Біль і розчарування за чотири роки після Майдану

Чотири роки тому на Майдані Незалежності в Києві співробітники спецпідрозділу МВС України «Беркут» жорстоко побили беззахисних студентів, які вийшли на мирну демонстрацію на підтримку Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Демонстрація викликала широкий громадський резонанс, який швидко переріс у національне повстання проти корумпованого режиму, який вирішив не наближатися до Європи, а повернутися в беззаконне радянське минуле, що його просуває й підтримує путінський режим.

Унікальні історичні події, які відбувалися по цьому, змінили хід історії в Європі й за її межами. Я вважаю їх найбільш пам'ятними моментами в моєму житті. Революція гідності, як часто називають події на Майдані, надзвичайно згуртувала українську націю, змусила багатьох українців і насамперед молоде покоління скинути з себе радянський страх, що вже майже проник у гени, і показала всьому світові, що навіть у пострадянських країнах можна покласти край режимам і повалити їх корумпованих лідерів. Ці події були, безсумнівно, початком жаху Путіна, який триває донині.

Для мене Майдан — це синонім надії, мужності, завзятості й віри в основні права людини та свободу. Подібно до багатьох, я вважав, що це поворотний момент в історії України, що відтепер життя стане кращим і що країна здобула шанс встати на шлях повноцінної демократії, яка спирається на верховенство закону.

Основні свої надії я покладав на поліпшення у сферах прав людини та охорони психічного здоров'я, які є наріжним каменем моєї діяльності протягом останніх 40 років. Після 26 років спроб реформувати глибоко вкорінену в Україні, зашкарублу радянську систему охорони психічного здоров'я я сподівався, що зараз ми зможемо рішуче порвати з минулим і поступово створимо систему, яка поважатиме права людей з порушеннями психічного здоров'я і надаватиме їм потрібну допомогу.

Згодом, однак, реалізм взяв гору над оптимізмом. Подібно до багатьох, я бачив, як деякі нові лідери швидко адаптувалися до нової ситуації й стали нічим не кращими за старих. Подібно до багатьох, я помічав, що на керівні посади переводяться люди, які не мають належної компетенції. Подібно до багатьох, я спостерігав, як поступово повернулася або, точніше, відродилася корупція, що крок за кроком стала звичайною практикою. Корупційні мережі або залишилися без змін лише з деякими вкрапленнями нових осіб, або були замінені іншими, настільки ж корупційними мережами. Нарешті, подібно до багатьох, я був вражений і засмучений тим, що президент країни, напевно, не вагаючись, зміг об'єднати високі слова про ідеали Майдану з поведінкою, що не надто відрізняється від поведінки його попередника. Всюди, в найвідвідуваніших місцях, з'явилися фірмові кондитерські магазини «Рошен», куди підвозять свій товар ультрасучасні вантажівки компанії, що розсікають країну.

Працюючи в спеціалізованому секторі, я також бачив, як згасали наші ідеали та надії на поетапну, але фундаментальну реформу сектора охорони психічного здоров'я. Будь ласка, зрозумійте мене правильно: зроблено було чимало, успішно реалізовано численні проекти, проте здебільшого цю роботу було здійснено без державної підтримки або шляхом подолання мовчазного, проте запеклого опору. Зміни були ініційовані самими працівниками сфери охорони психічного здоров'я, психіатрами, психологами, медсестрами й іншими професіоналами, усе життя яких, по суті, — це Майдан, і які, попри важкі умови роботи та сміховинно низькі зарплати, продовжують з усіх сил допомагати своїм пацієнтам. За ці роки я перейнявся до них глибокою повагою і схиляюся перед ними, оскільки переважна більшість цих професіоналів — працьовиті й небайдужі люди, які намагаються надавати реальну підтримку і допомогу.

За ці роки ми також поступово зрозуміли, що не можемо розраховувати на жодне сприяння з боку уряду. Таке життя, охорона психічного здоров'я не є пріоритетом і, скоріш за все, ніколи ним не стане. Люди з психічними захворюваннями глибоко стигматизовані. До того ж, будьмо до кінця відвертими: більшість населення хоче, щоб вони були замкнені в лікарнях, бажано якнайдалі, і удає, що їх немає. Однак основна трагедія полягає в тому, що дехто з тих, хто поділяв з нами ідеали та надії Майдану, стали нездоланною перешкодою на шляху ґрунтовної і конструктивної реформи охорони психічного здоров'я.

Бути активістом Майдану ще не означає бути хорошим міністром або держслужбовцем. Це абсолютно різні види діяльності, і людина має усвідомлювати власні обмеження. На жаль, вже протягом понад року сектор охорони психічного здоров'я в Україні страждає на хворобливий «постмайданний синдром», який виражається в тому, що невеличка група активістів Майдану, які ледь володіють якимись знаннями в галузі охорони психічного здоров'я, поставила перед собою завдання реформування психіатричної служби в країні. До розробки своїх планів вони не залучають ані професійних психіатрів, ані інші зацікавлені сторони, наприклад, користувачів послуг у сфері охорони психічного здоров'я. При цьому не проведено жодного серйозного епідеміологічного дослідження актуальних потреб у таких послугах. Останнє рішення, ухвалене кілька днів тому, про призначення на посаду директора Українського моніторингового та медичного центру з наркотиків і алкоголю МОЗ України особи, що не має ні найменшого досвіду в цій сфері, особи, яка за останні чотири роки тільки й будувала плани, щоб очолити хоч якусь установу, особи, яку я особисто знаю як інтригана, маніпулятора і брехуна з вельми сумнівним минулим, чий внесок у реформи досі мав виключно деструктивний характер. Мені не потрібно називати прізвище цієї людини — ті, хто працює в цій сфері, відразу зрозуміють, про кого я кажу.

У сучасному світі неможливо керувати без залучення до процесу керування тих, ким ви керуєте. Янукович думав, що зможе правити одноосібно, але отримав як урок свій Майдан. Парадоксально, що виконувачка обов'язків міністра охорони здоров'я, яка заслужила свою репутацію на Майдані, намагається керувати психіатрією, не залучаючи до цього процесу психіатрів, а її команда планує модернізувати послуги у сфері охорони психічного здоров'я, не маючи відповідних знань і не залучаючи до процесу реформ самих користувачів цих послуг. У Сполучених Штатах, звідки родом Уляна Супрун, такий підхід вважався б фундаментальною помилкою, яка негайно призвела б до кінця її політичної і, можливо, навіть професійної кар'єри. Але чому ж в Україні це нікого не турбує і їй дозволено продовжувати свою діяльність? Яка влада утримує її на цій посаді попри очевидний брак компетентності?

Хіба це не парадоксально, що зараз, порівнюючи міністрів останніх 26 років, я змушений зробити висновок, що принаймні для сфери охорони психічного здоров'я нинішній міністр є гіршим? Що я навіть сумую за часами Раїси Богатирьової, міністра охорони здоров'я в уряді Януковича, яка, нехай і була наскрізь корумпованою фігурою, але хоча б знала, що відбувається на місцях, і не втручалася в повільний, але неухильний процес повернення української психіатрії в глобальний світ.

Днями я показав своїм студентам зворушливий фільм про Майдан, знятий перспективним режисером Даміаном Колодієм. Я дійсно був схвильований, коли знову побачив кадри того, що сталося 30 листопада 2013 року і пізніше на Майдані. Але я був схвильований ще й тому, що сьогодні ми знаємо, які було зроблено помилки, де розвіялися надії, де ентузіазм змінився гнівом і розчаруванням. А також тому, що у сфері охорони психічного здоров'я в Україні ми знову опинилися в пустелі, тепер захищаючись від тих, хто, як ми вважали, був на нашому боці. Для мене це безмірно сумні дні.