Новини
Ракурс
Брекзит. Фото: Paul Townsend / Flickr

Чому Велика Британія вийшла з ЄС: злети та падіння країни, що передували Брекзиту

Брекзит нарешті стався: п’ятниця, 31 січня, запам’ятається справді історичним моментом — Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії залишає Європейський Союз, кидаючи виклик подальшому існуванню спільного європейського проекту та маючи намір зосередитися на власному майбутньому. Впродовж останніх трьох років Лондон та Брюссель затято й виснажливо боролися за якнайвигідніші для кожного умови «розлучення». Цей процес не минув без образ, які літали туди-сюди через Ла-Манш.

Зараз настала мить спокою і тиші перед наступною бурею — початком обговорень нової торгової угоди та усіх економічних і соціальних моментів співпраці Британії і ЄС після Брекзиту.

Сполучене Королівство стало першою країною, яка повернулася спиною до ЄС за 62-річну історію цього економіко-політичного експерименту. Євросоюз втрачає одного з найбільших і найвпливовіших членів, сильного економічного, дипломатичного і військового союзника. 31 січня з будинків інституцій Європейського Союзу у Брюсселі зникне Union Jack — прапор Британії.

Брекзит очима Banksy. Фото: Dunk / Flickr

З чого все почалося, або Чому стався Брекзит

Про ідею створення Європейського Союзу вперше заговорили політики Франції на початку 1950-х, але успішною вона стала не одразу. Впродовж 1957‒1974 років низка країн Європи поступово об’єднувалася в економічний союз — Європейську економічну спільноту (ЄЕС).

Однак Велика Британія долучилася до цього проекту лише з третьої спроби. Спочатку британці самі не захотіли долучатися до ЄЕС, а згодом другу і третю спробу забракував президент Франції Шарль де Голль. Він побоювався, що Британія заблокує політичну інтеграцію Європи та підірве авторитет Франції в організації. Де Голль ветував британську заяву у 1963 та 1967 роках.

Лондон подав ще одну заявку після того, як затятий француз покинув свою посаду. Цього разу угоду було підписано. Однак ще за два роки, зі зміною правлячої партії, Лондон спробував залишити лави організації. Тоді лідер лейбористів Гарольд Вілсон оголосив референдум, на якому 67,2% голосів було віддано за те, щоб залишитися.

Впродовж 1974‒1992 років економічний союз поступово трансформувався у політичний, а згодом у парасолькову наддержаву. У 1984 році Маргарет Тетчер після чотирьох років впертих переговорів вдалося домогтися зменшення внесків Британії до європейського бюджету. Також за правління Тетчер Британія не підписала Соціальну хартію ЄЕС. У 1985 році президентом Єврокомісії став французький економіст Жак Делор, який прагнув ще більше інтегрувати країни ЄЕС. Маргарет Тетчер мала про все це власну думку, яку озвучила в 1988 році під час виступу в Європейському коледжі у Брюгге. Вона заявила, що європейська спільнота — лише один із проявів європейської ідентичності, але не єдиний.

«Європа буде сильнішою саме тому, що Франція залишається Францією, Іспанія — Іспанією, а Британія — Британією, зі своїми звичаями, традиціями і національним характером. Було б великою дурістю увіпхнути їх усіх в якусь загальну європейську уніформу», — сказала Тетчер, яка за два роки покинула прем’єрське крісло.

У 1992 році завдяки Маастрихтському договору Європейська економічна спільнота перетворилася на Європейський Союз з єдиною валютою та зовнішньою, соціальною, оборонною й міграційною політикою. Ще за п’ять років лейборист і палкий прихильник спільного європейського дому прем’єр Тоні Блер налагодив відносини з Брюсселем та підписав Соціальну хартію (політичний інструмент, який накладає зобов’язання щодо ринку праці, фахової підготовки, умов праці та однакових можливостей для громадян країн-членів ЄС).

В цей час у Британії заговорили про надто велику залежність від континентальної Європи, зокрема від політики Німеччини та Франції. Також виникли рухи євроскептиків і Партія незалежності Сполученого Королівства (UKIP), яка у 2016 році зіграла одну з ключових ролей під час референдуму щодо виходу країни з ЄС. Впродовж 1993‒2016 років UKIP вигравала місцеві вибори та вибори в Європарламент.

У 2008 році Лондон ухвалив Лісабонський договір (базову угоду щодо принципів функціювання ЄС), що відкрило скриньку Пандори у Великій Британії. Політична еліта країни здебільшого була невдоволена тим, що віднині вона повинна підкорятися Брюсселю. Популярність UKIP почала зростати: у 2009 році на виборах до Європарламенту партія посіла друге місце, а в 2014-му вийшла в лідери, обійшовши ключових гравців — консерваторів і лейбористів.

Брекзит. Лідер партії UKIP Найджел Фарадж. Фото: Michael Vadon / Flickr

Євроскептики дедалі інтенсивніше почали наголошувати на необхідності проведення національного референдуму, заявляючи, що британці не мали можливості висловитися починаючи з 1975 року. Тоді прем’єр-міністр Девід Кемерон пообіцяв провести референдум щодо членства Британії в Євросоюзі.

«Я знаю британців. Вони не пасажири. Вони — водії», — казав Кемерон про відносини Британії та ЄС.

Окрім національного чинника, який слугував причиною референдуму, був ще й економічний — британці вважали не надто справедливою політику розподілу ресурсів всередині ЄС. Нагадаємо, що Британія входила до топ-3 країн, які віддавали більше до спільного бюджету ЄС, аніж отримували звідти, попри те, що про деякі фінансові пільги для Британії домовилася ще Тетчер. Більше за британців до спільної казни платили лише німці та французи. У 2014‒2015 роках з європейського бюджету найбільше фінансувалися Польща, Угорщина і Греція (Лондон отримав 4,5 млрд фунтів при внесенні 8,8 млрд фунтів).

Противники виходу Британії з ЄС — Брекзиту. Фото: Pexels

Референдум щодо Брекзиту

Важливість економічного і політичного союзу 28 європейських країн, підвалини якого були закладені після Другої світової війни, щоб «торгувати, а не воювати», вперше серйозно поставили під сумнів у Великій Британії під час референдуму в червні 2016 року. (Нагадаємо, що спільним ринком зі своєю валютою та вільним обігом товарів і робочої сили послуговуються 19 країн-членів ЄС.)

На момент проведення референдуму у Британії суспільство розкололося приблизно навпіл — партія євроскептиків UKIP активно агітувала населення за вихід із Євросоюзу: мовляв, ЄС стримує розвиток Туманного Альбіону, вигадуючи все нові й абсолютно невигідні для Британії правила ведення бізнесу. Окремої уваги заслуговують тези євроскептиків про необхідність відновлення контролю над кордонами Британії, а також перегляду міграційної політики країни й потребу використовувати власні кошти на систему охорони здоров’я замість того, щоб віддавати їх ЄС. Позицію UKIP кволо підтримувала частина депутатів від консерваторів (нинішній прем’єр Борис Джонсон тоді тримав хвіст по вітру й швидко влився до руху євроскептиків у потрібний момент), а також кілька парламентарів від інших політсил.

Що сталося далі, знають всі — на референдумі 23 червня 2016 року британці проголосували за вихід з ЄС — 51,9% підтримали Brexit, 48,11% вважали таке рішення національною трагедією. На те, щоб окреслити загальні моменти «розлучення» Британії та ЄС, знадобилося понад три роки.

Результат референдуму щодо Брекзиту. Фото: Daily Mail

Брекзит: Європарламент схвалив угоду з Лондоном

У січні Європарламент увімкнув «зелене світло» виходу Великої Британії з ЄС. Угоду про Брекзит, про яку торік домовився з європейцями прем’єр Борис Джонсон, підтримав 621 європарламентар, проти виступило 49, ще 13 утрималися.

29 січня на пленарній сесії в Брюсселі європарламентарі після голосування заспівали на прощання традиційну шотландську пісню Auld Lang Syne.

Британський парламент ухвалив документ про умови Брекзиту 22 січня, після цього його погодила королева Єлизавета II й він став законом.

Архітектор Брекзиту лідер партії UKIP Найджел Фарадж під час свого останнього виступу-тиради в Європарламенті встиг навіть похуліганити — гордо перелічив все те, чого позбувається Британія, покидаючи Євросоюз, після чого разом з іншими представниками своєї партії почав розмахувати прапором Великої Британії. За це йому вимкнули мікрофон, а деякі парламентарі назвали Фараджа брехуном.

30 січня Рада Євросоюзу в письмовій формі затвердила угоду про вихід Великої Британії зі складу ЄС, остаточно завершивши процес ратифікації. Ця угода набуває чинності опівночі за центральноєвропейським часом 31 січня — з моменту виходу Британії з ЄС.

Наслідки Брекзиту: нова епоха для Британії

З виходом Великої Британії зі складу ЄС почне діяти перехідний період, який триватиме до 31 грудня 2020 року. В цей час Лондон дотримуватиметься правил Євросоюзу, але не матиме своїх представників у європейських інституціях. Окрім цього, впродовж року триватимуть дискусії щодо подальшої економічної та безпекової співпраці між ЄС та тепер вже «третьою країною» — Британією.

Угода, яку в січні схвалили в ЄС, забезпечує впорядкований Брекзит й охоплює питання щодо Гібралтару, Ірландії і Північної Ірландії та Кіпру. Перехідний період надасть можливість громадянам і підприємствам переформатувати своє життя під новий лад й адаптуватися до нових умов. Не виключено, що сторони можуть продовжити перехідний період на рік-два. Про це стане відомо до 1 липня 2020 року.

Тим часом британські ЗМІ пишуть про те, що на уряд чекає важка битва за нову торгову угоду, не кажучи вже про всі решту питань, які також доведеться вирішувати до кінця року (насамперед йдеться про співпрацю в галузі безпеки та розвідки, освіти та досліджень, рибальство). Окрім цього, бізнес вимагає від британського уряду розкрити своє бачення Брекзиту, однак про конкретні цілі Бориса Джонсона наразі мало що відомо. Ймовірно, перемовини між Лондоном та Брюсселем не розпочнуться раніше за березень. А поки що лідер партії UKIP Найджел Фарадж отримав дозвіл на проведення вечірки перед парламентом Великої Британії ввечері 31 січня, задля святкування офіційного «розлучення» Британії з Європейським Союзом.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter


Загрузка...