Справа Колмогорова: про баланс між обвинуваченням і захистом

Нещодавно генеральний прокурор України Юрій Луценко зробив заяву про те, що у кримінальній справі прикордонника Сергія Колмогорова доведеться знайти баланс між обвинуваченням і захистом. Як юрист я повністю підтримую цю точку зору генпрокурора, однак у мене виникли запитання. Чому «доведеться»? Тобто органи прокуратури в принципі не бачать необхідності в такому балансі, але змушені його шукати саме в цій конкретній справі? Чому цей баланс необхідно шукати тільки у справі Колмогорова? Хіба в інших кримінальних справах немає такої потреби?

На мою думку, головна проблема правової системи України — наявність системного конфлікту між законністю і справедливістю. Врегулювання цього конфлікту і є основним завданням держави та суспільства. Саме це завдання мало бути наріжним каменем усіх проведених в Україні реформ. На жаль, це питання практично навіть не обговорюється.

Тому подібна заява, зроблена саме генеральним прокурором України, є вкрай важливою. Вона може стати тим камінчиком, який нарешті зрушить з місця лавину змін у кримінальному процесі. Якщо це станеться, то Юрій Луценко назавжди залишить свій слід в історії права України, незалежно від інших його досягнень або невдач.

Одна з основних проблем, пов'язаних з правовою реформою в Україні, — вкрай односторонні підходи до її вирішення в основних учасників процесу. Правоохоронці нав'язують свою точку зору, адвокати — свою, бізнес — свою, громадські активісти та політики — кожен свою. При цьому практично ніхто не намагається оцінити ситуацію системно — з погляду балансу між обвинуваченням і захистом, хоча такий підхід міг би вирішити багато спірних питань.

У зв'язку з цим виникла ідея написати цикл статей, в якому буде проаналізовано найбільш спірні моменти у сфері кримінального права і процесу саме з цього погляду.

Таких питань багато, але буде справедливо, якщо ми почнемо саме зі справи Сергія Колмогорова.

Наприкінці жовтня 2017 року група прикордонників пікетувала Вищий спеціалізований суд, вимагаючи скасування вироку у справі свого товариша по службі Сергія Колмогорова. Ця подія інтенсивно висвітлювалася у ЗМІ, які повідомили публіці таку версію: перебуваючи на бойовому посту в зоні АТО, прикордонник Сергій Колмогоров отримав наказ зупинити підозрілий легковий автомобіль, який рухався в його бік. На накази зупинитися і попереджувальні постріли водій не реагував і продовжував рух, створюючи загрозу бійцям. По автомобілю було відкрито вогонь, внаслідок якого загинула жінка-пасажир. Стріляло кілька осіб, але саме Колмогорова звинуватили у навмисному вбивстві, засудивши до 13 років ув'язнення.

Справа набула великого суспільного резонансу. Народний депутат Дмитро Тимчук заявив про необхідність перевірити суддів у справі на предмет їхньої прихильності ідеям «русского мира», а генпрокурор Юрій Луценко зробив заяву, яка стала приводом до написання цієї статті.

Вищий спеціалізований суд України вирок скасував і спрямував справу на новий розгляд.

Справа є безумовно цікавою як з професійного, так і з суспільного погляду. Однак, як лікар не може ставити діагноз, не опитавши й не оглянувши хворого, так і юрист не має робити висновки, не ознайомившись з усіма обставинами справи. На жаль, не опубліковано жодних подробиць. Було зовсім незрозуміло, чому суд виніс такий вирок, якщо все відбувалося саме так, як це описували ЗМІ (стан української юридичної журналістики проаналізуємо іншим разом).

Рішення Приморського районного суду м. Маріуполя в Єдиному державному реєстрі судових рішень виявилося засекреченим. Незрозуміло чому, адже за законом таке рішення не підлягає обмеженню в доступі.

На щастя, Апеляційний суд Донецької області виявився ліберальнішим, і його ухвала у справі є у відкритій частині реєстру.

Спробуймо сформувати неупереджену думку у справі виходячи з інформації, яка є в цій ухвалі. Ми не бачили матеріалів справи, не досліджували особисто докази, не чули свідків і не можемо самостійно оцінити правдивість їхніх свідчень. Давайте просто візьмемо на віру висновки суду з цих питань і вважатимемо, що всі описані у вироку обставини дійсно мали місце.

Моя особиста думка: під час розслідування справи та розгляду її судом мали місце системні помилки, які роблять винесений вирок як мінімум несправедливим, а як максимум — незаконним. Безумовно, така думка є суб'єктивною і не може вважатися істиною в останній інстанції, проте не можу не поділитися нею.

Для початку слід викласти суть справи так, як вона виглядає в описі апеляційного суду (природно, все максимально спрощуючи й узагальнюючи).

7 вересня 2014 року близько 21.30 в Маріуполі з боку зони бойових дій в'їжджав легковий автомобіль, в якому перебували чоловік з дружиною. За кермом був чоловік. Автомобіль зупинився на узбіччі. Особливістю цього автомобіля було те, що при включенні запалення на кілька секунд спалахували фари. Подружжя курило в машині й для відкриття вікон включало запалювання. Тому в автомобілі, що стояв, кілька разів спалахували й гасли фари. (Саме через це автомобіль здався бійцям підозрілим — подавав сигнали!)

Надалі автомобіль почав рухався в бік поста прикордонників, який не був відповідним чином освітлений і обладнаний. Знаків, що зобов'язують водія зупинитися, не було. Наказів зупинитися і попереджувальних пострілів водій не чув і чути не міг — вогонь на ураження було відкрито, коли автомобіль був у 68 м від поста.

Більшість випущених куль потрапило по мотору і колесах, але кілька потрапили по лобовому склу та вбили жінку-пасажира. Куль не знайшли, але експертиза встановила, що вони прилетіли з того місця, де займав позицію і вів вогонь Сергій Колмогоров.

Суд встановив, що водій автомобіля не скоював жодних правопорушень, не міг чути наказу зупинитися, не мав можливості зрозуміти, що попереду є правоохоронці й не становив для них загрози (суд відхилив доводи захисту про те, що автомобіль швидко рухався в бік поста, оскільки стан дорожнього покриття був поганим і на вулиці практично не було освітлення).

Суд визнав, що, відкривши вогонь у такій ситуації, Сергій Колмогоров перевищив свої посадові повноваження і вчинив умисне вбивство, оскільки, відкриваючи прицільний вогонь з автомата по лобовому склу автомобіля, він свідомо допускав можливість смерті осіб, які перебувають у ньому. Суд зробив висновок, що стану необхідної оборони у Сергія Колмогорова не було, адже з боку водія і пасажира автомобіля не було жодної загрози ані для нього особисто, ані для інших осіб.

Скоріш за все, багато хто з юристів погодиться з такими висновками суду (за умови, що всі зазначені факти дійсно були підтверджені належними доказами). Подобається це комусь чи ні, але такий вирок повністю відповідає чинній судовій практиці. Подібних справ і вироків у країні величезна кількість (не за фактичними обставинами, а за підходами слідства й суду до розслідування і розгляду подібних справ). Водночас сам вирок виглядає несправедливим, та й до його законності є певні запитання.

Розгляньмо ситуацію детальніше.

Перше запитання: що прикордонники робили в Маріуполі? Хіба державний кордон України проходить тут? Чи мали взагалі прикордонники право встановлювати будь-які блокпости на в'їзді в місто?

Згадаймо ситуацію. Початок вересня 2014 року. Щойно завершилися події під Іловайськом. Офіційної лінії розмежування немає. Місто Маріуполь хоча й не розташоване безпосередньо в зоні бойових дій, але однозначно перебуває в зоні ризику. Бойові дії тут можуть початися в будь-який момент. За день до події було розстріляно українські прикордонні катери. Офіційно було оголошено про проведення антитерористичної операції, але воєнний стан не введено. Керівництво АТО дезорганізоване й не має необхідних організаційних і матеріальних ресурсів.

Навіть не вивчаючи питання, впевнений: розташування та обладнання поста прикордонників на околиці Маріуполя не відповідало чинному законодавству. Таких ситуацій ним просто не було передбачено. Якщо підходити формально, то ані Сергій Колмогоров, ані решта бійців узагалі не мали права перебувати в тому місці й тим більше не мали повноважень зупиняти машини. Тобто сам факт їх виходу на цей пост вказує, що і бійці, і ті, хто їх послав, порушили закон. При цьому не має значення, стріляли вони в когось чи ні.

Чому ж щодо цього нікому не було пред'явлено жодних обвинувачень? Відповідь очевидна: це дії в стані крайньої необхідності (ст. 39 КК України). Під час організації поста були явно порушені вимоги законодавства, але ці порушення очевидно мали вимушений характер і були допущені з метою запобігти більшій шкоді, тому не розглядаються як злочин.

Питання друге. По автомобілю стріляло кілька людей. Чому обвинувачення пред'явлено одному тільки Сергію Колмогорову? У чому різниця в їхніх діях? У тому, що він випадково влучив, а решта випадково не влучили? Якщо його звинуватили в умисному вбивстві, тоді чому всіх інших не звинуватили в замаху на умисне вбивство?

Суд намагався обґрунтувати, що Сергій Колмогоров прицільно стріляв по лобовому склу, а решта — тільки по капоту і колесах. На мою думку, цей висновок не витримує критики: о 21.30 у вересні в Маріуполі якщо ще не зовсім темно, то вже глибокі сутінки (горять ліхтарі, машини їдуть з фарами). Уявіть собі: як можна в темряві вести прицільний вогонь з автомата на дистанції близько 70 м?

Але питання не в цьому. Якщо Колмогоров стріляв неправомірно, то неважливо, куди він цілився: сам факт відкриття ним вогню — вже злочин, а це означає, що інші стрілки скоїли такий самий злочин. Однак головне питання в іншому. П. 2 ч. 1 ст. 91 КПК України передбачає, що в кримінальному провадженні підлягають доказуванню умисел, мотив і мета вчинення злочину. І якщо умисел ще так-сяк наша правоохоронна система якось намагається доводити, то в більшості справ мотив і мета злочину просто ігноруються.

Справа Сергія Колмогорова не виняток. Звинувачуючи його в умисному вбивстві, ані слідство, ані суд так і не довели: який же саме мотив був у нього для умисного вбивства потерпілої і яку мету він переслідував, відкриваючи вогонь?

Здавалося б, не встановлено мотив і не треба — яка різниця? Але це тільки на перший погляд. Мотив і мета злочину — це ті обставини, які можуть обтяжувати або пом'якшувати вину, а в деяких випадках можуть змінювати кваліфікацію або навіть бути підставою для звільнення від кримінальної відповідальності.

Який мотив і яка мета могли бути у Сергія Колмогорова, якщо виходити з описаного судом фактажу? Та такими ж самими, як і у решти бійців — відбиття нападу і затримання злочинців.

Уявімо: початок вересня 2014 року. Чіткої лінії розмежування немає. До зони боїв близько 30 км, але саме місто в зоні ризику. Всіх турбує питання — захоплюватимуть росіяни Маріуполь чи ні. У такій ситуації їде автомобіль, який поводиться підозріло (постояв — моргнув фарами, потім поїхав). На крики з вимогою зупинитися і попереджувальні постріли не відповідає. У крові адреналін — страшно. Досвіду немає, часу на роздуми теж немає. Дорога погана, машина, начебто, не повинна їхати швидко, але в темряві здається, що вона мчить з величезною швидкістю. Могли в такій ситуації бійці сприймати автомобіль, що їде в їхній бік, як загрозу? Мені здається, так. Тому й стріляли усі. Своя життя дорожче за якісь інструкції із застосування зброї.

Пізніше з'ясувалося, що стрілки помилилися й насправді автомобіль не становив загрози. Жодного реального нападу не було, але ж це стало відомо вже пізніше.

Яке це має значення для справи? Та пряме. У КК України окрім ст. 36 про необхідну оборону є ще й ст. 37, яка дає визначення уявної оборони, тобто стану, коли людина помилково вважає, що відбувається напад, якого насправді немає. Особа, яка завдала шкоди в стані уявної оборони, залежно від обставин або повністю звільняється від кримінальної відповідальності, або несе відповідальність як за шкоду, заподіяну з необережності.

Ми не знаємо матеріалів справи й не можемо стверджувати, що Сергій Колмогоров діяв у стані уявної оборони. Проблема не в цьому. Проблема в тому, що слідчі, прокурори та судді зобов'язані були перевірити наявність у діях обвинуваченого ознак уявної оборони, однак не зробили цього. У вироку суд мотивував, чому дії обвинуваченого не є необхідною обороною, але не згадав про уявну оборону. Саме з цих причин вирок у справі не можна вважати ані законним, ані справедливим.

Мені здається, якби суд визнав дії Сергія Колмогорова уявною обороною і засудив його навіть до максимального строку за вбивство з необережності, то ця справа не мала б резонансу. Ба більше, цілком імовірно, що обвинувачений сам визнав би свою провину і весь тривалий судовий процес був би не потрібен.

Якщо ж докази у справі вказують на відсутність уявної оборони, то суд мав на ці докази послатися і встановити справжній мотив і цілі дій як Сергія Колмогорова, так і інших, хто стріляв. Якщо всі стріляли по машині для відбиття загрози, нехай і уявної, то це одна ситуація. Якщо ж стрілки розуміли, що цей автомобіль не становить загрози, і стріляли сп'яну заради розваги — це принципово інша ситуація.

У першому випадку запитання — чому засуджено Сергія Колмогорова, у другому — чому не засуджено решту бійців, які стріляли.

Чому ані прокуратура, ані суд не звернули уваги на ці аспекти справи? Відповідь зрозуміла: це практика роботи правоохоронної системи, що склалася за багато років. По-перше, доводити мотив і цілі обвинувачених складно, тут хоча б наявність умислу довести. По-друге, якщо в кожній подібній справі встановлювати істинні мотиви й цілі обвинувачених, то їм же потім потрібно буде давати оцінку у вироку, а вони можуть істотно змінювати кваліфікацію дій обвинуваченого. По-третє, українські прокурори та судді в принципі дуже рідко застосовують норми закону про крайню необхідність і необхідну оборону — що в такій ситуації казати про якусь уявну оборону. Можливо, багато хто з суддів і прокурорів після завершення навчання навіть і не пам'ятають про те, що поняття уявної оборони взагалі існує.

Крім того, слідчі й прокурори зацікавлені в розкритті резонансних справ. Розкрите умисне вбивство — це гарний статистичний показник, просування по службі, піар та інші позитиви. Розкрите вбивство з необережності, а тим більше справа, закрита на підставі ст. 36, 37, 38 або 39 КК України, таких результатів не принесуть.

То навіщо брати на себе відповідальність — закривати справу чи перекваліфікувати її? Якщо є підхожий труп і потенційний обвинувачений, то з імовірністю 99% йому буде інкриміновано саме умисне вбивство, незалежно від фактичних обставин. Якщо є обопільна бійка з тілесними ушкодженнями, то один учасник обов'язково буде злочинцем, а інший — безневинною жертвою, і ніяк інакше. Для нашої правоохоронної системи в принципі характерний чорно-білий підхід.

Підіб’ємо підсумок. У справі Сергія Колмогорова баланс між обвинуваченням і захистом знайти дуже легко — просто потрібно виконати вимоги закону і встановити справжній мотив і мету його дій і тим самим або підтвердити, або спростувати наявність у нього стану уявної оборони. Але робити це слід у всіх подібних справах.

Для цього у генерального прокурора України є унікальний інструмент — згідно з п. 9 ч. 1 ст. 9 закону «Про прокуратуру» він має право видавати методичні рекомендації для всіх нижчих прокурорів.

Тож попросімо шановного Юрія Віталійовича, щоб він «порекомендував» усім прокурорам України під час складання та спрямування до суду обвинувальних актів обов'язково вказувати в них мотиви та цілі дій обвинувачених, а також перевіряти наявність у діях обвинувачених ознак крайньої необхідності, необхідної оборони або уявної оборони.