Кінець мовного беззаконня

Верховна Рада 25 квітня ухвалила у другому читанні законопроект №5670-д «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Тому, що такий закон про мову було ухвалено аж на 27-му році існування незалежної України, є просте пояснення: відсутність чіткої законодавчої бази дає можливість провокувати мовні конфлікти на рівному місці. А мовний конфлікт — немов петарда: вибухає голосно й чудово відволікає увагу від інших проблем.

Взагалі, якщо озирнутися на історію мовного законодавства в Україні, то складається відчуття, що цей нещасний закон про мову ніби пороблено. Ми вирішили ще раз нагадати про те, як у нашій країні розвивалася ситуація з мовними законами.

Сто років тому

Найпершому українському законодавчому акту про мову вже виповнився 101 рік: у березні 1918-го Центральна Рада ухвалила закон про використання української мови, в якому, до речі, йшлося про те, що вивіски повинні писатися українською. За «совєтів» спочатку було взято курс на українізацію, але в 1933 році його різко згорнули. Тільки в 1989-му, незабаром після відставки Щербицького, було ухвалено закон про мови в УРСР, половинчастий, непослідовний, але все ж такий, що боязко вступав за права «тубільців», які жили під крильцем старшого брата.

Незалежна Україна

Як складалися справи в незалежній Україні? А практично ніяк. Крім Конституції, де мовне питання вимальовувалося в найзагальніших рисах, у нас були два знакові юридичні документи. Перший — це рішення Конституційного суду щодо офіційного тлумачення ст. 10 Основного Закону щодо застосування державної мови органами державної влади, місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі. Ухвалено його було в грудні 1999-го, і фактично воно на 13 років замінило повноцінний закон про мову. Вийшло досить кумедно: депутати, які, власне, мають займатися законотворчістю, звернулися до Конституційного суду, щоб той розклав по поличках усі мовні проблеми. Що судді КС і зробили. І зробили, до речі, вдало.

Але рішення Конституційного суду від 1999 року фактично теж було фундаментом. Кожен з пунктів, теоретично, потребував докладного тлумачення, в підзаконних актах, які б роз'яснювали тонкощі застосування... застосування чого? Закону? Так це не закон, це судове рішення!

А закону все не було. У 2010 році президент Віктор Ющенко підписав Концепцію державної мовної політики — дуже ліберальний, європейський, гуманний, правильний, гарний, людяний... стоп-стоп! Словом, абсолютно ніякий у плані практичного застосування документ. Читаєш його і розумієш: подобається! А далі що? (До речі, у Ющенка, напевно, були дуже розумні експерти з мовного питання, тільки з політичною волею у третього президента України якось не склалося.)

Одна драматична, майже шекспірівська деталь: Віктор Андрійович підписав Концепцію 15 лютого 2010-го. А вже 25 лютого до влади прийшов інший Віктор — Янукович...

Закон про мову Ківалова-Колесніченка

У липні 2012 року Верховна Рада ухвалила закон «Про засади державної мовної політики» (більш відомий як закон Ківалова-Колесніченка). 8 серпня Янукович його підписав, а 10 серпня 2012-го він набув чинності. У чому була фішка цього закону? Просто кажучи, суть приблизно така: якщо в регіоні є 10% носіїв іншої мови, то цю мову може бути визнано фактично другою державною.

Можна багато розмірковувати про те, що є країни, в яких мирно сусідять кілька державних мов, — наприклад, двомовна Канада або Швейцарія, в якій їх аж чотири. Але ми не Канада, і цей закон, який фактично давав карт-бланш для того, щоб на півдні і сході країни офіційною стала російська, працював на сусідню державу.

Закономірно, що після ухвалення закону Ківалова-Колесніченка країною прокотилася хвиля акцій протесту — але який сенс? А потім був Майдан. І після зміни влади Вадим Колесніченко, один з ідейних натхненників закону, втік до Росії.

Але що ж закон про мову Ківалова-Колесніченка? Та нічого, діяв собі. 23 лютого 2014-го Рада ухвалила закон про те, що акт Ківалова-Колесніченка визнається незаконним. Але Олександр Турчинов, який того ж дня дістав повноваження в. о. президента України, закон не підписав, мотивуючи це тим, що різка зміна мовного курсу розколе суспільство.

І знову Конституційний суд

А далі були окупація Криму, війна, вибори президента... Тож про мовний закон якось забули. Забули законодавці. Зате провокатори і просто нерозумні люди дуже навіть активно влаштовували мовні, м'яко кажучи, дискусії, які і розсудити грамотно неможливо, тому що в країні де-факто діяв проросійський закон про мову.

Абсурд? Безумовно. І знову, як у 1999-му, тяжкість відповідальності лягла на Конституційний суд. У 2015 році до КСУ звернулася група депутатів ВР з поданням про визнання закону Ківалова-Колесніченка неконституційним. І... почалася судова тяганина. Судді КСУ (точніше — його керівництво, оскільки Юрій Баулін як голова суду тривалий час не виносив підготовлений проект рішення КС на розгляд) тягнули з розглядом справи, активісти гуляли по Жилянській з плакатами.

Корисні квоти

Тим часом Верховна Рада робила щось корисне, треба визнати. Наприклад, наприкінці 2016 року вирішила питання про квоти на радіо. Відповідно до ухваленого закону, в перший рік чверть пісень на радіостанціях мають бути українською мовою. У наступні два роки квота виростає відповідно до 30% і 35%. Невиконання вимог загрожує штрафом у розмірі 5% від загальної суми ліцензійного збору.

У 2017-му Рада запровадила квоти на українську мову на телебаченні. Так, на загальнонаціональних і регіональних каналах частка української має становити щонайменше 75%, на місцевих каналах — не менш як 60%. (Що не заважає, втім, певному контингенту на більш-менш чистій українській говорити абсолютно антиукраїнські речі.)

Мовне свавілля

Однак повернімося до закону про мову. Конституційний суд України визнав неконституційним закон Ківалова-Колесніченка 28 лютого минулого року. Цього разу КС ухилився від виконання своєї конституційної місії, не оцінивши закон по суті, а визнавши його неконституційним лише у зв'язку з порушенням конституційної процедури розгляду та ухвалення. І таким чином фактично забезпечив продовження законодавчого свавілля в мовній сфері, на чому акцентували увагу низка суддів КС, які висловили свою окрему думку щодо рішення КС. Тобто до кінця зими ми жили за ним, а тепер живемо без закону про мову взагалі.

Тим часом у парламенті було зареєстровано кілька законопроектів. Читати про те, як «мовні експерти», автори кожного з них, б'ються один з одним, — це мексиканський серіал. Найвдалішим експерти визнали законопроект №5670-д, саме той, за який сьогодні проголосували депутати.

Нині чинний президент України Петро Порошенко обіцяв не зволікаючи підписати новий мовний закон. Це буде гарна фінальна точка в його президентській каденції.