Семен Глузман: про наругу над конституційними гарантіями, владу і правову науку

Це було дуже давно, в останні роки існування СРСР. Мене, після десяти років відсутності, доволі довго не хотіли прописувати в Києві, а без прописки я не міг влаштуватися на роботу. Іншими словами, був дармоїдом. Важкі для мене були часи. Я постійно чекав на новий арешт. За сім або вісім місяців мене все-таки прописали в однокімнатній квартирі моєї дружини, але повідомили мене про це зовсім не в паспортному столі (так звався цей міліцейський офіс), а у ВВІРі, відділі віз та реєстрації. Саме там, у ВВІРі, де оформляли виїзд і в'їзд в СРСР. Начальник цієї неофіційної філії КДБ повідомив, що днями мене пропишуть. Тоді я зрозумів: високе начальство КДБ в Москві вирішило мене не випускати з країни. А я дуже хотів поїхати. Він проголосив таку фразу: «Будете жити з нами. Спокійно жити. Інакше...» Я перервав його: «Я вже знаю, що означає ваше інакше!»

Пізніше, в несподівані для нас перші місяці незалежності я випадково побачив його в коридорі нашого новоствореного МЗС, він був затребуваний у консульській службі. Так ось, ще живучи в СРСР і домагаючись права на прописку, я вирішив проаналізувати ту частину радянського законодавства, яка забезпечувала паспортний режим. Довго сидів у академічній бібліотеці, гортав нечисленні публікації на цю тему, робив виписки. Зрозуміло, самі Паспортні Правила, що визначали весь спектр можливостей і заборон, були для мене недоступні. Вони були секретними. Я працював над своїм текстом близько п'яти місяців, аналізував законодавчі акти вищого рівня, книжки і статті радянських правознавців, шукав потрібні мені публікації навіть у таких екзотичних джерелах, як праця вищої школи міліції в Алма-Аті...

Закінчивши дослідження, я подумав, чи не передати його в Самвидав. Але це було безглуздим: 20 чи 30 сторінок машинописного тексту містили сухі, спеціальні зіставлення і роздуми, що спиралися на десятки літературних джерел. Таку нудьгу в Самвидаві не розміщували. Зрозуміло, моє дослідження вийшло антирадянським по суті, я показав всю абсурдність і алогічність радянської правової системи.

А потім були солодкі роки початку української державності. Зі своїми колегами психіатрами я, як і раніше, не спілкувався, оскільки залишався для них небезпечним ворогом. Часто їздив до Москви, друкувався там у журналах і газетах, виступав у телевізійних програмах. І волею долі познайомився з київськими філософами, соціологами, юристами. Одного разу приніс своє «паспортне» дослідження. Мій новий знайомий Володя Жмиров показав його авторитетному юристові в інституті держави і права. Здивувавшись відсутності у мене юридичної освіти, той рекомендував опублікувати мій текст у філософсько-соціологічному журналі.

Я був щасливий! Викупивши в редакції десяток примірників, я роздавав журнал зі своєю публікацією друзям, зовсім не думаючи, що вони, інженери, фізики та лікарі, навряд чи читатимуть мій дуже спеціальний опус.

Сьогодні, сорок з хвостиком років по тому, тема радянської паспортної системи, по суті своїй антилюдської і каральної, пішла у глуху історію. Але ми, отримавши на те всі можливості, так і не зуміли (чи не захотіли) побудувати в Україні правову державу. Я все рідше і рідше переглядаю книжки і статті наших поважних правознавців. Нудно. Начебто радянська влада, що давно пішла в небуття, якоюсь віртуальною праскою встигла випрасувати до неживого блиску думки нинішніх теоретиків права. Я звернув увагу, що чим більше у лавах українських дисертантів з'являється різноманітних фахівців по боротьбі з корупцією, тим вищий рівень корупції в системі державної влади. Й інше: чим більше наш славний ВАК (або ДАК, суть та сама) виводить у світ української науки глибокодумних вчених конституціоналістів, тим відвертіше наша влада здійснює наругу над конституційними гарантіями.

...Вчора пізно вночі я прокинувся в жаху і холодному поту. Мені наснилося, що в академії правових наук президентом обрано юриста, докторська дисертація якого називалася так: «Зяючі правові проблеми української державності». Погодьтеся, страшний сон.