Бути чесними з собою: чому деякі жінки шкодують про народження дитини

(Початок читайте тут)

Назву книжки Сари Фішер (Sarah Fischer) можна перекласти з німецької приблизно як «Брехня щасливої ​​матері: чому я б надала перевагу бути батьком». Сара — мати Емми, зараз дитині три роки. Книга присвячена їй. Як і Вікторія, Сара мала успішну кар'єру: вона — відомий автор фотографій і текстів про Монголію. На відміну від Елдер, Фішер було далеко за 30, коли вона завагітніла, й вона досі залишається у шлюбі зі своїм чоловіком Олександром, з яким познайомилася за рік до зачаття.

«Мій чоловік дуже хотів одружитися, завести дитину й жити спокійним сімейним життям. Я ж про це зовсім не мріяла, але зрештою погодилася спробувати, тому що кохала його. А ще тому, що мені було 38 і я була впевнена, що не зможу завагітніти в цьому віці», — розповіла Сара. Саму її всиновили, й вона провела багато років, намагаючись знайти своїх біологічних батьків. «Коли мені було 37, один психотерапевт сказав: тільки коли в тебе з'явиться власна дитина, пошуки й туга припиняться самі собою. Тож це також було причиною. І я вважала, що готова до цього, адже ми з Олександром дуже багато обговорювали, які зміни принесе в наше життя батьківство. Друзі попереджали мене, що, як би там не було, всі матері закінчують однаково — у своїй традиційній ролі. Я гадала, що мені вдасться цього уникнути. Як наївно».

«Коли я вперше пошкодувала, що вирішила завести дитину? Коли почалися перейми», — ділиться Фішер. Їй раптово стало моторошно: а що як у них із чоловіком не вийде дотримуватися плану? «Ми ще до народження домовилися, що кожен продовжить працювати й ми обидва доглядатимемо за дитиною 50/50, не піддаючись традиційним моделям, де чоловік працює й забезпечує родину, а дружина сидить удома», — розповіла Сара.

«Ніколи раніше я ні в чому не зазнавала поразок, — продовжує Фішер. — Я відвідала 180 країн. Я мало не померла від зневоднення в джунглях Мадагаскару. Я була на судні в Індійському океані, на яке напали пірати. Я ледь не загинула від отруєння в Туркменістані. Тож із материнством вже точно мала впоратися. Але те, що було в наступні кілька років, я не могла уявити собі в найстрашніших кошмарах. Мені здавалося, що я героїня кримінального роману, де жінку душить материнство».

За словами Фішер, їй доводилося примушувати себе вести нескінченні розмови про дітей з іншими матусями. Вона спостерігала, як подруги відмовляються від своїх колишніх інтересів і кар'єри заради того, щоб «пекти хліб, дописувати в блоги для матусь і варити джем». Коли Еммі було чотири місяці, Сарі запропонували роботу з вільним графіком, пов'язану з частими поїздками за кордон. Реакція друзів була приголомшливою: «Хіба якась робота може бути важливіше за дитину? У тебе що, немає чоловіка? Мати страждає, коли перебуває далеко від малюка, до того ж це критично важливий час у його розвитку!» («Як же тоді батьки справляються з тим, що пропускають ці вирішальні етапи?» — зазначає Фішер.) «Ну що ж, сама винна, — сказав Сарі чоловік. — Це було твоє рішення».

У своїй книзі Сара пише: «Реальність материнства — це нетримання, нудьга, набір ваги, обвислі груди, депресія, кінець романтики, брак сну, отупіння, занепад у кар'єрі, втрата сексуального бажання, бідність, виснаження й ніякої самореалізації».

Батьки ж, за її словами, грають дивну подвійну роль. Чоловік або стає батьком, якого хвалять за те, що змінив хоча б один підгузок; або ж він ніколи не стане достатньо хорошим батьком, адже за всіх можливостей сучасного світу батько не здатен конкурувати з роллю матері, що поклала себе на вівтар материнства. Поставте себе на його місце, радить Фішер: «Ви закохуєтеся в незалежну жінку з успішною кар'єрою, і раптом вона перетворюється на матусю, яка тільки те й робить, що куховарить, прибирає та пече; або раптово всі її розмови зводяться до дітей; або вона впадає в депресію, ігнорує вас». «Коли народжується мати, чоловік, якого вона для цього використала, залишається осторонь», — додає вона.

«Я б ніколи не повірила, що таке може статися, — зізнається Сара. — З чого б мала змінитися моя особистість? Але жінок, які народили дитину, примушують повністю віддаватися ролі матері, тоді як чоловіки продовжують залишатися банкірами, столярами, лікарями. Все лишається так само, тільки з милим бонусом».

«Проблема не в моїй дочці, — каже Фішер. — Це найспокійніша дитина у світі з чудовим характером. Ось що я хочу донести до інших матерів: ви маєте право думати про те, що шкодуєте, що стали мамою, і водночас можете любити свою дитину».

Іншим матусям у дитсадку не надто сподобалася книжка Фішер. «Вони перестали зі мною розмовляти й навіть дивитися в мій бік. Вони не віталися зі мною, коли я привозила Емму на дитячі дні народження. Приблизно третина батьків із району, де я живу, зненавиділи мене. Це був дуже важкий період. Люди в інтернеті почали погрожувати мені, як ніби я заявила, що всі до єдиної матері брешуть. Я не могла ні спати, ні їсти й думала про те, щоб поїхати з країни. Якби не безліч листів — близько 80 на день, — які я отримувала зі словами подяки... На дворі 2017 рік, чому ми не можемо мати власну думку?» — обурюється Сара.

Книжка Фішер підштовхнула ізраїльського соціолога Орну Донат (Orna Donath) до дослідження, яке газета Haaretz описала як «обличчя не-батьківського руху». «Шкодування про материнство: соціально-політичний аналіз включає інтерв'ю з 23-ма ізраїльськими жінками, які на умовах анонімності діляться своїм жалем щодо того, що мають дітей, а також розповідають про колосальний соціальний тиск, який вони відчували незалежно від того, чи були вони відрізані від материнства».

«Я не одна!» — подумала тоді Фішер. І не тільки Фішер. «Ми, блогери, відразу ж підхопили цю тему», — розповідає Джесіка Роуз (Jessika Rose), мати двох дітей із Берліна. У німецькомовному інтернеті швидко набирав популярності хештег #regrettingmotherhood (шкодую про материнство), і дослідження Орни Донат стало бестселером. Почалася й відповідна реакція. Відомий колумніст Харальд Мартенштайн (Harald Martenstein) написав, що «матері, які шкодують» вчинили насильство над власними дітьми, протиставивши їм свої негативні емоції.

«Це була дуже масштабна дискусія, — згадує Роуз. — Порушення табу. Люди запитували: як ви можете в такому зізнаватися? Як ви можете бути настільки невдячними щодо вибору, який самі ж зробили, в той час як є люди, які не можуть мати дітей?»

Роуз вийшла заміж, коли їм із чоловіком обом було трохи за 20, і зараз вони все ще разом. «Я була одержимою ідеєю завести дитину, а мій чоловік був, як і більшість чоловіків: давай не зараз, давай спочатку самі підростемо. Але я його вмовила — він здався, оскільки бачив, як сильно я хотіла дитину і страждала. А потім я довго не могла зачати й у 23 зважилася на ЕКО. Зрештою після двох років спроб я завагітніла й народила дівчинку», — поділилася Джесіка.

«Що було далі? — продовжила вона свою розповідь. — Я мала дуже романтичні уявлення про своє материнство: як я з радістю ходитиму на дитячий майданчик, я буду завжди такою матусею, що любить і розуміє... Я ненавиджу ці майданчики. Це неймовірно нудно — стояти там і спостерігати за дитиною на гойдалках і за матусями, які кружляють над своїми дітьми, наче вертольоти, і стежать, щоб ті не впали».

Джесіка — менеджер по роботі з клієнтами, вона дуже любить свою роботу. Роуз визнає, що занадто пізно зрозуміла про себе одну важливу річ. «Я надзвичайно незалежна людина і знаходжу батьківство украй втомливим, — зазначає вона. — Я нетерпима. Я хочу жити у власному ритмі. Я пізно приходжу додому, а діти досі не сплять і дуже активні, або ж хочуть обійматися. Постійний галас, діти, які б'ються, — я ніколи про це не думала. І ніхто вам про це не скаже». Роуз вважає, що матері старшого покоління придушували весь свій негативний досвід материнства, «просто щоб вижити».

Як сприйняв це її чоловік? Саме вона наполягала на тому, щоб завести дітей, які зараз доводять її до сказу. «Я безмірно йому вдячна. Ми багато про це балакали, і він розуміє, що я відчуваю. Він занурюється в роль матері. Моя робота надзвичайно важлива для мене, а для нього пріоритет — діти. Він вважає за краще більше бути вдома й менше заробляти».

* * *

Ендрю Маршалл (Andrew G Marshall) — відомий британський психотерапевт, що спеціалізується на стосунках, автор багатьох книг. Він каже, що жодного разу до нього не приходив клієнт, який одразу відкрито заявляв, що шкодує про своє батьківство. «Це одна з найбільших заборон. Абсолютний жах — ось те, про що мені розповідають батьки, — каже лікар. — Інтернет створив це дітопоклонство, згідно з яким усе, що виходить за рамки одержимого материнства, — погане материнство. Але це цілком нормально — бути індивідуальністю, шукати відповіді на запитання: в чому сенс мого життя? — і не вважати, що це обов'язково мають бути тільки ваші діти».

Маршаллу не подобається культ материнства, який, за його словами, став таким популярним протягом останніх десяти років. «Спочатку був Бог, який мав урятувати нас від самих себе, потім любов, а тепер діти. Це похідне епохи розлучень. До цього люди вважали, що полюбити когось і є найбільше щастя. А тепер, коли розчарувалися в ідеї вічної любові, знайшли заміну: наша дитина любитиме нас завжди, подарує нам відчуття щастя, захищеності й успішності». Але коли після народження дитини піднесені очікування не справджуються, це може викликати почуття нестерпного жалю.

Корін Мейєр погоджується: в сучасному світі заведено вважати, що діти роблять життя батьків повноцінним. Вона каже, що це її робота як письменника — боротися зі всілякими «це очевидно», як, наприклад: «Очевидно, що моя дитина — найважливіше, що є в житті».

«Я ніколи не казала, що мені не подобається материнство в принципі, — підкреслює Корін. — Йдеться про те, що іноді я шкодую, що народила. Але й цього досить, щоб викликати всесвітню полеміку. Це те, про що жінка, судячи з усього, говорити не має права». Вона також відзначає деяку невідповідність у тому, що сучасні жінки насолоджуються більшою свободою, і водночас зростає тиск на них із закликами бути «хорошими» матусями.

Чи читали книжку Мейєр її діти? (Вони обидва вже дорослі.) «Дочка — так, а син — ні, — каже письменниця. — Я вважаю, дитині корисно знати, що мати їй не належить, що в неї своє життя і свої бажання, що її світ не закінчується на дітях. Це дає дитині свободу вибудовувати свою власну особистість».

Дочка Вікторії Моргейн визнала, що мамина заява виявилася дуже публічною: «Багато хто назвав її брехухою й жахливою ​​матір'ю, і це мене, звичайно, засмутило, адже я знаю, яка вона насправді. Але зараз я, мабуть, просто дивлюся на них і сміюся, адже моя мама класна. І вона завжди такою була».

Вікторія показала дочці свій пост для Quora задовго до того, як опублікувала його. Крім того, вони й раніше обговорювали цю тему, і дочка її зрозуміла: вона знає, як сильно мати любить її. Чи могла б Моргейн порадити іншим жінкам зізнатися в подібних почуттях своїм дітям? «Мені здається, що сказати їм — це найкращий варіант. Не тому, що ви не любите їх. Діти тріпають вам нерви, і вони насправді думають лише про себе. Я ніколи не відчувала себе небажаною. Взагалі», — стверджує Моргейн.

Сама вона не хоче мати дітей. «Мені здається, я була б жахливою мамою, — зізнається Моргейн. — Я дуже егоцентрична, думаю лише про себе». Серед її пріоритетів — вступ до хорошого університету й відкриття власного бізнесу. «Більшість із моїх друзів не хочуть дітей», — додає вона. Моргейн заявляє про свої почуття цілком переконливо — так само, як в її віці це робила її мати.

Як людина може знати заздалегідь, чи буде вона хорошим батьком або мамою, чи любитиме свою нову роль, ненавидітиме її або два в одному? Всі матері, про яких ідеться в цій статті, планували свою вагітність, і кожна з них сповнена жалю — почуття, якого ніхто не міг передбачити.

На запитання про те, що б ви робили й де були зараз, якби не завели дитину, Вікторія Елдер відповіла: «Якби я не завагітніла, я б повернулася до коледжу набагато раніше, ніж зробила це. І оскільки я була б одна і я б не мала всіх цих фінансових зобов'язань, я могла б закінчити виш і отримати магістра. Я могла б стати куратором галереї або художнього музею. Я не знала, що вийду заміж, але я зустріла свого нинішнього чоловіка раніше за першого. Можливо, тоді б я побачила його в університеті й сказала «привіт», і ми б одружилися. І ми не мали б дітей, тож могли б дозволити собі подорожувати. У нас були б кури й кози на задньому подвір’ї й на додачу до всього цього звіринцю — коти та собаки в будинку».

Але, правду кажучи, все це не так уже й далеко від нинішнього життя Вікторії.

Переклад: Людмила КРИЛОВА