Новини
Ракурс
Парламентські вибори в Україні 2019

Плюс на мінус — країна без парламенту

На другому тижні після другого туру президентських виборів час уже пригасити емоції, увімкнути мізки і впритул приступити до «роботи над помилками», тому що зовсім скоро на нас чекають вибори парламентські. Або навіть так: на нас може чекати колапс парламентських виборів.

Loading...

Нинішня президентська кампанія надала багатющий матеріал для аналізу провалів, успіхів і блискучих ноу-хау обох команд-лідерів. Але зазвичай, коли ми обговорюємо «провал інформаційної політики» одного з кандидатів, то маємо на увазі сумну, класично-совкову передвиборчу рекламу, майже повну відсутність інформаційної підтримки з боку традиційних ЗМІ і невміння користуватися мережевими механізмами завойовування аудиторії (десяток-другий блогерів-«важковаговиків» явно програли війну важковаговикам SMM-просування).

Але найстрашніший інформаційний провал, який на парламентських виборах може призвести до катастрофи, — це діра в головах. Причому не лише у маси виборців, а й у тих, хто забезпечує виборчий процес.

Хрін з бантиком

Моторошну річ розповіли люди, які безпосередньо брали участь у виборчому процесі та підрахунку голосів: на підконтрольних їм ділянках кількість недійсних бюлетенів сягала сотень, а подекуди недійсними де-факто виявлялася... половина бюлетенів! Частина з цих бюлетенів — та, на яких протестний електорат малював каляки-маляки, хрін з бантиком і писав непристойні слова, — опинилася у стосі «зіпсованих».

Але пам'ятаєте, як перед виборами соцмережами гуляв жарт: мовляв, виборець Зеленського добре вчинить, поставивши своєму кандидатові плюс, а його опонентові — мінус. Так ось, на виборах справді було дуже багато таких бюлетенів. У Київській області їх на кожній виборчій дільниці набиралися десятки. І ці бюлетені... зараховувалися як повноцінні голоси за кандидата Зе.

Не вірите? Подивіться це відео:

Можна було б сказати, що більшість у комісіях була «від Зеленського», тому вони й тицяли недійсні де-юре бюлетені до дійсних, і якби зараз підняти ці документи, то... То що? Так, можливо, співвідношення було б не 3:1, а дещо іншим. Але все одно розрив між кандидатами не давав одному з них ані найменшого шансу на виграш. Якби розрив був менший, можна було б юридично поборотися за результат, але за таких розкладів боротися — тільки сили втрачати. (Щоправда, якщо ми вважаємо себе правовою державою, боротися все одно потрібно, але це тема окремої розмови.)

Чим відрізняється рояль?

Два сумних висновки можна зробити з цього. Перший: середній виборець у масі своїй не вміє голосувати. Ось так. Для того щоб жити в демократичній країні, все-таки потрібно знати елементарні речі: наприклад, як заповнювати виборчий бюлетень. А то виходить як в анекдоті: «Чим відрізняється рояль від унітаза? Не знаєте? Ось і пускай вас після цього у пристойне суспільство!»

Другий висновок і того гірший: люди, які працювали в комісіях і навіть, страшно сказати, керували комісіями, нічим не кращі за середнього виборця. Інсайдери кажуть про те, що робота ця насправді не така складна, проте потребує скрупульозного дотримання юридичних формальностей і наявності елементарних організаторських здібностей. Але багато хто з членів комісій не розуміли принципів їх формування, ієрархічної структури комісій (просто кажучи, хто на кому стоїть і кому підпорядковується). І це стосується не лише новачків, а й тих, хто вже не перший десяток років (!) працює на виборах.

Окрема розмова — волонтери, які прийшли працювати безкоштовно. По-справжньому ідейних серед них одиниці. 

Усім вийти з тіні!

Аналізуючи проблеми, мало кричати «все пропало!», треба і конструктив шукати. Висновок: нашій країні потрібні «професіонали від виборів». Можливо, для початку не всі члени виборчої комісії, а хоча б троє — голова, заступник і секретар — повинні проходити спеціальне навчання й отримувати сертифікат. Але сертифікований професіонал сьогодні навряд чи погодиться працювати за офіційні 800 грн, які виділяються за два тижні жорсткої передвиборчої праці.

Парламентські вибори в Україні 2019. Фото: Ракурс

У серпні минулого року екс-заступник голови ЦВК Андрій Магера, профі виборчого процесу, відомий тим, що у 2004-му відмовився підписувати протоколи про перемогу Януковича, в інтерв'ю ЗМІ коментував той факт, що ЦВК затвердила обсяг видатків на проведення президентських виборів (2,36 млрд грн) і парламентських (майже 2 млрд грн):

«В цю суму на 60‒70% увійшли видатки на заробітну плату членів окружних і дільничних виборчих комісій. Все інше — виготовлення виборчих документів, передвиборна агітація, видатки зв’язку, транспорту — складає мізер порівняно з головною статтею. Видатки зросли, бо мінімальна зарплата зросла, і на початку 2019 року вона буде становити чотири з чимось тисячі гривень. Порівняйте з виборами 2014-го, коли мінімалка становила 1700 гривень. Тоді у нас працювало кілька тисяч членів окружних комісій, але разом з тими у дільничних виборчих комісіях було зайнято понад 400 тисяч людей, кожному з яких треба було платити зарплату. Мене запитують, чи можна здешевити процес. Можна відмовитись від зарплати членам комісій, але чи підуть вони тоді працювати? Навіть зараз, за умов оплати, в ряд комісій ми не можемо знайти людей».

Висновок: потрібно виводити «виборчі гроші» партій із тіні і надавати їм легальний статус. Чому? А ось чому.

Білі ходаки і наметові гноми

«Демократія дешевою не буває», — резюмував Андрій Магера. А якщо говорити зовсім просто, фахівці високого рівня вже не хочуть йти на вибори. Не секрет, що крім «офіційних» грошей вони отримують набагато більші суми від, скажімо так, зацікавлених учасників передвиборчих перегонів. Але багатьом отримувати «чорні» гроші вже... гидко.

І в цьому полягає ще один безглуздий парадокс вітчизняної виборчої системи. Так, гідно платити професіоналам від виборів з державної кишені виходить дуже дорого. Але чому б тоді не легалізувати ті гроші, які надходять від політичних сил? Чому б не провести їх офіційно через виборчі фонди партій або кандидатів?

Між іншим, крім «еліти» на виборах працює ще ціла армія «піших агітаторів» (дуже ефективна форма агітації, до слова) і «наметових агітаторів», які роздають інформаційні матеріали кандидатів. Теоретично вони працюють за ідею. Три рази «ха-ха». Насправді вони, зрозуміло, отримують гроші — порівняно невеликі і... повністю «чорні». Ось ці-то гроші легалізувати сам бог велів: якщо члени виборчих комісій у нас ніби люди незалежні (ще три рази «ха-ха»), то людина, яка стоїть у наметі й агітує за кандидата Сидорова, точно отримує гроші зі штабу кандидата Сидорова. Зрозуміло, що і кандидат Сидоров, і його білі ходаки не горять бажанням платити державі податки з передвиборчих витрат і заробітків. Але це теж — плата за демократію. 

Шлях до колапсу

Але повернімося до парламентських виборів. Сьогодні ситуація змінилася на краще: якщо ще, скажімо, на парламентських виборах 2010-го виборчі комісії окупували представники фейкових партій, які насправді грали на боці регіоналів, то сьогодні монополії певної партії немає. Тому на нинішніх парламентських виборах на нас чекає жорсткий бій, особливо якщо не буде ухвалено новий закон про вибори до Ради і депутатів обиратимуть за мажоритарними округами.

От уявіть: мажоритарний округ, кандидат Сидоров бореться за місце з кандидатом Петренком. Зауважте, бореться не в масштабах України, а на конкретному окрузі. Та обидва вони, плюс ще десяток-другий кандидатів горло будуть готові перегризти за кожен голос, який може докорінно вплинути на результат. І тут, розумієте, надходять бюлетені, на яких написано, що всі... нехороші люди, а Сидоров — д'Артаньян. Якщо подібні речі будуть прийматися комісіями як голоси за Сидорова, то Петренко і два десятки інших вимагатимуть визнання результатів недійсними. Справа дійде до суду і... може розтягнутися на роки.

А якщо в масштабах країни це стане масовим явищем, ми можемо залишитися без парламенту.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter