Новини
Ракурс
Професор Зорислава Ромовська

Зорислава Ромовська — про історію створення Цивільного кодексу, юридичний плагіат і холуйство в науці

11 лют 2019, 20:18

До Зорислави Ромовської «Ракурс» звернувся з проханням розповісти про історію створення Цивільного кодексу, якому зовсім нещодавно виповнилося 15 років. Розповідь Зорислави Василівни вийшла не ювілейною і не дуже оптимістичною. Але, мабуть, навіть у наш час девальвації всього і вся і звичної жвавої торгівлі тим, що не повинно продаватися в принципі, слід інколи згадувати і про те, що і як було насправді. І як мало би бути.

Loading...

На жаль, у нас не прийнято називати закони за іменами авторів. Хоча немає сумнівів: якби така традиція була, закони були б якіснішими. Адже коли відповідає «колектив авторів», насправді не відповідає ніхто. І тепер чутливі до вимог часу діячі і ті, хто до них прибився, при підготовці законів політкоректно перейшли від бездумного копіювання російського законодавства часто-густо до приблизно такого ж запозичення європейських норм.

Було ще одне запитання, яке залишалося без відповіді тривалий час: корифеї української цивілістики неодноразово перед великими аудиторіями називали себе авторами частин кодексу, що їх, достеменно відомо, готувала професор Ромовська. Виявилося, що переписувати історію добре навчилися не лише політики, а й науковці. Звісно, не прості науковці, а, так би мовити, наукова еліта — принаймні, за посадами.

Зорислава РОМОВСЬКА:

— Робота над проектом Цивільного кодексу України почалася 1993 року. Розпорядженням Кабміну було створено робочу групу, головою якої став згодом міністр юстиції С. Головатий, спеціаліст у сфері міжнародного публічного права, а його заступником — А. Довгерт, який напередодні захистив докторську дисертацію з проблем міжнародного трудового права. Тобто ніхто з них не був у полоні теорії і практики цивілістики.

Членами робочої групи були київські професори Д. Боброва, Н. Кузнєцова, О. Підопригора, Я. Шевченко. Львів представляли професори В. Луць і я. Харків — професор О. Пушкін та кандидати юридичних наук, професори В. Мусіяка, М. Сибільов. Науковим координатором був О. Пушкін. Він визначав, хто і що писатиме, оцінював написане.

Проект ЦК України починався трьома главами, дослівно переписаними з ЦК РФ.

Творити щось нове мали намір не всі. «Зачем выделяться?» — створений під цим гаслом проект ЦК України був дуже схожий спершу на проект ЦК РФ, а згодом — на Цивільний кодекс РФ. Проект ЦК України починався трьома главами, дослівно переписаними з ЦК РФ. Плагіатною, слово до слова, була значна частина книги «Зобов’язальне право», автором якої вважалася Н. Кузнєцова. Сподівалися, певно, на те, що цього «братерського запозичення» ніхто не побачить. Нікому й на думку тоді не могло спасти, що така крадіжка можлива. Запозичувати думки — це нормально. Але щоб переписувати! Це ж яка була б ганьба!

Написала С. Головатому протест й одержала дозвіл переписати ці перші три глави. «Своїми» вважаю глави «Правочини», «Фізичні особи». Дозволили мені написати книгу другу «Особисті немайнові права» (в росіян з цього приводу — лише три статті). Виграла у Я. Шевченко «тендер» щодо написання книги «Спадкове право» та глави «Дарування».

Маємо сьогодні в Цивільному кодексі аж 11 глав, дослівно скопійованих у «старшого брата», як доказ і як докір водночас.

Статус народного депутата (1998 рік) дав мені нові можливості для боротьби за український Цивільний кодекс. Добилася права провести наукове редагування проекту. Внесла концептуальні зміни у «Позовну давність». По-новому було написано книгу третю «Право власності та інші речові права», майже усю загальну частину зобов’язального права. Оновила чимало норм щодо окремих видів договорів, зокрема у главах «Найм», «Довічне утримання», «Зберігання». Зміни торкнулися й недоговірних зобов’язань. Ініціювала повне оновлення книги «Право інтелектуальної власності», негативну рецензію на яку надіслав Кабмін.

На жаль, відредагувати, оновити весь проект за короткий час було неможливо. Тому маємо сьогодні в ЦК аж 11 глав (8‒11, 54, 61, 65, 71‒74), дослівно скопійованих у «старшого брата», як доказ і як докір водночас.

«Досягла згоди з представниками регресивних сил»

Напередодні ухвалення проекту у третьому читанні газета «Юридичний вісник України» (2001, №17‒23 листопада) надрукувала надіслане факсом з фірми «Салком», якою керувала Н. Кузнєцова, звернення членів робочої групи до керівників Верховної Ради та народних депутатів. Звернення містило такі слова: «надання З. В. Ромовській права одноосібного редагування проекту є безпрецедентним у діяльності робочих груп в СНД»; «керується інтуїцією, а не результатами копіткої роботи»; «діє за принципом quidproquo (тобто пише, що «взбрело» в голову)»; «спотворила», «досягла згоди з представниками регресивних сил». Це — як колись писали більшовики.

Адвокат Зорислава Ромовська

Кожен народний депутат одержав номер у подарунок. Покепкували, поспівчували — й кинули у смітник. На цьому все й закінчилося.

29 листопада 2001 року Верховна Рада ухвалила Цивільний кодекс у третьому читанні й в цілому (за — 277). Два місяці він блукав коридорами парламенту і нарешті потрапив до Адміністрації президента.

13 лютого 2002 року президент наклав вето. Основна причина — неузгодженість Цивільного і Господарського кодексів, які були одночасно ухвалені Верховною Радою.

У створену комісію з доопрацювання ЦК і ГК мене не включили. Боялися, щоб я не спровокувала виключення із ЦК цілої низки організаційних норм, як, до прикладу, про порядок створення господарських товариств, компетенцію загальних зборів тощо. Академік В. Мамутов називав мене «нормальним цивілістом». Ми з ним справді могли дійти згоди щодо чіткого розмежування поля дії ЦК і ГК. Але — не вийшло.

Верховна Рада ухвалила Цивільний кодекс 15 січня 2003 року і ввела в дію 1 січня 2004 року. Більшість розбіжностей між цими кодексами залишилася.

Понятійна агресія

На жаль, у червні 2003 року Верховна Рада несподівано для багатьох внесла зміни до ст. 190 та 316: майнові права визнано неспоживною річчю, а в речову структуру власності введено як «новий вид власності» власність «довірчу». Для мене це був справжній шок, адже право на гонорар є майном, а не річчю. До того ж окремі майнові права (право на відшкодування матеріальної шкоди, право на гонорар) можна «спожити» навіть одноразовою виплатою.

Теорію довірчої власності активно пропагував Р. Майданик. Втім, особливою формою власності вона не є, до власності як категорії речового права не належить. Розрахунок робився, певне, на те, що в червні, напередодні відпустки, народні депутати можуть ухвалити все що завгодно. Та й знавців тонкощів цивілістики, які могли б опонувати такій понятійній агресії, в парламенті тоді не було.

Наукова ізоляція здавалася неможливою

Якось професор А. Довгерт, який на першому етапі оцінювання проекту ЦК був моїм союзником, згодом запитав мене, чи не боюся я наукової ізоляції. На той час я не вважала це можливим.

Втім, дещо пізніше мої пропозиції до проекту, які я готувала впродовж останніх років, внесли у порівняльну таблицю «свого» проекту як пропозиції С. Головатого та інших, абсолютно непричетних до ЦК народних депутатів. Це — для того, щоб виключити моє ім’я з історії створення Цивільного кодексу. Цілком припускаю, що Сергій Петрович Головатий взагалі не знав про це.

Хмари над моєю головою згустилися після подання заяви про створення спеціальної парламентської комісії для з’ясування, хто, скільки і за що отримав з коштів, виділених на опрацювання (1,5 млн дол.) і на доопрацювання (1,3 млн дол.) проекту Цивільного кодексу. Цю заяву я згодом відкликала, але вона відкрила шлях для ухвалення окремого Сімейного кодексу. Трохи злякалися, забігали, тому готові були на поступки, бо, очевидно, було чого боятися.

Згодом мене не включили до складу авторів першого коментаря до Цивільного кодексу. Не включили у новий склад спецради із захисту дисертацій у Київському університеті.

Щоб не дратувати ображених корифеїв, ніхто не обмовився добрим словом щодо книги «Спадкове право», навіть ті, хто на ній побудував свої дисертації та монографії.

У багатьох авторефератах, зокрема, з проблем спадкового та сімейного права, не згадувалося моє ім’я. Якось одна аспірантка з Інституту держави і права розповіла про те, як науковий керівник рекомендувала їй не згадувати про мене в дисертації. Дійшло до того, що асистентка кафедри, якою я завідувала в Академії адвокатури, в авторефераті з проблем спадкового права не згадала мого прізвища. Бо ж вона мала захищати дисертацію у спецраді Київського університету, якою тоді й досі (уже 30 років) керує Н. Кузнєцова.

Залишаюся неугодною для декого з «вінценосних», бо є носієм не вельми приємної їм інформації. Та ще й огризаюся, коли хтось прагне і сьогодні присвоїти собі чуже.

До речі, ніхто не обмовився добрим словом щодо книги «Спадкове право». Навіть ті, хто на ній побудував свої дисертації та монографії. Це також щоб не дратувати ображених корифеїв. Нечуване холуйство в науці. Чи, може, насправді у псевдонауці?

На щастя, я цим не надто переймаюся, просто смішно й трішечки сумно. Але попри все це я тихенько роблю свою справу.

Я і зараз залишаюся неугодною для декого з «вінценосних», бо є носієм не вельми приємної їм інформації. Та ще й огризаюся, коли хтось прагне і сьогодні присвоїти собі чуже.

Це не мій особистий конфлікт. Це, я б сказала, конфлікт двох світобачень чи навіть двох ідеологій. На жаль, не маю жодного відкритого прихильника, зате зафіранкових, боязких — чимало. Але дякую їм і за це.

Присуд долі

Якось я прочитала слова однієї поетеси, яка оспорювала вислів «муки творчості», вважаючи, що тим, для кого творчість — це мука, варто негайно братися за щось інше. Творчість — це, безумовно, виснажлива праця. Якось Миколу Гоголя запитали, від чого в його творах така блискуча мова. Він відповів: «Від диму. Пишу, палю. Знову пишу і знову палю». Читала думки Катерини Білокур, Івана Марчука, Тетяни Мєшкової щодо їхнього розуміння творчості як покликання, карми, як присуду долі. Згодна з ними.

Певно, Цивільний кодекс України для мене — це також присуд долі.

Цивільний кодекс забрав у мене десять років життя. Я не мала й дня, чистого від думок. За мною постійно «ходили» різні теоретичні проблеми. Часом вночі приходило їх вирішення. І цей «комп’ютер» не могла виключити й на мить. Чи тяжко було так жити? Та ні! Це, мабуть, як стан вагітної жінки: їй нелегко, зате на неї чекає нове життя.

Я свідома того, що якби не моя наполегливість, «поганий характер», «сварливість», байдужість до багатства, завдяки чому мене не можна було підкупити, мала би Україна російський за змістом, написаний канцелярською, наче українською, мовою Цивільний кодекс. І мало хто усвідомлював би, що ми втретє випили «з московської чаші московську отруту», упустили шанс мати в своїй хаті свою правду.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter


Загрузка...