розвилці історії не туди, і пішли не вперед, а назад — в середину ХІХ століття. Правосвідомість народу за 25 років незалежності впала нижче рівня 1861 року, коли було скасовано кріпосне право.

Давайте ж подивимося на себе у дзеркало й вжахнемося: біда не в тому, що країна розділена на 99% холопів, наймитів, кріпаків та 1% представників великих поміщиків, латифундистів, фінансових ділків, власників заводів, газет і пароплавів... Біда в тому, що народ це приймає і погоджується як з даністю. Пригадайте реакцію суспільства в 2014 році на призначення великих олігархів на посади губернаторів областей. Народ був у захваті з нагоди призначення улюбленого пана на пост місцевого феодала. «А наш пан кращий!» — з гордістю писали в соцмережах. Це взагалі що таке?

Розмови політичних експертів зводяться до обговорення інтересів купки товстосумів під час призначення членів уряду й формування бюджету. Де ж у цій схемі народ і його інтереси?

Відбувається це тому, що 25 років поспіль людям вкладали в мозок одну думку: робити треба тільки те, що вигідно. 

Під час війни вигідно бути поліцаєм, а не партизаном. В голод вигідно зжерти все самому, а не поділитися окрайцем хліба з ближнім. Куди вже йти далі, якщо наші зажерливі народні обранці гидують безкоштовно підписувати листи й запити на захист простого люду за фактами конкретних зловживань та утисків від сильних світу цього. Тому що кожен депутатський запит — це гроші, це зустрічні зобов'язання, ти — мені, я — тобі...

А були ж часи, коли люди безкорисливо, часто з ризиком для себе, писали листи на захист тих, хто піддався утискам, необґрунтовано заарештованих. Моторошно згадати, та у зловісному 1938 році видатні льотчики Михайло Громов і Валентина Гризодубова безкорисливо клопотали на захист репресованого Сергія Корольова. Це могло їм дорого коштувати, але шляхетність для цих людей була вищою за страх. Хіба могло б їм спати на думку просити за це гроші? До слова, цей лист не дуже допоміг майбутньому головному конструктору, звинувачень із нього не зняли, тільки пом'якшили вирок. Але й захисникам ворога народу нічого за це не було — кати в ті роки іноді проявляли порядність... На жаль, тепер ці часи нам здаються нескінченно далекими.

Формування совісті відбувається протягом усього життя: основи закладають сім'я та школа, вулиця, інститут, трудова практика, виховання власних дітей, і ширше — копіювання моральних підвалин і звичаїв суспільства. Процес цей не швидкий, але якщо почати зараз, то років за 25–30 він тільки принесе перші плоди. Тому краще пізно, ніж ніколи.

Набагато швидше можна виправити ситуацію з вирішенням другого і третього питань — реформа матеріального та процесуального права.

На жаль, традиційний теоретичний погляд на ці проблеми не дає відповіді на болюче питання: чому ми 20 років змінюємо наше матеріальне і процесуальне право в бік сліпого копіювання зразків романо-германської правової системи, властивої більшості країн Західної Європи, але до результату нас це не лише не наближає, а часом навіть віддаляє. Чому?

Оскільки нові процесуальні кодекси, за словами заступника глави Адміністрації президента Олексія Філатова, ще не готові для внесення в парламент, й одному Богу відомо, коли настане цей щасливий і радісний момент, то я дозволю собі кілька загальних рекомендацій із нетрадиційною юридичної орієнтацією.

По-перше, розбираючись у наріканнях громадян на якість роботи судів, часто ловиш себе на думці, що формально спірне рішення суду винесено з дотриманням всіх норм і правил процесуального закону, і навіть застосування матеріального права не можна кваліфікувати як однозначно помилкове. Чому ж нас не влаштовує рішення суду? Тому що воно з нашої суб'єктивної точки зору несправедливе! Це ключовий момент у розумінні проблем судової влади. Громадяни й суспільство чекають від суду не формального закону, не абстрактного верховенства права, тим більше, що це верховенство є категорією філософською, воно ніде й ніяк не унормоване українським законодавством. Суспільство чекає від суду справедливості, тому що justitia — це справедливість як синонім правосуддя.

Проте якщо ми візьмемо, наприклад, чинний Цивільний процесуальний кодекс України, то справедливість не є критерієм, за яким відбувається перегляд справи в апеляційному та касаційному порядку. Процесуальний кодекс встановлює лише один критерій — рішення суду мусить бути законним та обґрунтованим (ч. 1 ст. 213 ЦПК).

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом (ч. 2 ст. 213 ЦПК).

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, що на них сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (ч. 3 ст. 213 ЦПК).

Тому чинний ЦПК цілком допускає, що рішення суду буде одночасно законним, обґрунтованим і несправедливим! Саме це протиріччя створює нездоланну прірву між суспільством і судами. Ми шукаємо в суді одне, отримуємо взамін зовсім інше, засмучуємося, нарікаємо на суддів за їхню безсердечність, вимагаючи більше, ніж велить закон.

Правду сказати, багато досвідчених суддів, вихованих ще у традиціях ЦПК УРСР, під час винесення вердикту намагаються інстинктивно шукати таке рішення, яке було б і законним, і справедливим. Але після 1996 року, коли ЦПК УРСР почали рішуче деформувати на догоду насадженню принципів войовничої диспозитивності й печерної змагальності судового процесу в настільки категоричних формах, що не властиві навіть таким провідним правовим державам, як, наприклад, Німеччина, — наші судді були засунуті на гальорку у храмі правосуддя. Вони перестали займатися юстицією в широкому сенсі цього слова й натомість перетворилися на працівників бюрократичної установи під назвою суд. Їхня справа — вислухати сторони, перечитати позов «від сих до сих», вписати в рішення потрібні норми закону, немов вписати слово у кросворд, і освятити папір печаткою. Все!

Судді втратили інтерес до результату розгляду судових справ, бо винесення рішення набуло механістичного характеру. Звучать навіть голоси щодо запровадження електронного суду за типом комп'ютерного тестування — заповни форму на комп'ютері, натисни кнопочку й отримай рішення на руки! У такій системі координат суддя і справді не потрібен. Він — зайва ланка, яка до того ж недешево обходиться державі.

Для чого ж потрібен суддя-людина? Для того, що рішення має бути перш за все справедливим. Ця категорія носить суб'єктивний, морально-етичний характер. Ми не можемо ані підмінити її верховенством права, ані перекласти на комп'ютер. Для цього в ланцюзі ухвалення судового рішення має бути людина, з її мудрістю й життєвим досвідом, доброю совістю й порядністю, ну і, зрозуміло, знаннями законодавства.

Однак суддя не може вирішувати два взаємовиключні завдання: постановити законне й одночасно справедливе рішення, але водночас діяти виключно в рамках диспозитивності та змагальності — тобто не виходити за рамки доводів, доказів і вимог сторін. Або одне, або друге. Оскільки категорія справедливості передбачає активний пошук прийнятного рішення, то суддя хоч-не-хоч мусить виходити за межі позовних вимог, за рамки запропонованих доказів і за своєю ініціативою встановлювати істину у справі.

Тут ми неминуче підійшли до конфлікту двох форм судового процесу у цивільних справах — змагального та слідчого.

Та модель судового слідства, яка була встановлена Законом СРСР від 8 грудня 1961 року «Про затвердження Основ цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік» і адаптована конкретними положеннями ЦПК УРСР у редакції від 18 липня 1963 року, мала свої переваги й недоліки, але більше плюсів, ніж мінусів.

Теоретики права зазвичай заперечують проти активної ролі суду, нарікаючи на те, що суд може зловживати своїм правом, шкодячи сторонам у справі. Тут я категорично не погоджуся. Правом пошуку доказів у справі зловживати можна, якщо ми виходимо з того, що суд об'єктивно й сумлінно дає оцінку всім доказам, незалежно від суб'єкта їх надання. Якщо ж суд лукавить, навмисне шукає неприйнятні для правових позицій сторін факти, дає їм упереджену оцінку, — то в такому разі змагальна модель судового процесу нічим не допоможе, адже суд оцінює всі докази на основі внутрішнього переконання. А раз так, то суд просто відмовить у позові з мотивів недоведеності, тоді як у слідчій моделі тягар встановлення істини лежить на суді, і суд муситиме замість доводів сторін надати свої контраргументи, обґрунтувати їх належними фактами й документами, показами свідків тощо. Це ніяк не виправить лукавий суд, але вам хоча би буде легше в апеляції доводити свою правоту — вам буде що спростовувати, а не просту беззмістовну відмову.

Тут я би хотів щиро зізнатися в одному випадку жорсткого застосування правил судового слідства, яке зрідка зустрічається у практиці адміністративних судів — благо, КАСУ це дозволяє. Суддя в категоричній формі зажадала явки позивача й була рішуче налаштована допитати його про ті факти, які довіритель волів би приховати. Зрозуміло, ці факти він не вказав у позові, вони ніяк, на мою думку, не впливали на кваліфікацію правовідносин, але, на жаль, — не свідчили на його користь із точки зору «загального враження». Але переборовши перше емоційне неприйняття, змушений був самому собі зізнатися: це правильно, що суд докопуватиметься до усіх тонкощів, нехай навіть всупереч бажанню сторін.

Інша річ, що необхідно встановити чітку грань: позивач і відповідач не можуть бути допитані судом як свідки, у них проти їхньої волі не можна витребувати ті докази, які вони не вважають за потрібне надати. Звісно, це не стосується суб'єкта владних повноважень, який апріорі зобов'язаний доводити свою правоту.

Змагальний процес придумали адвокати, аби побільше взяти грошей з клієнтів. У змагальному процесі позивач має проявити всі знання, досвід і навички судді у процесі встановлення обставин у справі й піднести суду готовий результат на блюдечку. Це різко полегшує роботу суду (бо відбувається перекладання найбільш трудомісткої роботи зі своєї голови на адвокатів сторін), але істотно ускладнює і здорожує процес доказування позову для позивача. У нашій країні і так встановлені непосильні ставки судового збору.

Наприклад, мінімальна ставка за подачу майнового позову для фізичної особи дорівнює одній мінімальній зарплаті, для немайнового позову — 40% цієї ставки. У 2016 році ставка була 1378 грн. Якщо втіляться плани уряду щодо збільшення мінімальної зарплати до 3200 грн, то всі ставки судового збору з часом злетять більш як удвічі! Куди ще вище?

Але й це ще не все: згідно з ч. 2 ст. 26 нової редакції закону «Про виконавче провадження», до заяви про примусове виконання рішення стягувач додає квитанцію про сплату авансового внеску в розмірі 2% від суми, що підлягає стягненню, але не більше 10 мінімальних розмірів заробітної плати, а за рішенням немайнового спору — в розмірі одного мінімального розміру заробітної плати з боржника — фізичної особи і в розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника — юридичної особи. Це означає, що пересічному громадянину доведеться розщедритися в найближчій перспективі на суму щонайменше 6400 грн у майновому спорі та на суму щонайменше 4480 грн у немайнових справах, наприклад, у адміністративних спорах з органами влади, коли держава та влада самі зневажають закон.

Вищенаведені розцінки надто обтяжливі для пересічних громадян. Особливо обурливо це виглядає у сфері адміністративного судочинства.

Маємо невтішну тенденцію: до 14 жовтня 2014 року прокуратура здійснювала нагляд за дотриманням прав і свобод громадян на підставі закону «Про прокуратуру» на безоплатній основі. Після 2 червня 2016 року нагляд за законністю у країні в публічно-правовій сфері ліквідовано як такий навіть на конституційному рівні.

Судовий збір у немайнових адміністративних справах спочатку, в момент набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства, становив лише 3,40 грн. Потім його неодноразово підвищували, і поточного року він склав 551,20 грн. Але й цього державі виявилося замало. Перспектива заплатити в майбутньому майже 4500 грн за те, щоби закликати суб'єкт владних повноважень до відповіді, має остудити багато гарячих голів борців із несправедливістю.

Однак пересічний громадянин мусить не лише офіційні судові витрати оплатити. Він ще мусить сплатити за послуги адвоката. І якщо раніше, за правилами ЦПК УРСР, будь-який малограмотний колгоспник міг бути почутий і зрозумілий судом, а його права були б захищені, то в моделі змагального судового процесу не те що пересічному громадянину, часом і досвідченому юристу й навіть судді не завжди зрозуміло, як застосовувати норму закону в умовах взаємовиключних роз'яснень пленумів Вищих спеціалізованих і Верховного судів.

Ба більше, змагальна модель процесу свідомо допускає ситуацію, за якої той, хто правий, не зміг довести свою правоту через те, що був недостатньо моторним. Це особливо приводить в екстаз адвокатську братію, бо є прикладом того, як дорогий адвокат може чорне зробити білим і суд це узаконить. Все це є прикладом збочення самої суті правосуддя, курйозом, причина якого — верховенство диспозитивності над принципом справедливості. Тому суд — це ще і змагання ціни адвокатів...

Тож незабаром багато питань стане просто невигідно вирішувати в суді, якщо ціна позову буде порівнянна із ціною судових витрат.

Політика держави спрямована на те, щоби послідовно маргіналізувати прокурорський нагляд як форму досудового вирішення спорів. А тепер ще й саме правосуддя буде маргіналізовано, бо стане недоступним для більшості громадян. І щоб ні в кого не виникало сумнівів у стратегічних задумах можновладців, була запроваджена адвокатська монополія у ст. 131-2 Конституції (в редакції від 2 червня 2016 року).

За задумом нинішніх правителів, правосуддя має стати доступним лише обраним, заможним людям. Для остаточного закріплення феодального устрою нашої країни залишився останній штрих — ввести майновий виборчий ценз. Мабуть, це вже не за горами...

Однак для винесення справедливих рішень часто треба вийти за рамки не лише чинного процесуального закону, а й норм матеріального права. Чому? Тому що це матеріальне право, візьмемо конкретніше — Цивільний кодекс, — несправедливо регулює правовідносини.

Якщо лаконічно сформулювати претензії до нинішнього Цивільного кодексу України, який набув чинності 1 січня 2004 року, то вони зводяться ось до чого: багато правил носять надуманий, нав'язаний згори характер і глибоко суперечать звичаям цивільного обігу в нашій країні.

Коли ми говоримо, що добиваємося справедливого рішення суду, то йдеться про співвідношення формальних норм матеріального права, якими керувався суд, і звичаю, який укорінився в народі. І там, де звичай (ст. 7 ЦК України) суперечить цивільному законодавству, суд керується законом (ч. 2 ст. 7 ЦК).

Але народ вважає інакше — звичай справедливіший за закон, бо звичай — це результат правозастосовчої практики за сто і більше років, в той час як закон ухвалений незрозуміло чому й незрозуміло ким. Коли ми розмірковуємо про переваги суду «за поняттями» над судом «за законом», то ми неявним чином просто віддаємо пріоритет застосуванню звичаю над застосуванням закону.

У своїй нещодавній статті Сергій Ярош справедливо вказав такий приклад: згідно зі ст. 128 ЦК УРСР право власності на річ переходило з моменту її фактичної передачі (тобто з моменту виконання угоди), а не, наприклад, з моменту державної реєстрації, як це відбувається зараз із нерухомим майном.

На сьогоднішній день діє жорстка вимога про нотаріальну форму угоди відчуження нерухомого майна і одночасно — про державну реєстрацію такої угоди. Верховний суд неодноразово озвучував свою правову позицію: можливість визнання договору дійсним поширюється лише на ті договори, які підлягають тільки нотаріальному посвідченню, від якого сторона ухиляється, і не підлягають державній реєстрації; визнання в судовому порядку дійсною угоди з нерухомістю суперечить законодавству, оскільки така угода підлягає обов'язковій державній реєстрації, а тому ч. 2 ст. 220 ЦК України до спірних правовідносин не застосовується.

Вся ця правова софістика призвела до того, що норма ст. 220 ЦК України, яка ще 5–7 років тому прекрасно працювала, раптом стала тлумачитися рівно навпаки.

Аби проілюструвати наслідки подібного знущання над правом, невеликий екскурс у проблематику цього питання.

Так уже повелося, що в нашій країні є величезний сегмент «сірої» нерухомості майже нульової цінової категорії — для найбільш малозабезпечених громадян. Це різного роду робочі бараки й гуртожитки промислових підприємств, самобуд у робітничих кварталах і селищах, покинуті сільські хати тощо. Переоформлювати або узаконювати таке житло надзвичайно складно й дорого, бо часто воно передавалося без оформлення всіх необхідних документів, насамперед без нотаріальних договорів і реєстрацій. Робочий барак за документами цілком може бути складським приміщенням, приватизація гуртожитку могла відбуватися з порушеннями, і тепер мешканці просто не знайдуть кінців.

Найчастіше змінився уже не один господар у такого житла, власники із простоти моралі передавали ці халупи на підставі усної домовленості або простої розписки. Навіть за бажання нових власників нотаріально оформити угоду — це вже просто неможливо, адже це майно або взагалі не має номінального господаря, або він давно помер чи виїхав за кордон. Така ж історія із земельними ділянками під цими будівлями.

Сотні тисяч людей досі живуть у такому старому житлі, але вони позбавлені права розпорядитися своїм майном — продати, подарувати, заповісти, бо їхня майнова ситуація лежить поза законом, а суд не може їм ніяк допомогти, застосувавши ст. 220 ЦК України, визнавши цілий ланцюжок угод дійсними, а кінцевого набувача — правомірним.

Навіщо ж потрібно таке матеріальне право, яке не вирішує питання людей, а заганяє їх у юридичне гетто? Чому норми цивільного права нав'язуються без урахування не лише звичаїв, але й реалій правозастосування?

Якщо так справа піде й далі, то мимоволі напрошується питання: чи не простіше тоді взагалі відмовитися від цивільного законодавства й керуватися звичаєм під час здійснення судочинства? Я розумію, що подібна пропозиція звучить гротескно, але вона не безпідставна. Вважаю, що розумна реформа судоустрою неможлива без того, щоб паралельно не розпочали ревізію норм матеріального, передусім — цивільного права.

В рамках однієї статті неможливо охопити всю складність поставленого завдання, але два ключові завдання мають бути вирішені в обов'язковому порядку. По-перше, має бути знайдений розумний баланс між писаним цивільним правом і звичаєм, аж до того, що суд на свій розсуд зможе віддати пріоритет звичаю, якщо іншого способу постановити справедливе рішення немає. І, по-друге, необхідно повернутися до правила ст. 128 ЦК УРСР щодо моменту переходу права власності на річ і перестати створювати дві паралельні реальності — одна за фактичним володінням річчю, друга, віртуальна, — згідно з відомостями єдиних державних реєстрів.

Та все це — мінімальні, але необхідні кроки на шляху ефективної реформи правосуддя, які можна здійснити дуже швидко з мінімальними витратами.